4.3. Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII ст.

Уривок із записки шляхтича Ф. Євлашевського про похід повсталих українських селян і козаків під проводом С. Наливайка в Білорусію (1595-1596 рр.)

Однією з форм боротьби українського народу за волю та самостійність були селянсько-козацькі повстання кінця XVI – початку XVII ст. Значного розмаху набула діяльність С. Наливайка. На Брацлавщині він організував й очолив загін з 2,5 тис. нереєстрових козаків. Влітку 1594 р. загін вирушив до Молдови, там розбив кримських татар, що йшли на Угорщину, і захопив зброю та кілька тисяч коней. Повернувшись на Брацлавщину, С. Наливайко звернувся до запорожців і закликав до спільної боротьби проти турецько-татарських загарбників та польських і українських магнатів і шляхти. Після цього разом з Г. Лободою і М. Шаулою очолив повстання проти поляків, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі.

У тому 1595 р. козак Наливайко, зібравши військо козаків перш за все об’явився був на Поділлі, у Волохах, вдерся був і в Турецькі землі, потім, повертаючись до Польщі, сплюндрував маєтки пана Калиновського, мстячись за те, що колись, ще, здається, батьком Калиновського, повішено було його, Наливайкового, батька. Цим уже розлючений ішов він до Луцька, в час ярмарку, де біскуп, із знатнішою шляхтою виїхавши, умовляв його і мирив його з містом, а також купці, зібравши кілька тисяч злотих, і все ж не обійшлося без збитків і шкоди; звідти ще більш розлючений подався він на Полісся, аж до Петриковичів, так уже свавільно все чинячи і навколо посилаючи, подарунки йому давали наказуючи, і давали; тільки із Слуцька затримано було, і швидко ж він ускочив у Слуцьк листопада 6 дня і був там немало…

Для того послав був Наливайко полковника Мартинка (котрим дуже дорожив, бо був він чоловік серця великого) до Копиля з п’ятистами козаків, який випадково там натрапив на гайдуків¹ пана воєводи віденського, які, скочивши до млина і до спуску під мостом, обороняли прохід до міста і так справно козаків настріляли і Мартинка вбили, що сила їх (козаків) на плацу (загинула), а взявши назад відступивши, по дорозі в хворостах залишилися, а інші, будучи пораненими, в огонь скакали і згоріли, бо стайню дворову, що коло того млинка була, були запалили, так що дуже мало їх до Слуцька вернулося. Наливайко, стривожений цим нещастям і розуміючи, що зібрані з Клецка панове мали напасти на нього у Слуцьку, зараз після того, як тих у Копилі було 25 листопада розбито, він на третій день, листопада 27 вечором вибравшись із Слуцька, до Омговичів знову на Полісся вибрався і потім грудня 13 здобув силою Могилів, місто й замок, стустошив, зруйнував, спалив...

Наливайко ходив потім понад річкою Дніпром униз, але потім, кинувшись із Рогачова за якимись справами, заскакував знову до Петрикевичів... з Петрикевичів бувши в Турові і в Городку, більше подався до Висоцька і на Волинь. Лобода також, повернувшись від Шацька, йшов туди ж Київщиною до Наливайка, [ 101; с. 168 ].

З розповіді українського священика Пилипа в Москві про бій і перемир’я козаків з польською шляхтою (1625 р.)

Після поразки першої хвилі селянсько-козацьких повстань кінця XVI ст. козакам було дозволено ходити в морські походи. Це заспокоїло їх на деякий час, однак після Хотинської війни 1620-1621 рр. відбулося нове масове покозачення. Занепокоєний цим, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 р. послав на Південну Київщину військо на чолі з польським гетьманом Станіславом Конецпольським. Воно мало вгамувати місцеве населення, однак зустріло сильний опір. У результаті тривалих боїв повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважаючих сил були змушені відступити до Курукового озера. Спроби розгромити тут козаків не мали успіху, і Конецпольський був змушений почати переговори, під час яких угодовська частина козацької старшини 5 листопада 1625 р. скинула Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням невигідний для козацтва Куруківський договір.

У той же час… прийшов на козаків гетьман Конецпольський з поляками, і з ляхами, і з багатьма людьми із міста Черкаси, і інші міста розорили, і пополонили, і випалили. А коли вони (козаки) з моря прийшли і хотіли з Конецпольським бій учинити, то він не дав їм зібратися і прийшов на їх стан уночі, і був великий бій. І побили в тому бою козаків з п’ять тисяч осіб, а ляхів зо три тисячі осіб. А після того гетьман до козаків приступав, і козаки з ним говорили, чого вони від нього хочуть. І гетьман сказав їм, щоб їх надалі в Запорожжі було 4 000 осіб, а щоб більше не було. І козаки йому відповіли, що їм так учинити не можна. І договорились, щоб надалі було 6 000 осіб, а всіх останніх із Запорожжя вислати і записати в хлібороби. І козаки нібито переписуються і вибирають з-поміж себе 6 000 осіб самі.

А крові, каже, пролилось багато, а надалі того ж самого очікувати треба, тому що тепер у запорозьких містах є різних людей тисяч із сорок, і котрі залишаються поза шістьма тисячами, то вони в хліборобах бути не захочуть, і треба ждати того, що або почнуть війну, або підуть до Запорожжя або на Дон, [ 101; с. 206 ].

З “Ординації Війська Запорізького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої” (1638 р.)

Розгромивши останні козацькі виступи під проводом Бута, Гуні, Павлюка, сейм Речі Посполитої видав постанову “Ординацію…”, в якій суттєво обмежував права як реєстрового, так і нереєстрового козацтва. Реєстрове козацтво втрачало право обирати старшину і козацький суд. Реєстр зменшувався до 6 тисяч людей. До реєстру вносили тільки тих козаків, які не брали участі у повстанні. Міщанам і селянам під страхом смерті заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за них. На Запорозькій Січі мали постійно перебувати два полки реєстровців, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам на Крим і Туреччину. Ординацією передбачалася відбудова Кодака і розміщення в ньому гарнізону з 600 піхотинців і 100 найманих драгунів. Такі умови стали однією з причин виступу Б. Хмельницького у 1648 р.

Через те, що єдиним нашим бажанням у справі управління державами є знайти такі способи, з яких наші вірнопіддані завжди переконувалися б у нашій королівській власті, але оскільки козацька сваволя так розгнуздалася, що для приборкання її довелося рушити наші війська і битися з козаками, і з благословення Бога, як володаря всіх воєн розгромити і уразити їх, відвернувши цим страшну небезпеку від Речі Посполитої, тому на вічні часи позбавляємо козаків старшинства, всяких старовинних судових установ, права, доходів і інших відзнак, набутих ними за вірні послуги від наших предків і тепер внаслідок заколотів утрачених і бажаємо тих, кого в живих зберегло воєнне щастя, мати в стані простого народу, оберненого в хлопів. Реєстровим же козакам, число яких Річ Посполита визначила на своїй службі тільки 6 000 і які змирились перед нами і Річчю Посполитою, ми встановлюємо таку військову організацію, згідно з постановою цього сейму.

На місце старшого, який більше не буде (вибиратись) з-посеред козаків, ми будемо ставити старшого комісара, від сейму до сейму, за рекомендацією гетьманів, людину, яка була б народжена в шляхетському стані, в лицарській справі досвідчена, підтримувала б у війську лад, запобігала б усяким бунтам, була б справедлива до вбогих людей і з розпорядження гетьмана приходила б у той час і на призначене місце, де потребуватиме Річ Посполита...

Цьому комісарові мусять коритися осавули, полковники, сотники, як і все військо. Всі вони, також полковники з комісаром, мусять залежати від гетьмана, більше того: і осавулами мусять бути шляхтичі, досвідчені в лицарському ремеслі, випробуваної доблесті і віри. Сотники і отамани можуть обиратися з самих козаків, добре заслужених перед нами і Річчю Посполитою, і людей лицарських. Резиденція комісара мусить бути в Трахтемирові, як у центральному пункті. Полковники мусять перебувати кожний при своєму полку, причому не відлучатися з своїх місць, хіба на законній підставі і то з відома коронного гетьмана.

Полки з своїми полковниками повинні ходити по черзі на Запорожжя для охорони тих місць і щоб перешкодити татарським переходам через Дніпро. Треба невпинно стежити, щоб козацька вольниця не ховалась на островах і звідти не чинила б походів на море. Разом з тим жоден козак не повинен наважуватись ходити на Запорожжя без паспорта комісара: опійманий комендантом козацьким, він підлягає смертній карі.

При виході українського війська в поле повинен також одночасно виходити і комісар з двома полками за межі волості, особливо коли немає виняткової небезпеки, і там, розташувавшись коло Чорного шляху¹, чинити опір татарським роз’їздам. В разі великої небезпеки він мусить з’єднати все військо і піти з ним туди, куди направить його гетьманський наказ...

Призначаємо також іменем нашим і Речі Посполитої комісарів для визначення осідлості козаків, якою повинні користуватися козаки на вічні часи з тим, щоб не було щорічних приписок на шкоду Речі Посполитої і зменшення доходів з наших маєтків.

Козаки реєстрові ніким не повинні бути обтяжені як щодо земель, так і особисто, [ 99; с. 97 ].

Уривок з праці П’єра Шевальє “Розвідка про землі…” про селянсько-козацькі повстання кінця XVI - початку XVII ст. (1653 р.)

Одним з перших дослідників причин селянсько-козацьких виступів був П’єр Шевальє. У “Розвідці про землі…” він не лише виявив помилки у внутрішній політиці Речі Посполитої щодо українського селянства, а й назвав низку зовнішніх факторів, що спонукали козацтво до боротьби.

…Проте наскільки його об’єднання було корисним для того, щоб чинити опір татарам і оберігати кордони, настільки воно виявилося руйнівним та шкідливим для Речі Посполитої, проти якої ця вояччина піднімала заколоти багато разів. Козаки, відчувши себе такими необхідними, майже не хотіли слухати наказів своїх начальників, ані визнавати польських магнатів, яким вони підлягали. Перше козацьке повстання вибухнуло 1587 р. під проводом Івана Підкови, їхнього отамана, який зазнав поразки і якому кінець кінцем відтяли голову. 1596 р. Сигізмунд Третій після скарги султана заборонив їм провадити походи на Чорне море, і вони припинили їх; але натомість козаки кинулися тоді на Русь і на Литву, де вони заподіяли нечуваних спустошень під проводом свого отамана Наливайка… Жолкевський… примусив видати Наливайка, який і загинув подібно до свого попередника.

1637 р. козаки знову повстали, але з такими ж поганими наслідками, як і до того. Причиною було те, що багато польських магнатів… змусили своїх нових підданих до тієї самої панщини, до якої були зобов’язані мешканці інших провінцій Польщі.., [ 95; с. 164-165 ].