14./ Про звичаї запорозького низового товариства

Запорозькі козаки, живучи в Січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у своє товариство кожного, хто приходив до них і брав на себе певні зобов'язання, необхідні для вступу в Січ. Люди, близькі до запорозьких козаків, у своїх спогадах одностайно свідчать, що в Січі можна було зустріти всілякі народності, вихідців чи не з цілого світу – українців, поляків, литовців, білорусів, великоросів, донців, болгар, волохів, чорногорців, турків, татар, євреїв, калмиків, німців, французів, італійців, іспанців, англійців. Але головний відсоток прибулих на Січ давала, звичайно, Україна...

Мотиви, що змушували багатьох шукати собі притулку в дикому Запорожжі, були різними: в Січ йшли люди «і з доброї волі і з неволі». Тут були ті, хто втікав від жінок, покидав батька й матір, «з-під пана втікали»; були тут і тяжко ображені, ті, хто не знайшов на батьківщині ніякої сатисфакції, хто не мав шматка насущного для прожиття; тут були всі, хто натерпівся від тяглових повинностей, усі ображені й принижені за свою віру й народність, усі, хто зазнав варварських катувань, жорстоких знущань за людські права, за своє існування; тут були й ті, хто чув у собі «волю вогненну, силу богатирську», хто носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю»...

... В основі запорозького світогляду лежала громада, мир, товариство. Це товариство було таким самим «народоправ'ям» на півдні Росії, але на вищому ступені розвитку, яким було «народоправство» у Пскові й Новгороді, на півночі Русі...

Зовнішнім виявом цієї громади була рада, військова рада, народне віче. На цій раді могли бути присутніми всі без винятку січові козаки, починаючи від січової старшини й кінчаючи простою «сіромою», або простолюдом, черню. Тут панувала цілковита рівність усіх членів громади: кожен користувався однаковим правом голосу, кожен міг заперечити пропозицію іншого, висунувши натомість свої плани й міркування, але що вже було ухвалене радою, було необхідним і обов'язковим для всіх. Запорозька громада доходила до повного ідеалу, невідомого ні в давні, ні в середні, ні в нові віки; принцип рівності панував тут у всьому: під час загальних зборів, при виборах військової старшини, січовому й паланковому управлінні, у всіх запорозьких школах, у спільній трапезі, при поділі майна й у приватному житті в куренях. Ні знатність роду, ні станове походження, ні перевага віку не мали в Січі жодного значення: лише особисті якості, тобто відвага, досвід, розум, кмітливість бралися до уваги.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. –

Львів, 1990. – С. 115-118; 120.

15./ Військові ради запорозьких козаків та поділ угідь

Загальні або військові ради у запорозьких козаків відбувалися звичайно в певні дні – 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі – Покрову, на другий чи третій день Великодня, а крім того, в кожний день і будь-який час на бажання товариства чи простої «сіроми». На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Запорозького Війська: про мир і «розмир», про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців, про поділ «за лясами» земель і угідь і, нарешті, про вибори військової старшини. Поділ земель і вибори старшини у запорозьких козаків неодмінно відбувалися кожного нового року. Ось як це робилося.

Ще за кілька днів до настання нового року всі козаки, що перебували в зимівниках, на річках, озерах, у степах і плавнях і займалися там хто домашнім господарством, хто рибальством чи полюванням – усі поспішали, з огляду на наступний поділ земель і вибори старшини, у столицю своєї козацької громади – Січ. Саме в день першого січня нового року вони схоплювалися на ноги особливо рано... озброювалися дорогими шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами й поспішали на гул дзвонів у січову церкву Покрови пресвятої Богородиці.

...Перед початком самої ради на площу з'являвся настоятель січової церкви й правив молебень. Після закінчення служби кошовий отаман оголошував товариству мету скликання ради...

Після цих слів уперед виступав військовий писар, який наперед розписував по куренях усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Отамани підходили й розбирали, писар зачитував, і що якому куреню діставалося, тим він і володів протягом року, до нового поділу. Тут суперечок і відмовлянь не було: отамани дякували старшині й ставали на свої місця. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старшина, за нею духовенство і врешті жонате населення запорозьких вольностей: парубки з товариства скрізь користувалися перевагою у правах володіння земельними угіддями перед жонатим станом; особи, що не належали до війська, рідко отримували землю у Запорожжі.

Так ділили всю землю запорозьких козаків від гирла ріки Самари до верхів'я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу. Цей щорічний поділ Землі жеребкуванням відбувався з огляду на різне багатство запорозьких урочищ: одні з них були надзвичайно щедрими, інші – надто бідними.

Яворницький Д. Історія запорозьких

козаків. – С. 131-132.