37. Ораторсько-проповідницька проза, мемуарно-історичні твори, козацькі літописи Самовидця, г. Граб’янки, с. Величка.

“Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили. Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен тлумачив події по-своєму. Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово “козак” походить від слова “коза”, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу. Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть. Г. Граб’янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 p. Його обурюють утиски козаківта людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання. Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об’єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою. Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 p. у журналі Ф. Туманського “Российский магазин”. Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.“Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 p. “Bpeменною комиссиею для разбора древних актов”.В усіх козацьких літописах є одна особливість: їх автори відтворювали дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявленням. Про це влучно сказав І. Франко: “Власне в козацьких літописах Самовидця, Граб’янки, Величка і їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т. п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів… Отся грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була… головною заслугою козацьких літописів”.

38. Вплив української культури ранньомодерного часу на розвиток культурних процесів у Росії: Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

Стефан Яворський (Симеон Іванович Яворський; 1658, Явор — 24 (за ін. даними — 27) листопада 1722, Москва) — богослов, філософ, письменник, поет, публіцист, проповідник, релігійний, політичний і культурний діяч, митрополит Рязанський і Муромський, президент Синоду Російської Православної Церкви, протектор Слов'яно-греко-латинської академії. Народився в місті Яворі (в дійсності — Яворів) в Галичині (нині — Львівська область), у небагатій шляхетській православній родині. У 1667, після Андрусівського миру батьки Яворського переселилися з Польщі у село Красилівку біля Ніжина. Навчався у 1673—1684 роках у Києво-Могилянському колегіумі, у Йоасафа Кроковського і Варлаама Ясинського. Потім, прийнявши унію, продовжив освіту в Польщі, де вивчав філософію і богослов'я у Львові, Любліні, Познані та Вільно. У 1689 році повернувся до Києва — і зрікся унії. Прийнявши чернецтво, призначений професором Києво-Могилянської колегії: викладав у колегії філософію, богослов'я, поетику і риторику. Виконував обов'язки префекта. У ці роки видав чотири віршованих панегірики, написаних у стилістиці українського бароко і присвячених гетьманові Івану Мазепі й архієпископові Варлааму Ясинському, благодійнику автора (1685—1689). У Києві Яворський почав проповідувати, написав підручник риторики. У 1700 році приїхав до Москви, де у присутності Петра І вимовив проповідь на смерть воєначальника А. С. Шеїна. Неочікувано для себе він був поставлений митрополитом Рязанським і Муромським, а після смерті патріарха Адріана у році 1700 — місцеблюстителем патріаршого престолу (1701) і протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати у дусі «латинських навчань» за українським зразком.

ФеофанПрокопович — визначнийукраїнськийдіячепохиВідродження, Реформації, Просвітництва. Різносторонністьобдарувань, енциклопедичністьзнань, видатнідосягненнявгалузінауки, політики, безсумнівудозволяютьпоставитийоговрядгеніївлюдства. ПраціФ.Прокоповичаторкаютьсяфізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наукпродержавуіправо, теології. В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською вКеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і лературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами. 1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у базиліянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.