3.2 Зберігання та переробка аличі

3.2.1 Зберігання плодів

Знімальна стиглість настає, коли закінчується зростання плодів і завершується накопичення органічних речовин і вони здатні повністю дозрівати при зберіганні.

Споживча стиглість настає, коли плоди набувають властиві їм смакові якості, аромат, забарвлення і придатні до споживання.

Більшість плодів необхідно знімати в знімальній стиглісті, швидше звільняти від них рослини, дати їм можливість краще підготуватися до зими. Не можна допускати перезрівання плодів на дереві та їх муміфікації.

Аличу зберігаютьнедовго:2-4тижні. Плоди треба збирати при досягненні ними оптимальної знімної зрілості (розмір, забарвлення, восковий наліт, типові для даного сорту). Збір проводять обережно, знімаючи плоди разом з плодоніжкою і укладають в тару, в якій вони будуть зберігатися На зберігання аличу відправляють не зволікаючи. Плоди аличі зріють неодночасно, їх треба прибирати в 3-4 прийоми. Якщо сливи призначені для споживання у свіжому вигляді, їх збирають зрілими. При цьому збір необхідно проводити вибірково, щоб попередити осипання та травмування перестиглих плодів. Багато відзначають позитивний вплив на плоди змін темперары в процесі зберігання. Вперше 2-3 тижні можна підтримувати температуру близько 0 градусів, потім підвищити її до 5-б градусів. Вологість повітря в сховище повинна бути на рівні 85-90 %, так як при дуже сухому повітрі сливи швидко в'януть. Часто при різких коливаннях температури зберігання, аличі набувають погану консистенцію м'якоті (желатинообразную, позбавлену соку), що пов'язано з порушенням складу пектинових речовин. Тривале зберігання при 0 градусів викликає побуріння м'якоті. Щоб уникнути цього, можна протягом 4-5 днів витримувати плоди при температурі 18-20 градусів в середині строку зберігання, тобто на 15-й день. Алича при зберіганні часто вражає цвіль, особливо в місці прикріплення плодоніжки. При зборі аличі намагатися зберегти на плодах восковий наліт, так як він сприяє їх кращого збереження. Небажано прибирати плоди відразу ж після дощу, треба дати їм трохи обсохнути. Збереження плодоніжки у аличі - також одна з умов їх тривалого зберігання. У цьому випадку плоди при зніманні не обривають, а зрізають з плодоніжками ножницами.Плоды бажано зберігати в прохолодному сухому приміщенні, уклавши тонким шаром в 3-4 ряди.

Таблиця 8

Розрахунок втрат плодоовочевої продукції під час зберігання

Маса плодоово чевої про дукції, ц	Календарні термі ни збері гання про дукції, днів	Норми при родних втрат маси плодоовочевої продук ції, %	Втрати маси плодоовочевої продукції, ц		Різниця між фак тичними і природними втрата ми, ц	Маса пло доовочевої продукції після збе рігання, ц
			природні	фактичні
40	15	4	0,8	1	0,2	34

4. Технологія приготування і зберігання сінажу

4.1. Основні вимоги до приготування сінажу.

Сінаж — це вид корму, в основі консервування якого лежить “фізіологічна сухість середовища”, або зниження вологості рослинної сировини шляхом її підв’ялення до межі, що виключає розвиток гнильних, маслянокислих та інших шкідливих мікроорганізмів. Сінаж, консервований в герметичних умовах корм, приготований з трав, пров’ялених до вологості 50—55%. У 100 кг сінажу з конюшини близько 35—40 кормових одиниць, 4—5 кг перетравного протеїну, 450—460 г кальцію, 200—220 г фосфору, 3000—4000 міліграма каротину. Сінаж має цілий ряд переваг порівняно з силосом. Насамперед він значно кращий за смаковими якостями. На відміну від силосу, сінаж містить удвічі більше сухих речовин. Якість заготівлі сінажу менше залежить від погодно-кліматичних умов, ніж якість заготівлі сіна, здійснюваної в польових умовах. Оскільки на підв’ялення маси витрачається в 3–4 рази менше часу, це дає можливість зменшити втрати поживних речовин за рахунок фізіологічних та біохімічних процесів, що протікають у скошених рослинах. Важливою перевагою є й те, що, завдяки зниженій вологості, сінаж не промерзає у сінажних спорудах, а тому цей вид корму можна заготовляти і в північних регіонах. Порівняно із силосом, сінаж має краще цукро-протеїнове співвідношення, яке забезпечує сприятливі умови для розвитку мікрофлори рубця, хороше травлення і добре засвоєння поживних речовин корму. Мікробіологічні процеси при сінажуванні Процеси консервування зелених рослин, що протікають у підв’яленій масі під час заготівлі сінажу, значною мірою відрізняються від аналогічних, що відбуваються під час заготівлі силосу. Особливістю сінажування є те, що консервуючим фактором сінажу є так звана “фізіологічна сухість середовища”, тоді як силосування — молочнокисле бродіння. Фізіологічна сухість середовища — це рівновага між сисною силою мікроорганізмів та водоутримувальною силою рослинних клітин. Вона досягається саме за вологості зеленої маси в межах 55–60%. Такий спосіб консервування зелених рослин з пониженою вологістю, на відміну від звичайного силосування, назвали самоконсервуванням. А якщо сінаж готують із зеленої маси вологістю 60% і більше, то це вже процес силосування.

Технологія заготівлі сінажу. Висока якість і добра збереженість сінажу досягаються за умови дотримання технологічної дисципліни в процесі заготівлі. Основними операціями при сінажуванні є: q скошування кормових рослин, плющення; q швидке підв’ялення зеленої маси; q підбирання підв’яленої маси з одночасним подрібненням та завантаженням у транспортні засоби; q завантаження траншеї; q ущільнення та ізоляція сінажу від доступу повітря.

Важливим фактором, який впливає на якість сінажу, є добір сировини. Найкращою сировиною для заготівлі сінажу є однорічні та багаторічні бобові, злакові та бобово-злакові травостої. Скошування багаторічних трав для заготівлі сінажу, на відміну від звичайного збирання на сіно, проводять не пізніше початку бутонізації бобових та початку колосіння злакових компонентів. Це дає змогу одержати корм із багаторічних трав за загальною протеїновою поживністю сухої речовини такий, що мало відрізняється від трави доброго пасовища та є кращим за сіно. Часто у виробничих умовах трави та їх суміші на сінаж не косять у зазначені вище строки лише тому, що хочеться отримати більший урожай, проте в такому разі програємо в якості. Це стосується передусім перетравності корму. Скошування в ранні фази вегетації рослин вигідне ще й тим, що дає змогу одержати повноцінніший другий укіс трав, і, як результат, більший загальний збір перетравних поживних речовин, особливо протеїну. Запізнення зі збиранням трав, особливо у вологозабезпечені роки, призводить також до вилягання рослин, що погіршує їх скошування і нерідко призводить до недобору сухих речовин.

Однорічні бобово-злакові суміші, на відміну від багаторічних трав, треба скошувати у пізніші фази вегетації. Це пов’язано з тим, що в міру розвитку горохо-вівсяних, вико-вівсяних та інших сумішей вміст поживних сухих речовин не знижується. Річ у тім, що в результаті інтенсивного утворення в зерні крохмалю, білків та інших легкоперетравних поживних речовин відносний вміст клітковини в рослинах в цілому не збільшується. Лише за значного грубіння стебел у фазу фізіологічної стиглості зерна бобових у нижніх ярусах перетравність поживних речовин знижується.

Важливим фактором, що впливає на якість сінажу, є час скошування кормових рослин протягом доби. Косити трави краще рано-вранці, що забезпечує можливість закладання зеленої маси для заготівлі сінажу уже в другій половині дня. Крім того, зелена маса в ці години доби має значно більше каротину, а продихи рослин, які сприяють випаровуванню вологи, ще відкриті. Оптимальний час скошування трав (коли вміст каротину в рослинах максимальний) — з 5–6-ї до 9–10-ї години ранку.

Не менш важливим фактором є зведення до мінімуму часу перебування скошеної зеленої маси рослин в полі під час підв’ялення. З цією метою для скошування бобових та бобово-злакових травостоїв використовують косарки-плющилки, що забезпечує рівномірне зниження вологості сировини та у 2–3 рази прискорює процес її підв’ялення. Підв’ялювані протягом 2–3 діб трави втрачають 30–45% каротину. Проте вміст його в рослинах залишається на рівні 130– 150 мг на 1 кг сухої речовини, що є цілком достатнім для повного забезпечення потреб тварин. Техніка підв’ялення має бути спрямована на прискорення і забезпечення рівномірності зниження вологості в рослинах.

Плющення бобових трав у процесі скошування є ефективним технологічним заходом рівномірного підв’ялення стебел та листків і убезпечує збереження листків та суцвіть від пересихання та обламування під час підняття маси з валків. Плющення бобових трав та їхніх сумішей зі злаковими компонентами проводять у фазі середини цвітіння бобових трав. Проводити плющення у пізніші фази розвитку бобових та злакових трав недоцільно, оскільки швидкість випаровування вологи зі стебел та листків у цей час в них практично однакова. У дощові періоди плющення є неефективним, адже за рахунок вимивання підвищуються втрати поживних речовин, вітамінів і мінеральних речовин. Окрім того, плющена маса здатна швидко нагромаджувати вологу. У нестійкі за погодно-кліматичними показниками періоди трави краще пров’ялювати у прокосах, а за вологості трав 60–65% — у валках. Головною умовою одержання якісного сінажу є дотримання оптимальної (у межах 50–55%) вологості сировини. Низкою наукових установ встановлено, що, заклавши масу люцерни з вологістю 60%, одержують не сінаж, а силос низької якості. Коли вологість маси за рахунок підв’ялення становить нижче 45%, то осипання листків і бутонів досягає 25–30%, а втрати при підбиранні і трамбуванні маси — 35–40%. Ущільнення такої маси незадовільне, вона зігрівається і псується.

Важливим моментом у заготівлі сінажу є своєчасне підбирання зеленої маси з валків. Треба зорієнтуватися, коли саме слід розпочинати подрібнювати масу і транспортувати до місць закладання, адже вологість її має становити 55–60%. Вчасне підняття з валків, подрібнення і трамбування маси в сонячну погоду забезпечить зниження вологості приблизно до 5%, а отже, й закладання маси з оптимальною вологістю. Період підняття можна встановити і шляхом органолептичної оцінки рослин. За оптимальної вологості маси листки ще м’які, і на траві під час її скручування ледь помітно виступає волога.

Заготовляючи сінаж, велику увагу слід приділяти і подрібненню підв’яленої маси. Підв’ялену траву подрібнюють підбирачами-подрібнювачами або силосоуборочнимі комбайнами з підбирачами. За Держстандартами, величина подрібнених частинок має становити 3–4 см, у загальній масі сінажу ці частинки мають становити не менше 80%. У господарствах, де збереглися сінажні башти, довжина частинок має бути до 2 см. Це пов’язано з тим, що в баштах у процесі їх завантаження відбувається самоущільнення маси.

Розподіл маси в траншеях доцільно проводити під нахилом. За таким методом консервовані корми заготовляють у розвинених країнах світу.

Сховища для сінажу — герметичні металеві і залізобетонні башти; використовують також цегельні і бетонні силосні башти або бетоновані траншеї. У баштах висотою 16—18 м-коду і більш відбувається самоуплотненіє маси. У невисоких баштах масу ущільнюють трамбувальниками-віброкатками, в траншеях гусеничними тракторами. Корм консервується в умовах фізіологічної сухості середовища, що виключає активне розвиток бактерій, і герметизації, що запобігає розвитку цвілі.