Тема 3. Литовсько-польська доба української історії

План

3.1. Утвердження Литви на українських землях

3.2. Захоплення галицьких земель Польщею. Утворення Речі Посполитої

3.3. Набіги кримських татар на українські землі

3.4. Розвиток української культури в XIV-XVІI стст.

3.5. Соціально-економічні процеси XIV-XVІI стст.

3.1. Утвердження Литви на українських землях

З хроніки Київського Михайлівського монастиря про початок загарбання литовськими феодалами українських земель (1362 р.)

Роздробленість Київської Русі сприяла зміцненню сусідніх племен, що почали активно розширювати свої володіння за рахунок її територій. Найбільший зиск від цього мала Литва. Не зазнавши тяжкого удару з боку монголів, вона швидко стала на ноги та почала приєднувати навколишні землі. Молода, сильна країна невдовзі набула великих розмірів. Сприяло цьому і тяжке становище руських земель. Князі часто переходили під протекторат Литви, намагаючись уберегтись від міжусобиць та грабіжницьких набігів монголів. Як наслідок, близько 90% Литви становили території колишньої Київської Русі.

Народ же цей (литовці) даниною звірів, медів, віників, лика та іншого руським князям служив. Коли ж він відчув, що його господарі (князі руські) розтрощені татарами, він… почав залишкам руським чинити насильство і остаточне спустошення; спустошені землі заселяв своїми людьми і на знесилених русів владу свою поширив. І поволі з часом всю (землю руську) перейняв від татар у своє володіння і став володіти широкими її просторами, і баскаків, тобто приказчиків, що збирали з неї данину для заволзького царя, прогнав.., [ 101; с. 99 ].

Уривок з “Хроніки Литовської й Жмойтської¹” про захоплення Гедиміном українських земель (1322 р.)

Перші спроби литовців захопити землі Київської Русі відбулися за часів княжіння Міндовга. Однак створена ним імперія невдовзі розпалася. Її відродження відбулося через 50 років за Гедиміна. Він зумів відновити велич Литовського князівства, потіснити хрестоносців, приєднати до нього значну частину білоруських земель. Через наближення литовців до українських територій політичний вплив Гедиміна відчувався навіть у Києві. З часом у залежність від Гедиміна потрапили київський і смоленський князі, а в 1340 р. його син Любарт став князем Волині.

Потім пішов Гедимін в Київські волості, беручи и палячи всюди, де йшов. Бачачи то, Станіслав, князь київський, умислив Литві протистояти, не ждучи їх в Києві... Княжата теж інші сіверські, бачачи, же біда литовська наступає, збиралися до купи проти Литви. І так князь переяславський Олег, a луцький князь Лев, от Литви вигнаний, Роман брянський з лицарством і військами, які могли на той час згромадити, стягнулися до Станіслава, князя київського, котрий обозом лежав над Ірпенем-рікою три милі від Києва. A злучивши всі війська свої в єдине велике військо, маючи і від татар поміч, стояли в справі напоготові, чуючи, аж Гедимін от Житомира з Литвою спішно проти їх тягнув…

Литва і Жмойть в одній справі, на чолі і по боках стоячи, на змішану Русь сміло напирали; не маючи змоги утримувати натиску, Станіслав, князь київський, почав назад відступати... Олег, князь переяславський, Роман брянський, Лев луцький, князеве не довго на плацу стояли; бачачи киян, же з князем своїм почали утікати, лише князь луцький, сміліше від інших на Литву напирав і з Олегом переяславським, a так в замішано війни обох забито. То побачивши, князь Станіслав київський і Роман брянський зараз же в тил побігли, a лицарство руське різно по полях перхнуло, a Литва русичів аж до ночі гнала, била, сікла. Гедимін день і ніч відпочивав і війську своєму дав відпочити, a потім Русі не даючи часу до збирання війська, прийшов до Києва і, оточивши замок, добував його штурмами… Однак же кияни, котрі по свіжій поразці в місті і замку з жінками і дітьми і скарбами затворилися, довго і дуже боронилися, сподіваючись і ждучи отсічі від князя свойого Станіслава, котрий був аж на Резані, утікши з програної битви з князем Романом брянським. Бачачи це, на довгих нарадах було одностайно вирішено піддатися; a так замок і місто Київ віддати великому князю Гедиміну. І так проти Гедиміна вишли митрополит, єпископи, архімандрити зо всім духовенством, з селянами, корогвами, a за ними панове, бояри і все поспольство київське вийшло, кланяючись і піддаючись в ласку і в державу Гедимінову, там же йому і присягу принесли. Потім уїхав Гедимін у місто, в замок Київський, узяв він також інші міста: Бєлгород, Канів, Черкаси, добув теж і Брянськ, Сіверськ і Переяславль.., [ 67; с. 320 ].

Уривки з Городельської унії¹ (1413 р.)

Маючи в своїх володіннях значну кількість територій колишньої Київської Русі, Литва ставала об’єктом особливої уваги з боку Московського царства. Така увага часто переростала у війни, в результаті яких Литва втрачала території. Намагаючись захиститись, у 1385 р. вона підписує з Польщею Кревську унію. Проте умови договору (втрата автономії, зменшення прав литовської шляхти у порівнянні з польською) стали причиною виступу литовської знаті. Очолив її двоюрідний брат Ягайла - Вітовт. У результаті тривалого протистояння, він добивається від Ягайла підписання Городельської унії, що підтвердила існування Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського як окремої незалежної держави. Разом з тим визнавалася політична зверхність польського короля, який мав стати великим князем литовським після смерті Вітовта. Городельська унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав литовської і польської шляхти.

1. Проте, бажаючи названі вище землі литовські, ради ворожих нападів і підступів хрестоносців, і тих, що до них приєднуються, і всяких інших ворогів, які прагнуть розорити названі землі литовські і королівство Польське, і руйнування їх замишляють, у певності, безпеці і кращому догляді зберегти, і про постійну для них користь подбати: ті ж самі землі, як і завжди, в повному пануванні, на праві чистому й мішаному, досі держали і держимо від предків наших по праву народження, як державці законні, з волі, схвалення і згоди панів, шляхтичів і бояр, в назване королівство Польське знову інкорпоруємо¹… і назавжди скріплюємо, визначаючи їх самих з усіма їх володіннями, землями, панствами, князівствами, волостями, маєтками, і на всякому праві, чистому і мішаному, завжди бути єдиними безповоротно і непорушне з короною королівства Польського.

2. Також усі церкви і весь клір названих вище земель Литви, як соборні, монастирські, парафіяльні, общинні, віденські та інші у тих (землях) споруджені і які будуть споруджені, засновані, в усіх їх свободах, імунітетах, привілеях, винятках і звичаях загальних зберігають, згідно зі звичаєм королівства Польського.

3. Пани, (і) також бояри-шляхта земель наших, названих вище, дарунками, привілеями і пожалуваннями, ним нами дарованими, даними, приділеними, тільки католики і римської церкви підвладні і кому герби пожалувані, господарюють, володіють і користуються, як пани і шляхта королівства Польського.

4. Також, пани і шляхтичі, названі вище, своїми вотчинами (батьківськими маєтками) на рівному праві володіють, як пани королівства Польського своїми, звичайно (як прийнято) володіють і пожалуваннями нашими, на які мають грамоти, від нас діючі і затверджені твердістю вічної сили, подібним чином будуть володіти і мати вільну змогу їх продавати, міняти, відчужувати, дарувати і на користь свою повертати, однак, з нашої згоди, особливо для кожного випадку даного, як для їх відчуження, обміну або даріння перед нами або нашими урядовцями, за звичаями королівства Польського, буде визначено.

8. ...Шляхтичі королівства Польського своїм королям звикли держати і служити, про що пани, бояри і знать земель Литовських, вищеназвані, присягою (клятвою) уже нам поручились як ясніше в грамотах їх, у яких вони з панами королівства Польського взаємно погодилися, міститься. Однаковим чином, під клятвою вірності і під (страхом) позбавлення своїх маєтків, ніяким князям або панам, або іншим, якого б не було стану людям, бажаючим протистояти землям королівства Польського, ні порадою, ні благосприянням, ні допомогою не будуть служити і допомагати.

9. ...Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні святій римській церкві, також всі постійні уряди земські, які є посади, каштелянства², жалуються тільки сповідникам християнської (католицької) віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні, коли обговорюються питання про благо держави, бо часто різниця у вірах призводить до різниці в умах, і виявляються через це відомими такі рішення, яким належить у таємниці бути збереженими.

До цього додається, що названі вище пани і шляхтичі Литви після смерті Олександра Вітовта, теперішнього князя, нікого не будуть мати або обирати великим князем і господарем Литви, як тільки кого король польський і його наступники, порадившись з прелатами¹ і панами Польщі і земель Литви, вважатимуть за необхідне обрати, поставити, помістити. Однаково також прелати, пани і шляхтичі королівства Польського, коли король польський помре без дітей і законних спадкоємців, не повинні обирати собі короля і державця без відома і ради нашої, тобто великого князя Олександра, панів і шляхтичів названих вище земель Литви, за силою і змістом попередніх грамот.

Зверх того, названими вище свободами, привілеями і милостями тільки ті пани і шляхтичі землі Литовської можуть володіти і користуватися, яким зброя і герби шляхтичів королівства Польського пожалувані, і шанувателі християнської релігїї, римській церкві підвладні, не схизматики або інші невіруючі, [ 94; с. 43-45 ].

З розповіді літописця про боротьбу між литовськими князями і їх прагнення зберегти своє панування в Україні (30-ті рр. XV ст.)

Зі смертю Вітовта боротьба за право управляти українськими землями знову посилилася. З 1430-1432 рр. Великим князем Литовським став Свидригайло - син Ольгерда Гедеміновича та брат Ягайла. Його призначення було розраховане на посилення контролю з боку Ягайла, однак в результаті політичної боротьби з Сигізмундом, братом Вітовта, він був відсторонений і переведений на управління Великого князівства Руського з 1432-1440 рр.

Король Ягайло, будучи в Києві, дав привілей волинським громадянам, щоб їм у вірі ніхто насильства не чинив, церквам православним не пакостив і до своєї віри їх не примушував. Свидригайло вигнаний був з князівства Литовського, і посадив король Ягайло на його місце Жигмонта Кейстутовича, Вітовтового брата, а Свидригайла руські князі посадили на князівство Київське, і Смоленське, і Вітебське та ін. Свидригайло ж, як неспокійний, не переставав війни (вести)... Свидригайло – князь литовський, неспокійний привів татар на Литву і Польщу, Але татари, прийшовши, дізнались про великі сили Польщі і Литви і через це не пішли на Литву і в Польщу, а тільки українську землю пограбували і спустошили, навколо Києва і Чернігова вогнем і мечем, без числа християн у полон повели, [ 94; с. 75-76 ].