64. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.

Головні напрями розвитку української культури:

• виникнення нових мистецьких стилів та напрямів - переважно модерністського спрямування;

• посилення впливу діячів культури на населення;

• відхід великої кількості митців від засад реалізму (цей процес був характерним для всього європейського мистецтва початку XX століття).

Позитивно на розвиток культури вплинуло скасування цензури царських часів (щоправда, з приходом більшовиків цензура відродилася).

Чинники, що гальмували розвиток культури в Україні:

класове та національне протистояння в ході революції;

надмірна політизація суспільного життя;

фізичне знищення діячів культури та матеріальних цінностей;

масова еміграція інтелігенції;

часті зміни політичних курсів на різних етапах революції. Діяльність щодо відродження української культури розпочала ще Центральна Рада, однак через непевність ситуації, короткий термін існування УЦР ці спроби не дали бажаних результатів. З початком визвольних змагань активізували свою діяльність "Просвіти", що сприяли поширенню освіти на селі, організовували бібліотеки, хорові колективи, драмгуртки тощо. За період з 1917 по 1921 р. їх кількість в Східній Україні зросла з 952 до 4227. За часів Центральної Ради в Україні було змінено навчальні програми, засновано 53 українські гімназії. У березні 1917 р. з ініціативи М. Грушевського Українське наукове товариство почало розробляти статут Української академії наук. Воєнні дії зупинили підготовчі роботи.Помітні зміни у сфері культури відбувалися за часів Гетьманату. Головними здобутками української культури цього часу стали:

• створення Академії наук (1918), президентом якої став видатний російський та український вчений світового рівня В. Вернадський. Академія наук мала три відділи - історико-філологічний, фізико-мате-матичний та соціально-економічний;

• створення нових україномовних шкіл. Восени 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій, поміж них і сільські. Для незаможних учнів цих гімназій встановили 350 іменних стипендій - імені Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та ін.; • зростання кількості українських підручників, прийняття закону про обов'язкове вивчення української мови та літератури, історії й географії України у всіх середніх школах;

• створення при міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського комісії у справах вищої школи й наукових інституцій. За її рішенням утворений у 1917 р. у Києві народний університет реорганізовано у Державний український університет, який діяв паралельно з російським університетом святого Володимира. Відкрився український університет у Кам'янці-Подільському;

• заснування у серпні 1918 р. Національної бібліотеки України, в якій збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу -як рукописні, так і друковані;

• заснування Державного архіву України, Національної галереї мистецтв, Українського історичного музею. Українського національного театру (під керівництвом О. Саксаганського) та "Молодого театру" (під керівництвом Л.Курбаса);

• заснування українських університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. У приватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., мали відкритися дві кафедри з викладанням українською мовою. На одну з них запросили професором видатного українського історика, спеціаліста з історії козацтва Д.Яворницького. Здобутки Української Держави в галузі культурного будівництва були досить вагомі. Проте далеко не все, започатковане П. Скоропадським за півроку його гетьманування, збереглося. У період Директорії українській владі було не до проблем культури - в країні запанувало безладдя.

2. На початку XX ст. на ниві літератури плідно працюють молоді митці:

• романтики - П.Тичина (збірки "Сонячні кларнети", "Золотий гомін"), В.Сосюра, В.Чумак, В.Елланський;

• неокласики - М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович;

• символісти - Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський.

Культурне життя, попри всі негаразди, відроджується - розпочинається "українське Відродження".

запровадження обов'язкового навчання дітей з 7 до 16 років у відповідності до "Положення про єдину трудову школу УСРР" (1919). Школа стала державною установою, будь які інші форми навчання -громадські, приватні школи - заборонені;

• планомірна боротьба з неписьменністю дорослих (з 1920 р.) - створювалися спеціальні школи та гуртки. Кількість письменних зросла з 27,9% (1,7 млн чоловік до революції) до 51,9% (2,25 млн) на 1920 рік;