3./ З універсалу б. Хмельницького із закликом до українського народу до повстання (1648 р.)

...Не слухайте більше урядників, як невільники, ви, котрих батьки не піддавалися ніяким законам, ніяким королям, лише шанували його вдасть, та так жили, що вигнали татар і зайняли частину землі. Ніколи не знайдете способу на польську перемогу, як тепер не скинете цілком ярмо урядників і не здобудете свободи, тої свободи, що наші батьки кров'ю окупили, і прийдете в неприступні місця на Дніпровім низу...

Нас, чутких і живих, уважають дикими і неспокійними, відважних і добре заслужених, назвали нас бунтівниками. Се ж відомо цілому світові, що польське військо нищить козацьке і селянське добро, неславить їх жінок і дітей. Всім накладають невільницькі послуги, тягарі, панщизняні роботи проти давнього звичаю, а як хто публічно чи приватно на стільки кривд вийде зі скаргою, подибле лише сміх і зневагу; щонайбільше – дістане порожні, безвартні слова. Всі уважають лише, аби знищити козацький рід.

Навіть військову службу Річ Посполита призначила нам безплідну, і ми в границях королівства тратимо козацьку відвагу, коли ж лише на Чорнім морі, серед небезпечностей від турків, козацький народ росте, ширшає й живе.

Поляки поклали святою ціллю своєї політики опанувати наш лад самоуправи й вибору і наставляють над нами урядників, як і деінде, не на те, аби вони розказували міщанам і селянам поправу, лише на те, аби силою могли задержувати міста.

На всі ті кривди нема іншого способу, як лише зламати поляків силою і погордою смерті, тих поляків, що вже відвикли від боротьби; а як. доля нас покине, то покладемо перед ними мертві тіла й трупи, дамо не стації, а душу й кров нашим начальникам; не полишимо міст і нив, лише дорогу застелемо могилами. Я вже з тількох прикладів знаю, що свобода найменше тоді певна, коли не маємо перед собою журби й ворога, а найліпше борониться її в готовості й напруженню.

Дуже було б добре, аби вже раз на поляків, не відкладаючи, сполучно, одним ударом козаки й селяни вдарили. Мені здається, що се більше чесно, ліпше і безпечніше, коли поляки почують залізо у власній середині, коли будуть мати щоденно перед очима ворогів, будуть бачити, як здобуваються і самим пострахом займаються міста, – аж тоді знелюблять війну, вернуть волю козакам, аби мати спокій.

Щодо мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпечності, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скорше, доки не добуду сього плоду, що я в найвисшим бажаню собі поклав.

Історія України в документах і

матеріалах. – Т. 3. –

К., 1941, – С. 121-122.

4./ З листа б. Хмельницького до коронного

ВЕЛИКОГО ГЕТЬМАНА М. ПОТОЦЬКОГО З ВИКЛАДОМ ПРИЧИН ПЕРЕХОДУ НА ЗАПОРОЖЖЯ

Думаю, в. м., м. пан і добродій, добре пам'ятає, що я вже кілька разів скаржився в. м., м. м. панові, на його м. пана коронного хорунжого і на українних урядників, а саме на пана Даніеля Чаплинського. Уподобавши собі мій власний, успадкований від батька хутір, пан Чаплинський випросив у небіжчика славної пам'яті пана краківського дозвіл осадити слобідку на вищезгаданому моєму хуторі і після смерті небіжчика силоміць відібрав його у мене з усім добром, з хлопами, з ставами, з сіножатями. Цим хутором з давніх часів володів мій батько небіжчик, і я маю на нього привілей... Та, незважаючи на це, вони вигнали мене з усього, і щоб я не домагався відплати за ці кривди і шкоди, пригрозили мені смертю, безпідставно і незаслужено обвинувативши мене в тому, що я нібито замишляв перевезти на Запорожжя гармату. Буду вірити в благородне панське слово в. м., м. м. пана, та в милостиву ласку в. м., м. м. пана, і що, врахувавши мої колишні заслуги, зволиш наказати рятувати мене і боронити від такої біди. Покірно віддаюся до послуг милостивої ласки в. м. м. п.

Даний з Запорожжя, дня 3 березня 1648 р. В. м., м. пана і добродія, найнижчий підніжок Богдан Хмельницький.

Пан Чаплинський, уподобавши собі мій власний, успадкований від батька хутір під Чигирином в Суботові і не маючи іншого способу захопити його, випросив дозвіл у небіжчика св. пам'яті п. краківського осадити слободу на вищезгаданому хуторі, де у мене були чотири рибні ставки і млини, лани, закопи, сіножаті, на які я маю привілей його к. м-ті. Прийшовши в цю слободу, голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. Висіяне на поля зерно все пропало, бо посіви витолочено худобою, кіньми, вівцями. Так мене силоміць вигнано з усього і тільки наказано взяти 150 флоринів у чигиринського орендаря, немов старцеві, тоді як мені ця земля коштує 1000 флоринів. Його м-ть пан хорунжий домагається цього хутора як мліївської ділянки, але насправді хутір цей не записано в мліївських привілеях. Всі старі мліївські привілеї побували в наших руках, і ми добре знаємо, де проходить межа мліївських земель.

Рік тому, коли я повернувся від його к. м., нам було дозволено піти на море. Вискочивши з міста, ми оточили під Чигирином татар. Я їхав у гурті, поряд із своїм паном полковником. За селом, у полі, один жовнір, п. Дашевський, заїхавши ззаду, навмисне рубонув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: «Я, каже, думав, що це татарин». А я ж їхав з військом, поруч з пп. Хіба це не чиясь навмисна намова?

Цей же п. Чаплинський образив мене, наказавши своїй челяді зловити на ринку мого сина, ще малого хлопця, а татаринові своєму – побити його, так що хлопець ледве живий лишився...

Документи Богдана Хмельницького. –

К., 1961. – С. 26-27.