52. Українська реалістична література другої половини хіх ст. Як історико-культурне явище.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Розгортання дії на тлі суспільно-історичних подій та конфліктів характерне й для українських реалістів — Т. Шевченка та Панаса Мирного, І. Франка та М. Коцюбинського, І. Нечуя-Ле-вицького та М. Старицького.

53. Народницький період на західноукраїнськиь землях. Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.

В українській політичній думці XIX— початку XX ст. варто виді¬лити декілька напрямів: народницький (основними представниками якого були М.Максимович, М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевсь-кий, СШелухін), консервативний (В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, І.Лисяк-Рудницький), націократичний (Д.Донцов, М.Сціборський, М.Міхновський), ліберальний (М.Драгоманов, Подолинський) та соціал-демократичний (І.Франко, М.Галаган, |.Юркевич). Головною рисою народництва була не тільки ідеалізація селянст-ЩіВ, а й переконання, що тільки селяни та рядові козаки були й зали-Іціаються носіями української нації. Усі інші стани, були впевнені народники, втратили свою етнічну ідентичність, а тому необхідно наблизитись до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Народники наголошували на тезі про те, що змінюються політичні, культурні і побутові форми, але народ вічний. Народники бачили національне відродження в тому, щоб всі верстви населення перейняли інтереси та ідеали селянства. Але поки селяни перебували у кріпацькій неволі, енергія українских народників була звернута на те, щоб підготувати уми до скасування кріпацтва, щоб переконати уряд і громадянство в необхідності ліквідації кріпацтва. Народники працювали і над тим, щоб підготувати літературу для ''Ціароду, розвинути народну українську мову до такого рівня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти і науки. Вже з 1859 р. почина-ється рухза створення “недільних шкіл”, що були призначені для "ремісничої молоді, міщанства, взагалі всіх неграмотних. Учителями "були здебільшого студенти та гімназисти старших класів. Поява цих шкіл викликала велике піднесення в громадянстві, тоді ж надруковано Цілий ряд підручників для початкового навчання, між іншими “Буквар "южноруський” Т.Шевченка та “Граматика” П.Куліша. Серед молодої інтелігенції, що брала участь у роботі недільних цікіл Києва, сформувалася організація, яка отримала назву Громада. початку Громада не мала точно визначених організаційних форм, програми. ЇЇ діяльність проявлялась у зборах, дискусіях, роодинокі громадівці вели освітню роботу. Пізніше Громада почала розробляти свою ідеологію — український народ є окремою нацією, „уожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку .Самосвідомості народу, проголошувалася солідарність з політичними та соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції. На рубежі 50-бО-х років XIX ст. почався вже масовий громадівсь-кий рух, названий владою “українофільством”. Одну з течій у Цьому русі представляли т.зв. хлопомани, що безмежно були віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом хлопоманів був В.Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої українсь¬кої шляхти, що зберегла генетичну пам'ять про своє походження, славне минуле України. Погляди Антоновича активно підтримували Т.Рильський, К.Михальчук, Б.Познанський. Громади за своїм складом не були однорідними. Більшість їхніх членів займала помірковані позиції і не бажала втручатися у політичні справи, частина дотримувалася радикальних, іноді й революційних поглядів.