8.4. Розвиток культури на українських землях у другій половині хіх ст.

Виступ М. Чернишевського на захист розвитку української літератури. З рецензії на перший номер українського журналу “Основа” (1861 р.)

Важливою складовою української культури ХІХ ст. була література. У цей час її доробок збагачується творчістю Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, П. Куліша та ін. Завдяки цим митцям про Україну стало відомо далеко за її межами, а народ отримав духовних наставників для продовження боротьби.

Коли у поляків з’явився Міцкевич, їм уже непотрібні стали поблажливі відзиви яких-небудь французьких або німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література також не потребує нічиєї ласки. Та й крім Шевченко пишуть тепер українською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі і навіть багатшій, ніж великоруська. Інші письменники, які за самим родом своєї діяльності обирають для своїх творів великоруську мову, всіма своїми симпатіями належать до кола людей, що найбільше дбають про розвиток малоруської народності. А найважливішою є та обставина, що сама малоруська нація пробуджується. Якщо чехи неодмінно повинні мати свою літературу, то дивно було б заперечувати справедливість такого ж прагнення у малорусів, яких удвоє більше, ніж чехів.., [ 102; c. 278 ].

Уривок доповіді голови слідчої комісії Р. С. Жданова про створення в Україні недільних шкіл (20 серпня 1862 р.)

У середині ХІХ ст. для більшості населення України навіть початкова освіта не була доступна. У 1859 р. за ініціативи громадівців¹ у різних губерніях Наддніпрянщини для просвітництва народу та пробудження його національної свідомості відкриваються недільні школи.

...Ініціатива про розповсюдження Грамотності в народі і про недільні для цього школи вийшла не від уряду безпосередньо, а, на нещастя, від таємного товариства, яке утворилося в 1855 р. в Харкові з метою змінити спосіб правління і взагалі внутрішній порядок в Росії. Засновниками і головними рушіями цього підбурливого товариства були студенти Харківського університету: Бекман, Моравський, Єфіменко, Завадський, Івков, а спільниками – студенти Левченко, Португалов, Зеленський, Раєвський та інші. Не усвідомивши ще думки про заснування недільних шкіл, товариство стало спочатку трудитися над поширенням грамотності в народі, а особливо між розкольниками за допомогою різних рукописних статей (заміток, повчань і т. п.) обурливого змісту. Потім, коли внаслідок безпорядків, які були в 1858 р. в Харківському університеті, деякі члени таємного товариства (Бекман, Моравський і Левченко) переїхали в Київ, то тут склалося нове ще ширше коло їх товариства, яке привернуло до себе деяких студентів Київського університету. В цьому колі вперше проявляється вправний і свідомий намір про заснування недільних шкіл для поширення, за їх допомогою пропаганди в народі. На чолі цього починання стає професор Павлов; за діяльною участю його, як агента уряду і разом з тим передової людини, з одного боку, було одержано дозвіл начальства на заснування недільних шкіл у Києві, під головним наглядом його ж, Павлова, а з другого – об’єднані при ньому особи із злочинними тенденціями почали діяти вільніше і рішучіше і встановили відносини із студентами університетів столичних.

Таємна і злочинна мета недільних шкіл у Києві очевидна з багатьох натяків і думок, висловлених головними діячами в їх паперах, розглянутих слідчою комісією, а особливо із слів колишнього викладача в тих школах Левченка, який рішуче висловився: “що засобом до поширення в масі простого народу ліберальних ідей повинні служити недільні школи”. Крім того, гідно уваги, що на вечорі, даному студентами Київського університету професору Павлову 14 грудня 1859 р., Зеленський дозволив собі натякнути на паралель 14 грудня 1825 р., а Павлов, якому дякували за участь у недільних школах, проголосив тост за здоров’я того, хто стоїть на чолі прогресивного руху Росії. Приклад Києва незабаром наслідували в Харкові, де недільні школи засновані за розпорядженням начальства в 1860 р.; з листів про це Левченка до Бекмана і Павлова в Київ видно, що з нагоди відкриття в Харкові шкіл Завадський, якому там було багато діла, не поїхав тоді в Петербург; що зайняття харківських шкіл передбачаються значно ширше, ніж у Києві, одне тільки не гаразд, що школи підпорядковані штатним доглядачам. Беручи участь таким чином у створенні недільних шкіл, злочинці поширювали пропаганду і в інших учбових закладах, а також розсилали в різні місця заборонені твори іноземної преси і мали зв’язки з своїми агентами в столицях, [ 102; c. 273-274 ].

Урядовий наказ про закриття недільних шкіл (10 червня 1862 р.)

Побоюючись зростання національної свідомості українського народу та поширення серед нього революційних ідей, російський імператор Олександр ІІ доручив уряду закрити всі недільні школи в Україні.

Нагляд, встановлений за недільними школами і народними читальнями, виявився недостатнім. Останнім часом виявлено, що під пристойним приводом розповсюдження в народі грамотності зловмисні люди намагалися у деяких недільних школах розвивати шкідливі вчення, підбурливі ідеї, перекручені уявлення про право власності та безвір’я. Щодо читалень так само виявлено прагнення користуватися цими установами не для поширення корисних знань, а для проведення того ж шкідливого соціалістичного вчення. Государ імператор після обговорення в Раді міністрів зібраних з цього предмету відомостей височайше наказав:

1) негайно приступити до перегляду правил про заснування недільних шкіл;

2) надалі до перетворення зазначених шкіл на нових засадах закрити всі недільні школи і читальні, що тепер існують, [ 27; c. 357 ].

Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва (18 липня 1863 р.)

Піднесення громадівського руху в Україні на початку 1860-х років та діяльність української інтелігенції викликали занепокоєння в російського уряду. З метою унеможливити просвітницьку роботу громадівців міністр внутрішніх справ граф Валуєв у 1863 р. видав циркуляр про заборону друкувати навчальну літературу українською мовою.

Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури¹. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особовій комісії.

В С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет…

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. Синоду і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Це розпорядження було передано на височайший государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення, [ 102; c. 275-276 ].

Емський указ імператора Олександра ІІ (24 квітня 1876 р.)

У другій половині 1870-х років російський імператор Олександр ІІ взяв курс на згортання лібералізації в країні. Відновилося переслідування представників українського національного руху. 24 квітня 1876 р. у німецькому курортному містечку Емс Олександр ІІ підписав указ, який фактично поставив українську мову поза законом. Після Емського указу багато громад згорнули свою легальну діяльність.

Госуд. імп. в 18/30 день минулого травня височайше наказав:

1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Голови упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

2) Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства¹, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки опісля розгляду рукописів у Голови управління.

3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.

4) Припинити видання газети “Київський Телеграф”. Про цю височайшу волю пропоную Голові упр. до належного виконання.., [ 102; c. 276 ].