Тема 2. Київська Русь

План

2.1. Східні слов’яни

2.2. Становлення та піднесення Давньоруської держави

2.3. Занепад та феодальна роздробленість Київської Русі у ХІІ-ХІІІ стст.

2.4. Галицько-Волинське князівство як продовжувач державотворчих традицій Київської Русі

2.5. Монголо-татарська навала

2.6. Соціально-економічний, політичний та культурний розвиток давньоруських земель

2.1. Східні слов’яни

Прокопій Кесарійський¹ про розселення і побут слов’янських племен у VI ст. в “Історії війн”

Найбільшу групу джерел з життя слов’ян становлять праці візантійських істориків і мандрівників. Тісні військові та економічні зв’язки дозволяли їм вивчати особливості суспільного устрою слов’ян. Завдяки цьому, ми можемо реконструювати побут, традиції, звичаї слов’янських племен, визначити ареал їх розселення та особливості етногенезу.

Ці племена, слов’яни й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. І майже в усьому іншому обидва варварські народи здавна живуть однаково. Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи на війні, вони дають обітницю, що, коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування. Поклоняються також рікам і німфам, й іншим божествам, і всім їм приносять жертви. Під час цих жертвоприношень ворожать.

Живуть вони в убогих хатинах, далеко розташованих одна від одної, і часто міняють місця проживання. Вирушаючи на війну, багато з них іде на ворога піший, тримаючи в руках невеликий щит і дротики; панцирів вони не носять; деякі виходять у бій без хітона і без трибонік (без верхнього і спіднього одягу), в самих коротких штанах, що закривають лише частину тіла.

У тих і других варварів одна мова, проста і варварська; не відрізняються вони одні від одних і зовнішнім виглядом. Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні. Колір обличчя в них не зовсім білий, волосся не русе і не переходить у чорне, а рудувате і до того ж – в усіх. Подібно до масагетів¹, вони живуть бідно, грубо і так само, як ті, перебувають повсякчас у грязі. Підступства чи лукавства в них зовсім мало, але при всій їх простоті, норови в них гунські. І ім’я слов’янам і антам було споконвіку одно; тих і других в стародавність називали оборами; думаю, що вони жили розсіяно і займали великі простори. Більша частина за Істром² належить їм, [ 95; с. 13 ].

Маврикій Стратег³ у “Стратегіконі” про життя слов’ян у VI ст.

У розповідях про слов’ян більшість дослідників звертали увагу на традиції та рівень життя племен. Науковці неодноразово підкреслювали архаїчність слов’янського суспільства порівняно з іншими народами. Однак, усі твердили про його високу духовність. Поняття честі, відваги, мужності для слов’ян були не просто нормами моралі, а змістом усього життя.

Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі. Їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі. До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, (при переході їх) з одного місця в інше охороняють їх при необхідності, так, що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав (якоїсь) шкоди, приймаючий його раніше починає війну (проти винного), вважаючи справою честі помститися за чужоземця. Тих, хто знаходиться у них у полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, протягом необмеженого часу, а, обмежуючи (термін рабства), певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там (де вони знаходяться) на становищі вільних і друзів. У них велика кількість різноманітної худоби і плодів земних, що лежать у купах, особливо проса і пшениці. Скромність їх жінок перевищує всяку людську природу, так що більшість із них вважають смерть свого чоловіка своєю смертю і добровільно душать себе, не бажаючи перебувати вдовою за життя. Вони селяться у лісах, біля важкодоступних рік, боліт та озер, влаштовують у своїх житлах багато виходів... Необхідні для них речі вони заривають у тайниках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть життя бродяче. Воювати зі своїми ворогами вони люблять у місцях, що поросли густим лісом, у тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе користуються (засідками) раптовими атаками, хитрощами, і вдень, і вночі винаходячи багато (різноманітних) способів. Досвідчені вони також і в переправі через ріки, перевершуючи в цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, що залишаються дома, захоплених зненацька раптовим нападом, поринають у пучину води. При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі, видовбані всередині тростини, які доходять до поверхні води, а самі, лежачи навзнак на дні (ріки), дихають з їх допомогою, і це вони можуть робити протягом багатьох годин, так що абсолютно не можна догадатися про їх присутність...

Кожен озброєний двома невеликими списами, деякі мають також щити... Вони користуються дерев’яними луками і невеликими стрілами, вимоченими в особливому сильнодіючому зіллі...

Не маючи над собою голови і ворогуючи один з одним, вони не визнають воєнного строю, нездатні битися у правильній битві, показуватися на відкритих, рівних місцях. Якщо і станеться, що вони відважилися іти на бій, то вони в час його з криком трохи просуваються вперед всі разом, і якщо противник не витримує їх крику, похитнеться, то вони сильно наступають, у протилежному випадку починають тікати, не поспішаючи помірятися з силами супротивника у рукопашному бою. Маючи велику допомогу в лісах, вони направляються до них, оскільки серед тіснин вміють відмінно воювати. Часто здобич вони кидають (нібито) під впливом розгубленості, а потім, коли наступаючі кидаються на здобич, легко піднімаються і завдають супротивнику зло.., [ 101; с. 20-21].

Уривок з “Літопису руського” про розселення і життя східних слов’ян у VIII- IX стст.

“Літопис руський” – одна з перших писемних пам’яток східних слов’ян, що оповідає про їх історію. У ньому йдеться про розселення племен, подаються їхні автентичні назви, звертається увага на процес державотворення. Праця охоплює значний період часу, що дає змогу поглянути на еволюцію слов’янського суспільства від його появи до створення перших держав.

Через багато часу осіли слов’яни на Дунаю, де тепер є земля Угорська і Болгарська. І від тих слов’ян розійшлися (племена) по землі і прозвалися своїми іменами по тому, де осіли, на якому місці…

Також і ті слов’яни, які прийшли і осіли по Дніпру, назвалися полянами, а інші – древлянами, бо осіли в лісах, а інші осіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, інші осіли на Двіні і назвалися полочанами від назви ріки Полота, яка впадає в Двіну. Ті ж слов’яни, котрі сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – слов’янами, й побудували місто та назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, й по Сеймі, й по Сулі й назвались сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а по його імені і грамота назвалась слов’янська...

Поляни ж жили в ті часи й володіли своїми родами, бо й до тієї братії були вже поляни і жили вони родами на своїх місцях, володіючи кожні своїм родом. І були три брати: один на ім’я Кий, другий – Щек, третій – Хорив, а сестра їх була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що нині зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, котра прозвалася по ньому Хоревицею. І збудували городок в ім’я старшого свого брата, і назвали його Київ, і був навколо міста ліс і бір великий, і ловили там звірів, і були ті мужі мудрі та тямущі, і називались вони полянами.

По смерті братів цих поляни пригноблювалися древлянами та іншими навколишніми людьми. І знайшли їх хозари¹ сидячими на горах цих у лісах і сказали: “Платіть нам данину”. Поляни, порадившись, дали від диму (двору) по мечу. І віднесли їх хозари до свого князя й до своїх старійшин, і мовили їм: “Ось нову данину захопили ми”. Ті ж спитали у них: “Звідкіля?” Вони ж відповіли: “В лісі на горах над рікою Дніпром”. Знову спитали ті: “А що дали?” Вони ж показали меч, і мовили старці хозарські: “Не добра ця данина, княже: ми добули її зброєю, гострою лише з одного боку, тобто шаблями, а у цих зброя на два боки гостра, тобто мечі: стануть вони коли-небудь збирати данину і з нас, і з інших земель”. І збулося це все, бо ж не по своїй волі говорили вони, а по божому повелінню, [ 101; с. 21-24 ].

Повідомлення арабського письменника Абу-Алі-Ахмеда про життя слов’ян у IX-X стст.

Абу-Алі-Ахмед – арабський письменник і географ кінця IX- початку X ст. Написав “Книгу дорогоцінних скарбів”, до сьогодні зберігся лише 7-й її том. У книзі розповідається про народи Близького, Середнього Сходу і Східної Європи, зокрема про слов’ян. Автор зазначає, що руси мали багато міст і об’єднували свої сили у боротьбі проти ворогів. Абу-Алі-Ахмед звертає увагу на традиції, побут слов’ян, проводить культурні паралелі з країнами Сходу.

На самому початку кордону країни слов’ян розташоване місто на ім’я Куяб². Шлях в їх країну іде степами, по землях бездоріжніх, через струмки і дрімучі ліси. Країна слов’ян – країна рівна і лісиста; у лісах вони і живуть. Вони не мають ні виноградників, ні нив. З дерева вони виробляють щось подібне до глеків, у яких знаходяться в них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається. Це називається у них сидж, і один глек містить у собі майже 10 кухлів його.

Коли вмирає хто-небудь з них, вони спалюють труп його. Жінки їх, коли трапиться у них покійник, дряпають собі ножем руки і обличчя. На другий день після спалення покійника ідуть на місце, де воно відбувалося, збирають попіл і кладуть в урну, яку потім ставлять на горб. Через рік після смерті покійного беруть глечиків 20 меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, і несуть їх на той горб, де збирається родина покійника. Їдять, п’ють і потім розходяться.

Всі вони ідолопоклонники. Найбільше сіють вони просо…

Холод у їх країні буває такий сильний, що кожний з них накопує собі в землі щось подібне до льоху, до якого приробляє дерев’яний дах, на зразок християнської церкви, і на дах накладає землі.., [ 101; с. 30 ].