58. Український авангард і європейська художня культура кінця XIX — початку XX ст.

Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andréi Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографії Олександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки. На такому тлі поява Єрмилова і Богомазова не здавалася випадковістю. Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів помічає низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з'явився тут — малюнок Василя Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі і Києві, а вже потім у Петербурзі і Ризі. У всіх новаторських художніх об'єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» і «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) — найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли назвами: «Київ», «Плавні на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі з'явився уперше влітку 1914-го (раніш за Малевича!) у написаному під Києвом трактаті Богомазова «як найбільш викінчена форма», за словами автора. У всеєвропейському мистецькому стрибку XX ст., започаткованому Ван-Гогом-Гогеном-Сезанном, подовженому Матіссом, Пікассо зусилля українських митців непроминальні. У вселенському рухові вони не згубили родових прикмет, бо за ними стояла велика духовність російської та української ікони, вітальна сила селянського мистецтва. Вируючим джерелом стала для авангардистів потужна хвиля українського барочного масиву з його емоційним драматизмом на межі хаосу та порядку і пульсуючою живописністю в архітектурі, поезії, пластичних мистецтвах.

59. Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (о. Архипенко, к. Малевич, о. Богомазов, в. Пальмов, м. Бойчук).

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (*30 травня (11 червня) 1887, Київ — †25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року. Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат - Євген Архипенко.Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори О.Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г.Аполлінером, П.Пікассо, Ф.Леже, М.Дюшаном, Р. и С.Делоне, А.Родченко, П.Ковжуном, послідовниками і дослідниками. Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); Танок, Анжеліка, бюсти Т.Шевченка, І.Франка. Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих скульптурних портретів, скульптурні портрети князя Володимира Святого, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері. Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916, 1922) та портретів (Т.Шевченка, 1923, 1933; І.Франка, 1925; диригентів В.Менгельберга, 1925; В.Фуртвенглера, 1927). У 1920—1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т.Шевченку, І.Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок. Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О.Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви… Ім'я О.Архипенка посідає гідне місце в шерензі Митців ХХ століття: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич. Його вважали вчителем майстри світової скульптури: Манцу, Джакометті, Мур, Колдер, Кавалерідзе. Помер і похований у м. Нью-Йорк (США).

Казими́р Севери́нович Мале́вич (*11 (23) лютого 1878[2] (за іншими даними — 1879[3]), Київ — †15 травня 1935, Ленінград) — український радянський[4] художник-авангардист білоруського походження, один з засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва.Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895—1897). В 1904 переїхав у Москву. Вдосконалював майстерність в училищі живопису, скульптури і архітектури (1904—1905) та в студії Ф. Рерберга (1905—1910). У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму. Брав участь у виставках об'єднань художників «Бубновий валет» (1910) і «Віслючий хвіст» (1912) та ін., на яких виставляв свої роботи, написані в неопримітивіському: («Селяни в церкві», 1911-12; «Врожай», 1911) та кубофутуристському стилі («Англієць в Москві», 1914). Чорний квадрат, картина Малевича 1915 (за іншими даними 1913) Найвідоміший твір художника. Став одним із засновників абстрактого мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916). У 1919—1922 викладав в художній школі Вітебська, а в 1923—1927 — директор Інституту художньої культури в Ленінграді. В 1927 переїхав до Києва, де зусиллями Миколи Скрипника Малевичу було створено нормальні умови для творчості. Публікував статті на мистецьку тематику в журналі «Нова Генерація» (1928—1929) у Харкові. В 1927—1930 викладав в Київському художньому інституті, де в цей час працювали Михайло Бойчук, Віктор Пальмов, Федір Кричевський, Вадим Меллер, Олександр Богомазов, Василь Касіян, мав намір працювати з О. Архипенком. Однак, початок репресій в Україні проти інтелігенції змусили Малевича знову повернутись у Ленінград. Помер художник в Ленінграді, похований під Москвою. Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) та багатьох інших.

Олекса́ндр Костянти́нович Богома́зов (*26 березня (7 квітня) 1880, Ямпіль Харківської губернії, нині смт Сумської області — †3 червня 1930, Київ) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Є чільним представником українського й світового авангарду. 1914 року написав трактат «Живопис та Елементи» у якому розглянув взаємодію Об'єкта, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього авангарду. Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодов. Найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930). Практично одразу після смерті ім'я та творчий доробок О.Богомазова було викреслено з історії радянської епохи. Лише у середині 1960-х. під час «відлиги» його ім'я та творчість були перевідкрити групою молодих київских мистецтвознавців (Д.Горбачов, Л.Череватенко та інші).Один із чільних представників світового авангарду. Увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму. 1918 року брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків.

Автор теорії «якісних ритмів».

Твори «Базар» (1914), «Львівська вулиця в Києві» (1914), «Тюрма» (1914), «Пляшки» (1915), «Паровоз» (1916), «Спогади про Кавказ» (1916), «Пилярі» (1927),«Київський пейзаж» (1928), «Праця малярів» (1929)

Теоретичні праці

«Живопис та елементи» (1914).

Олександр Богомазов був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913—1914 роках він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи» в якому розглянув

Ві́ктор Ника́ндрович Па́льмов (*29 вересня (10 жовтня) 1888, Самара — †7 липня 1929, Київ) — російський і український авангардний живописець-футурист. Закінчив 1914 Московське училище живопису, скульптури, архітектури.Народився 10 жовтня 1888 в м. Самара. 1914 закінчив Московське училище живопису, скульптури, архітектури. 1920—1921, разом з Давидом Бурлюком подорожує по Японії. 1925—1929 — професор Київського художнього інституту.

Твори «Кузня» (1923). «Каменярі», «Мати з дитиною», «На селі» (1927). «1-е Травня» (1929).

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження. Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з М.Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, він навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській. Опинившись 1908 року в Парижi — столиці тодішнього мистецького життя Європи — М. Бойчук в оригіналах вивчає творчість Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. М.Бойчук замислюється над вагою колективності в мистецтві (йшлося не лише про колективність сприймання, щоб твори стали колективною власністю, а й про колективну творчість). Так він прийшов до ідеї монументалізму. В 1911—1912 роках Михайло Бойчук проживав у Львові. Працював над монументальними розписами у м. Ярослав (нині Польща), реставрував ікони в Національному музеї у Львові, розписав церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області), намалював ікону «Покрова Богородиці», автопортрет та ін. На запрошення Російського археологічного товариства провів реставраційні роботи в храмі в с. Лемешах Чернігівської губернії (1912—1914). Під час Першої світової війни Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування. А коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (1917), з-поміж найчільніших митців тодішньої України на її професора обрали Михайла Бойчука. Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці В. I. Ханенка, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові. У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. Крім того, з 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (обидва з 1920). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві («Йоля» Ю. Жулавського, «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В.Винниченка — обидва 1918 року), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935).