7. Язичницька релігія, міфологія і мистецтво давніх слов’ян.

Міфологія Велика подібність українських міфів і легенд з скандинавськими. Так, у скандинавській Характерною особливістю української міфології є пантеїзм — філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: на чолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі за статутом боги, а також демони-духи, через яких боги виконували своє основне призначення-впорядковували людське життя. Ще нижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати на прийняті ними рішення. Це - „волхви”, ”чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії.

Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов’ян першого тисячоліття н. е. про надприроднє: „чутєво-надчутєво”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та орудна функція (здатність не творити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Другий тип вірувань в неприродне – демоністичний, який полягав у віруванні в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, була уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить велику сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Третій тип уявлень про надприродно–теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту –Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов’ян початки таїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивались в давньоукраїнський політеїзм. Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов’ян.

Релігійні вірування

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів. Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун — бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: Не менш сильними і грізними були Сварог — бог вогню; Стрибог — бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог — бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс — бог сонця (іноді місяця); Симаргл — бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) — бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) — богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву, а також Дану — богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита — чотириликого божества. Український філософ М. Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т. д., такі місця називалися капищами.

Культи божеств — прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов — відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця — дух літньої полуденної спеки, крикси — духи крику і плачу тощо.