6.3. Правобережна Україна кінця XVII – початку XVIII ст.

Уривок з інструкції послам від шляхти Київського воєводства на сейм з вимогою повернути силою землі, звільнені козаками на чолі з С. Палієм (листопад 1701 р.)

Протягом 90-х рр. XVII ст. неухильно продовжувався процес відродження державного ладу на Правобережжі. Якщо спочатку тут існували лише Фастівський, Брацлавський, Богуславський і Корсунський полки, то згодом до них приєдналися відроджені Чигиринський, Уманський та Могилівський. У містечках і селищах створювались органи місцевого самоврядування, які на чолі з отаманом вирішували всі питання повсякденного життя громади. Однак таке утвердження козацької влади відбувалося на тлі постійної боротьби з поляками. Вони вимагали встановлення порядків зразка 1648 р. Така ситуація призвела до козацького виступу 1702-1704 рр., який дістав назву “нова Хмельниччина”.

Хоч Конституція миротворчого сейму 1699 р. всі козацькі війська на ділі заборонила, все-таки бунтівник Палій не хоче підкорятися законам, а також не хоче слухати і виконувати наказів їх милості панів-гетьманів і навіть захопив Фастів, що належить до Київського єпископства, і багаті землі. На захоплених землях він зробив собі кордон на річці Тетерів, козаки ж його зазнають великих утисків, дає на зиму, а також влітку притулок бідним людям; грабує, робить такі наскоки, що загрожує нашій любимій Батьківщині. Наше воєводство стало поживою для грабіжників. Через те із запальністю покладаємося на їх милість наших панів-послів, щоб вони на самому початку роботи сейму вблагали його королівську милість, нашого милостивого пана, і цілу Річ Посполиту поставити питання про Палія і його похідний полк і щоб якнайефективніші були вжиті заходи, такі, як суворі закони минулого сейму, щоб прийняли рішення про вигнання Палія з нашого воєводства і з Фастова, а також, щоб він сам був притягнутий до відповідальності за заподіяні злочини. Ось чого і тепер в союзі із сеймом їх милість пани-посли повинні добитися.

Ясновельможним їх милості панам воєводство складає високу повагу і просить їх милість панів-послів повідомити про тяжкі кривди, утиски наших прав і вольностей, що їх наносить Палій-бунтівник, а також щоб приклали зусилля для того, щоб цей бунтівник міг бути вигнаний із нашого воєводства.

Для здійснення цієї мети стане в пригоді і допомога його милості пана Краківського, [ 94; c. 230 ].

З листа овруцького стольника Й. Колендовського про трагічну загибель керівника опришків Олекси Довбуша (1745 р.)

Карпатський регіон виробив власні форми соціальної і національної боротьби проти поневолювачів. У XVII ст. тут поширився рух опришків¹. Особливого розголосу він набув у 30-40 рр. XVIIІ ст. за керівництва Олекси Довбуша. Загони цього ватажка діяли переважно на Коломийщині, однак ім’я Довбуша було добре відомим у сусідніх країнах. Він тримав у страхові місцеву шляхту, матеріально допомагав українським селянам, боровся проти засилля польської влади.

...Його убив у Космачі Степан Дзвінчук... Дзвінчук пострілив (йому) руку. Тоді поранений Довбущук відбіг від хати спочатку не більше, як на десять кроків. Там упав, і почала з нього литися кров. Він, піднявшись, відходив з ними через город аж до лісу... на другий день, зібравшись, орендар і громада пішли по лісу і знайшли його під кущем, однак ледве живого... Довбущука забрали з лісу ледве живого... Але він вже мало говорив. Його питали: “Де ти скарби подів, Олексо?” Він відповідав: “У Чорногорі, біля Свідови”. Коли повідомила мене про це громада, я негайно прибіг у Космач, але вже його в живих не застав. Тоді, поклавши (його) на віз, я супроводжував до ясновельможного пана гетьмана у Станіслав. Коли довіз його до Коломиї, пан ловчий, який був тоді у Заболотові, довідавшись про вбивство цього ж Довбущука, написав мені, щоб його тіло залишити в Коломиї до розпорядження ясновельможного пана гетьмана щодо четвертування. Його розтято на дванадцять частин, які розвезено і виставлено на стовпах у Кутах, Косові, Криворівні, Космачі, Лучках, Микуличині, Чорному Потоці, Зеленій, Вербіжі і Коломиї, [ 10; c. 115 ].

З документів Київської губернської канцелярії про дії повстанських загонів на Правобережжі під проводом М. Залізняка (1768 р.)

Великою організацією відзначилося повстання 1768 р., що увійшло в історію під назвою Коліївщина. Під керівництвом М. Залізняка та І. Гонти воно продовжило традиції попередніх визвольних змагань. У звільнених містечках і селах Правобережної України створювались органи управління, які наслідували риси полково-сотенного ладу. Один з ватажків С. Неживий так визначив завдання “коліїв”:“Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська…більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу”.

Головний цих розбійників начальник Максим Залізняк ... народився він в польському містечку Медведівка, із мужиків, де і жив, а потім пішов у Запорізьку Січ, був там козаком років із п’ятнадцять, а із Січі Запорізької прийшов у листопаді місяці 1767 р. в Мотронинський монастир, який знаходиться у Польщі, на послушання. Нинішнього 1768 р. у квітні місяці... разом із 70 людьми втікачами запорізькими козаками для викорінення у Польщі конфедератів поляків¹... пішов із цього монастиря на містечко Жаботин, під яким розгромили конфедератів п’ятдесят чоловік... а потім пішли далі по тракту до містечка Умані, де із різних місць зібралося людей з рушницями чоловік до тисячі, указу, а також повеління про це ніякого нізвідки він, Залізняк, не мав, а єдино на це погодився одним своїм свавіллям для знищення поляків... до містечка Умані прийшов він, Залізняк, зупинився в половину дня, а до вечора того ж дня із містечка Умані сотник Іван Гонга... прибувши до нього, Залізняка, оголосив, що він має козаків до чотирьохсот, і так з обох, погодившись з ним, Залізняком, в те містечко Умань сильно увійшли по настанню вже другого дня зранку, годині о третій, а більше з ним прибічників із старшини ніхто не був і сотника Ґонту і команду його нікого насильно до себе в згоду він, Залізняк, не закликав. А хоча при вході в містечко Умань, ті, хто закрився в ньому, із одної гармати і дрібних рушниць по них і стріляли, однак йому, Залізняку, і всій його зграї більше втрат не послідувало, крім однієї людини... А при цій зграї, яка зібралася, визнався був він, Залізняк, полковником, в яке звання він тими запорізькими козаками, з якими була в нього згода ... вибраний був ще при виступі його, Залізняка, із Мотронинського монастиря, [ 10; c. 435-436 ].

З указу Катерини II, виданого після придушення Коліївщини (1768 р.)

Ідея об’єднання українських земель, розподілених чужоземними державами, дедалі оволодівала повсталими. Проте саме вона ставала причиною гуртування антиреволюційних сил. Вбачаючи у відновленні козацької держави загрозу самодержавству, Російська імперія йде на поміч Польщі та розбиває повсталі загони. Виступ 1768 р. був однією з останніх спроб повернути права і вольності українським землям та сформувати власну державу.

Бажано милістю, Ми, Катерина II, імператриця і самодержиця всеросійська, і прочеє, і прочеє.

Об’являємо всім нашим людям греко-східного православного віровизнання, які живуть на території світлішої польської Речі Посполитої, зокрема у воєводствах Київському, Подільському, Брацлавському, Волинському, як теж на інших землях, до яких це може відноситися:

Коли Ми сподівалися побачити незабаром наслідки наших старань та успіхів, спрямованих на допомогу православній греко-руській церкві на землях польської Речі Посполитої, зокрема після розгрому барських конфедератів, тих бунтарів і ворогів православної церкви й нашої спільної Батьківщини. Ми в той час змушені з найбільшим жалем прийняти до відома, що наші одновірці замість того щоб висловлювати Всевишньому належну хвалу за те, що зможуть спокійно користуватися рівністю всіх громадянських прав, які має їхня Батьківщина, ще не одержавши їх, стали самі творити беззаконня; особливо кріпаки, відкинувши обов’язковий їх послух владі і їхнім панам, допустились в різних місцевостях убивств та інших противних Богові насильств. До Нашого відома дійшло, що за прикладом барської змови проти законної влади грішать вони із-за свого неуцтва, а ще більше у вислід і обману шайки розбишак, що вдають, нібито вони є частиною Нашого вірного низового Війська Запорозького, відкомандированого Нашим наказом, і не лише самі в різних місцевостях чинять грабежі, спустошення і вбивства, але й заманюють до своїх гуртів теж невинних селян, показуючи їм фальшиві накази, видані нібито в Нашому імені. Тому що ця підлість розбишацької шайки заслуговує на прикладне покарання. Ми доручили вжити всіх засобів, щоб схопити й покарати тих розбишак і їхніх помічників, віддавши їх належній карі, [ 26; c. 170-171 ].