11.6. Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

Витяг з програми УНДО, затвердженої 19 листопада 1926 р.

Попри національне пригноблення на західноукраїнських землях у складі Польщі, в Галичині діяли кілька українських партій. Однією з них було Українське національно-демократичне об’єднання, створене у 1925 р. на чолі з Д. Левицьким. Продовживши політичні традиції народовців, УНДО посіло помірковану позицію щодо польської влади, погодившись у 1935 р. на співробітництво з нею в обмін на припинення переслідування представників українського національного руху.

1. Політичною метою УНДО є здобуття Соборної і Незалежної Демократичної Української Держави, і тому партія обстоює політичне самоозначення українського народу на всіх його етнографічних землях...

3. УНДО бореться за суверенні права українського народу, обстоює конституцію – парламентський устрій та загальне, рівне, безпосереднє, тайне і пропорціональне виборче право до всіх законодавчих і самоуправних установ.

4. УНДО обстоює рівність усіх громадян перед законом без різниці пола, національності і віри, [ 88; c. 172-173 ].

Уривок з програми Організації Українських Націоналістів (1929 р.)

Національне пригнічення західноукраїнських земель Польщею зумовило радикалізацію українського національного руху, частина представників якого, особливо молодь, підтримала ідеї “інтегрального націоналізму” Д. Донцова, які проголошували верховенство інтересів нації над інтересами окремої людини та збройну боротьбу за незалежну мононаціональну українську державу. У 1929 р. у Відні лідери українських націоналістичних студентських гуртків та керівництво Української військової організації (об’єднувала ветеранів національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.) утворили Організацію Українських Націоналістів (ОУН), головою якої став колишній командувач корпусу січових стрільців Є. Коновалець.

I. Український націоналізм є духовний і політичний рух, зроджений з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави й цілі творчого буття...

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава...

II. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо лише у державній формі свого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного розвитку...

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулатом є створення політично-правової організації, означеної (як) Українська Самостійна Соборна Держава.

Державний устрій...

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, може забезпечити внутрішню силу Української Нації та найбільшу її відпорність назовні. 3. Що лише після відновлення державності постане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей передовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних сил, з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави. 4. На чолі упорядкованої держави стане покликаний представницьким органом голова держави, що визначить виконавчу владу, відповідну перед ним та найвищим законодавчим тілом, [ 88; c. 182 ].

Заява Українського клубу Польського сейму у Варшаві з приводу анексії¹ Східної Галичини Польщею (24 березня 1923 р.)

Після національно-визвольних змагань українців у 1917-1920 рр. територія Західної України була передана європейською громадськістю Польщі. Це рішення було прийнято без урахування інтересів місцевого населення та норм світової демократії. Приймаючи його, країни Європи керувалися, в першу чергу, прагненням створити міцний щит проти Радянської Росії.

Український клуб Польського сейму склав для польської преси повідомлення з приводу передачі Польщі Східної Галичини. Одначе жодна польська газета, за винятком жаргонної єврейської преси, цього повідомлення не надрукувала. Наводимо це повідомлення цілком:

“Офіціальне повідомлення українських парламентських представників у польському сеймі і сенаті, що до визнання державами Антанти так званих східних кордонів Польщі. В часи панування великої ідеї самовизначення народів, коли цілий ряд пригноблених народів утворив власні національні держави, українські землі Волинь, Холмщина, Полісся і ін. опинились відірваними сторонніми силами від рідного етнічного коріння великої Української землі, без згоди на те українського населення, котре в цих землях становить абсолютну більшість.

Постійний і повний хазяїн цих земель – українське населення, ніколи не відмовлявся од своїх елементарних прав на самовизначення і разом з тим від одвічної єдності зі всіма етнічними українськими землями, в тому числі з Буковиною і Закарпатською Україною, а також і од своєї національної єдності зі всім українським народом. На протязі всього свого історичною шляху український народ з непереможною силою прагнув до цілковитого об’єднання всіх етнічних українських земель в єдину Українську державу. 3 особливою силою прагнення це виявилося останніми часами. Всякі спроби сторонніх сил стримати це прагнення і поділити українські землі є насильство, котрого український народ санкціонувати не буде. Таким насильством над українським народом є визнання державами Антанти так званих східних кордонів Польщі, бо постанова Антанти відбулась без участі і без згоди українського народу. Це визнання польських кордонів, бувши насильницьким актом над живим тілом українського народу, не утворить миру у Східній Європі, особливо на українських землях.., [ 94; c. 497 ].

Витяг з директиви Міністра закордонних справ Польщі Ю. Бека закордонним представництвам Польщі про основи політики щодо Західної України (15 лютого 1939 p.)

Наприкінці 30-х років ХХ ст. західноукраїнські землі стали об’єктом пильної уваги з боку міжнародної громадськості. Розпочате переділення карти Європи непокоїло Польщу. Розподіл Чехословаччини, надання українцям Закарпаття автономії змушували польський уряд визначатися в українському питанні. Закордонними відомствами Польщі була розроблена спеціальна директива щодо політики на Західній Україні. У документі аргументувалося право Польщі на ці території, давався огляд міжнародної обстановки та ін.

Рассматривая проблемы восточной Малой Польши¹ с точки зрения государственных интересов, отмечаю прежде всего следующее:

Принадлежность этой провинции Польской Республике я считаю необходимым и непременным условием обеспечения Польше возможности вести собственную и независимую международную политику. Потеря этой провинции неизбежно свела бы наше государство до роли второстепенного государства, что наличие у нас двух опасных соседей должно было бы окончиться подчинением Польши и ограничением ее независимости.

Обеспечение наших территориальных интересов в этом районе вытекает в первую очередь из общей политики Польского государства по отношению ко всем государствам, играющим серьезную роль в европейской политике, и в первую очередь к Германии и России. Кроме того, они связаны с украинской проблемой, которая, несмотря на отсутствие серьезной государственной формы существования этого народа, является тем не менее объектом соперничества в международной политике…

Попытки обособления этой провинции, совершавшиеся в ходе мирных переговоров, несмотря на то, что они пропагандировались теоретиками национального формирования карты Европы, кончились практически в пользу России против Германии. Польская политика эффективно противилась этим попыткам. В настоящий момент украинский вопрос широко пропагандируется как антирусский фактор двумя источниками:

а) некоторыми немецкими кругами, старающимися вернуться к прежней политике под прикрытием антикоминтерновской кампании, и б) многими политиками Западной Европы, а частично и Соединенных Штатов, которые, опасаясь немецкого нажима в вопросе о колониях, стремятся как бы подсказать Германии путь на восток.

Независимо от моего личного убеждения, что у галицийских русинов очень мало общего с настоящей Украиной, т. е. с провинциями по обе стороны Днепра, я должен констатировать, что широко ведущаяся пропаганда во всем мире факт этот искусно затушевывает, благодаря чему довольно распространено мнение о решающей якобы роли русинского элемента в украинском вопросе…

Заключительные замечания

Рассматривая историческое развитие и значение Польского государства на востоке Европы, следует отметить, что наше влияние всегда выходило за границы этнографически чисто польских провинций, и в этом заключалась наша сила, необходимая для упрочнения нашего государственного существования. В течение веков задача укрепления нашего влияния выпадала [на долю] шляхетско-солдатской колонизации и сопутствующей ей ассимиляции общественной верхушки народов, обитающих на востоке от нас. Эта система, слишком легко нынче критикуемая, обеспечивала нам, однако, сохранение наших позиций в течение ряда столетий. Ее характерные черты обратились со временем против нас из-за эволюции социальных отношений и в первую очередь слома основ всей этой политики, т. е. Польского государства. Современная Польша только частично, в недостаточных, по-моему, размерах, возобновила эту традицию в виде военного осадничества¹.

Я убежден, что сама идея, т. е. необходимость достаточной основы для Польского государства на Востоке, не потеряла актуальности. Речь идет о модернизации форм.

Апеллируя к опыту последнего 50-летия, я убежден, что развитие промышленных центров и городов в наших восточных провинциях может сыграть роль прежней колонизации. Пример нефтяного района в восточной Малой Польше кажется мне убедительным.

Так как техника применения этой цели не входит в компетенцию моего министерства, ограничиваюсь этим общим замечанием, [ 94; c. 500 ].