Тема 6. Міжнародні переговори як засіб дипломатії.

План

1. Організація і тактика переговорного процесу.

2. Типологія, структура і функції переговорів.

3. Етапи та заключні документи переговорів.

1

Залежно від цілей, характеру, кількості учасників, рівня представництва й деяких інших факторів обирається форма переговорів. Історично першою формою були конгреси (від лат. congressus — зустріч, збори) — Мюнстерський і Оснабрюкський 1648 р., що поставили крапку в тридцятирічній війні. Увійшли в історію дипломатії Віденський (1814-1815) і Аахенський (1818) конгреси, на яких були прийняті документи, що затверджують регламент роботи дипломатичних представництв. Після Берлінського конгресу (1878) по врегулюванню російсько-турецьких відносин така форма переговорів у дипломатії не застосовувалася. У наш час конгресами називають, як правило, зустрічі представників суспільних об'єднань (Всесвітні конгреси прихильників миру), учених (наукові конгреси).

Формами міждержавних переговорів є конференції, саміти, сесії, наради, зустрічі на різних рівнях і т.д.

Незалежно від обраної форми до переговорів варто ретельно готуватися. Як відомо, їхній успіх визначається багатьма факторами: красномовством учасників, умінням ясно, логічно, аргументовано викладати свою позицію, переконувати партнерів у правильності своєї точки зору й т.д. Не менш важливу роль грають і такі деталі, як наявність відповідного приміщення і його оформлення, що створює ділову атмосферу, умови для розміщення делегацій і т.д. Тому підготовча робота включає дві стадії: організаційну й теоретичну.

Основними елементами організаційної стадії є наступні: визначення й узгодження порядку денного, часу й місця проведення; вибір відповідного будинку; формування складу делегацій; створення прийнятних умов для їхнього розміщення; забезпечення делегацій зв'язком, транспортом; складання плану розміщення; вироблення регламенту. Зупинимося більш докладно на деяких з них.

Держава, на території якого будуть проходити переговори, повинна подбати про створення сприятливої політичної атмосфери. Неприпустиме пікетування приміщень, де розташовуються делегації, гучні пропагандистські кампанії в засобах масової інформації, не говорячи вже про погрози, шантаж і терористичні акти.

Дуже важлива наявність будинку із залом засідань, приміщеннями для делегацій і їхніх голов, генерального секретаріату, засобів зв'язку, машбюро, копіювальної техніки, для проведення прес-брифінгів і прес-конференцій. Такі приміщення мають Нью-Йорк, Женева, Париж, Відень, Монреаль і інші міста, у яких перебувають штаб-квартири багатьох міжнародних організацій. Приміром, Палац націй (будинок Ліги націй) у Парижу, будівництво якого було завершено в 1937 р., мав 20 конференц-залів, більше 500 робочих кабінетів. Місткість залу Асамблеї становить понад 1,5 тис. чоловік. Для преси, радіо, кіно призначені спеціальні приміщення. Вони обладнані сучасними видами зв'язку, розмножувальною технікою

Умови розміщення делегацій повинні бути приблизно рівними, приміщення повинні мати всі необхідні зручності.

Після визначення складу держав-учасників починається формування делегацій. Як правило, цим займаються міністерства зовнішніх зносин.

Склад представництва на переговорах, його рівень залежать від важливості обговорюваної проблеми. Загальним правилом є приблизно однаковий рівень делегацій, а також еквівалентність рангів їхніх глав. Чисельний склад варіюється від декількох до 100 і більше чоловік. Як правило, у нього входять голова, його заступник, секретар, члени групи, радники, експерти, перекладачі, технічний персонал. Іноді, у випадку від'їзду якого-небудь члена делегації до закінчення переговорів, призначають його заступника.

Глава делегації несе повну відповідальність за весь хід переговорів. Він повинен добре знати предмет переговорів, а також можливості, особисті якості членів своєї групи. Глави делегацій повинні мати, як правило, еквівалентні ранги. Коли делегація численна або коли глава бере участь у переговорах частково, призначають його заступника.

Секретарем є посадова особа, що займалася підготовкою до переговорів. У його функції входять ведення щоденника засідань для делегації, участь у підготовці порядку денного, поширення документів, контроль за складанням протоколів засідань, підготовка остаточних текстів документів, складання звіту про конференцію для керівника делегації.

Членами делегацій є представники зацікавлених міністерств, відомств, організацій.

Експерти й радники - це висококваліфіковані фахівці в різних галузях науки. Саме вони забезпечують компетентність делегації. Крім того, до складу делегацій включаються особи, що мають досвід канцелярської роботи. З їхнього числа формується секретаріат.

Про склад делегації й про всі зміни, що відбуваються, повідомляється приймаючій державі.

На першому засіданні формується секретаріат конференції. Генеральним секретарем стає член делегації країни, на території якої проводяться переговори. Можна без перебільшення сказати, що секретар конференції - друга особа після голови. Він займає місце ліворуч від голови. У коло його обов'язків входять:

• консультації голови з різних питань, що стосуються процедури;

• консультації голови з розробки проекту програми роботи конференції;

• підготовка для голови різних довідкових матеріалів;

• забезпечення ефективного зв'язку між головою й різними делегаціями;

• забезпечення необхідної підготовки, оформлення, перекладу на всі робочі мови документації, у тому числі проектів заключних документів;

• планування, організація й контроль за роботою посадових осіб і технічного персоналу, що працюють у складі секретаріату.

Головні завдання секретаріату: організаційно-розпорядницька, розмноження, систематизація документів і забезпечення ними делегацій, контакти із пресою й т.д. Іншими словами, секретаріат зобов'язаний забезпечити нормальну роботу конференції. До найбільш складних завдань секретаріату можна віднести складання списку учасників конференції, тому що запрошені іноді повідомляють про неможливість участі в переговірному процесі з великим запізненням; складання списку ораторів, тому що кожна делегація прагне одержати в ньому гарне місце (у перші дні роботи кращим місцем у списку ораторів вважається друге).

Багато проблем виникає також при підготовці й поширенні серед членів делегацій документів і протоколів засідань. Важливим елементом будь-яких міжнародних переговорів є складання плану розташування членів делегацій у залі засідань. При цьому головними вимогами є дотримання дипломатичної ієрархії.

План розсадження делегатів заздалегідь погоджується із секретарем кожної делегації, місця позначаються відповідними картками.

У тих випадках, коли в переговорах беруть участь представники різномовних країн, завчасно повинно бути вирішено питання про офіційну й робочу мови. Всі дипломатичні документи публікуються на офіційних мовах. У всіх головних органах ООН (крім Міжнародного суду й деяких спеціалізованих установ) офіційними мовами виступають російський, англійська, французька, іспанська, китайська і арабська, а в Раді Безпеки й на сесіях Генеральної Асамблеї ООН вони є ще й робочими. На робочих мовах ведуться дебати, складаються доповіді, проекти документів.

Важливим питанням регламенту є також порядок голосування. Майже всі рішення на переговорах приймалися за допомогою консенсусу. Цей принцип широко використовується й сьогодні, особливо на переговорах з питань безпеки, роззброєння, обмеження озброєння. Застосовується також принцип кваліфікованої більшості, як правило, в 2/3 голосів. У деяких міжнародних організаціях діє змішана система голосування.

2

Типологія, структура й функції переговорів

Основними критеріями для типології міжнародних переговорів є наступні:

• рівень представництва;

• обговорювані проблеми;

• число учасників;

• форма переговорів;

• ступінь регулярності.

Залежно від рівня представництва можна виділити політичні й дипломатичні переговори.

Політичні переговори ведуться на вищому (саміти) і високому рівні - між главами держав і урядів, міністрами закордонних справ. Відмінна особливість таких переговорів полягає в тому, що їхні учасники мають право самостійно приймати рішення, що не розходиться з національними інтересами країни. На них вирішуються найбільш складні, спірні, принципові питання міждержавних відносин.

Дипломатичні переговори проводяться на рівні представників, спеціальних експертів держав-учасників, які зв'язані більш-менш жорсткими інструкціями й не вправі самостійно приймати остаточні рішення. Проте, успіх таких переговорів багато в чому залежить від ініціативи, заповзятливості, дипломатичного мистецтва учасників.

У відповідності зі специфікою обговорюваної проблеми можна говорити про переговори з економічних, військово-політичних, екологічних, гуманітарних і інших питань.

Залежно від числа учасників переговори бувають двосторонні й багатосторонні. Останні більше складні в плані підготовки, процедури й тактики ведення. В історичному минулому переговори, як правило, були двосторонніми. Однак уже на початку XV в. відбулися багатосторонні переговори східноєвропейських монархів у Луцьку. Історичним рубежем переходу до багатосторонньої дипломатії з'явився Віденський конгрес, що тривав з жовтня 1814 р. по червень 1815 р. і що зібрав 216 представників європейських держав (виключення склала Туреччина).

На багатосторонніх форумах минулого вирішувалися в основному територіальні питання. У цей час спектр обговорюваних проблем значно розширений. З'явився й новий термін багатостороння дипломатія, під якою розуміється "... спільний розгляд декількома або більшим числом держав міжнародної проблеми або проблем, що представляють спільний інтерес, з метою знайти їхнє взаємоприйняте рішення. Ця діяльність здійснюється або на спеціально скликуваних або постійно діючих конференціях, або в рамках міжнародних організацій, покликаних регулювати відносини в різних галузях, або, нарешті, шляхом переписки, зустрічі.

Одним із самих представницьких міжнародних форумів сьогодні є сесії Генеральної Асамблеї ООН, у яких беруть участь 187 держав (див.: Междунар. життя// 1999. № 11. С. 9).

Виділяють також прямі й непрямі (через посередників), разові й поновлювані переговори. На разових переговорах приймається остаточне рішення, що вичерпує порядок денний. Регулярно працюючі ("поновлювані") переговори мають стабільний порядок денний і характеризуються наступністю в обговоренні питань, що передбачає можливість повернення до їхнього рішення

Структура переговорів включає дві стадії: підготовчу й переговірну. Іноді виділяється ще стадія реалізації домовленостей. На кожній з них вирішуються специфічні завдання, спрямовані на досягнення єдиної мети. На підготовчій стадії розглядаються організаційні питання, а також визначається мета, завдання, інтереси, які учасник зв'язує з переговірним процесом. На стадії ведення переговорів ставляться процедурні питання, уточнюються позиції, вносяться пропозиції, ведуться дискусії, визначаються зони компромісу й рамки майбутньої угоди, редагуються й приймаються підсумкові документи. Стадія реалізації домовленостей припускає взаємний контроль цього процесу.

Міжнародні переговори відіграють важливу роль у суспільному житті. Основна функція переговорів - вирішення конфліктів, спірних питань шляхом їхнього обговорення й ухвалення спільного рішення. Як відзначав відомий французький дипломат Ж.Камбон, "хто говорить - "переговори", той частково говорить - "угода". Саме вироблення й складання взаємоприйнятих домовленостей є основною метою переговорів, що відрізняє їх від всіх інших видів дипломатичної діяльності - бесід, переписки, консультацій і т.д. Тому не завжди зустрічі, навіть на вищому рівні, розглядаються як переговори.

Прийняття спільно вироблених документів - процес, як правило, тривалий, трудомісткий, складний, тому що вимагає урахування думок, позицій різних сторін, психологічних особливостей їхніх учасників.

Важливою й невід'ємною функцією практично всіх переговорів сучасності є формування суспільної думки.

У минулому переговори на формування суспільної думки впливу не мали, тому що дипломатія завжди робилася за "закритими дверима". У цей час багато переговорів ведуться привселюдно: вони широко висвітлюються в пресі, по телебаченню.

Сьогодні серед дослідників немає єдиної думки щодо доцільності такого способу ведення переговорів.

Іноді публічність дипломатії спрямована на те, щоб заспокоїти світове співтовариство, продемонструвати можливість і готовність рішення складних проблем, особливо в області перегони озброєнь. Загальновідомо, що багато публічних зовнішньополітичних акцій, особливо перед виборами, носять чисто пропагандистський характер. І, проте, незважаючи на витрати, відома відкритість переговорів сьогодні все-таки переважає. Однак важливо, щоб вона не придбала гіпертрофованого характеру.

У дипломатичній практиці зустрічається й сполучення публічності й закритості переговорів, наприклад, між СРСР і США про припинення ядерних випробувань, які тривали з 1958 по 1963 р. Заключний етап у липні 1963 р. проходив за закритими дверима. Публічність і закритість чергувалися й на Нараді по безпеці й співробітництву в Європі, на переговорах між Б.Н.Єльциним і А.Г.Лукашенко з питань інтеграції між двома державами й т.д.

Всі переговори виконують і інформаційно-комунікативну функцію, тому що учасники розраховують на одержання додаткової інформації з різних проблем, у тому числі й тих, які не мають безпосереднього відношення до обговорюваної проблеми, але проясняють позицію партнерів. Якщо партнери не ставлять перед собою ціль досягнення домовленості, то інформаційно-комунікативна функція набуває самостійного характеру, перетворюючись у засіб взаємодії сторін. Це особливо важливо в тих випадках, коли відносини між державами не відрізняються довірчою.

Крім того, переговори можуть виконувати такі функції, як координація дій на міжнародній арені, відволікання уваги партнера від рішення інших проблем.

Всі розглянуті функції найчастіше реалізуються в ході переговірного процесу одночасно.

3

Етапи та заключні документи переговорів

Переговори - дуже складний, найчастіше розтягнутий у часі, іноді на роки, процес, що має власну динаміку розвитку. Практично всі дослідники (В.Л.Исраэлян, А.В.Загородский, М.М.Лебедєва, У.Зартман, М.Бергман, Н.Скотт і ін.) одностайно виділяють три етапи:

• початковий (дослідницький, дискусійний, діагностичний);

• аргументації й визначення загальних рамок майбутньої угоди;

• заключний - узгодження позицій і вироблення домовленостей.

Переговірна практика не дозволяє визначити які-небудь чітко обмежені рамки кожного з етапів - все залежить від характеру переговорів і ситуації, що виникає в ході переговорів.

Незважаючи на те, що вже на підготовчій стадії мета, позиції й інтереси партнерів в основному виявлені, все-таки залишається ряд нез'ясованих моментів. Тому головне призначення першого етапу - уточнення, зняття невизначеності в позиціях учасників. Іноді вже на цьому етапі вносяться пропозиції, що сприяє більше чіткому розумінню проблеми, розв'язуваної в ході переговорів.

Для деяких міжнародних переговорів характерне проведення загальнополітичної дискусії. Зокрема, так відкривається кожне засідання сесії Генеральної Асамблеї ООН. У ході дискусії члени делегацій мають можливість висловити свою точку зору з широкого спектру питань, що не ставляться до порядку денному, для того, щоб залучити до них увагу широкої громадськості. Якщо ж коло обговорюваних проблем заздалегідь не визначено, то для держави-учасника, зацікавленого в досягненні домовленості з якому-небудь питання, з'являється можливість наполягати на включенні його до порядку денного.

Особливою рисою "поновлюваних" переговорів є обговорення імплементації (виконання) раніше досягнутих домовленостей. У ході обговорення члени делегацій висловлюють свої претензії, висувають аргументи. У результаті створюється певний психологічний клімат, що впливає на подальший хід переговорів.

На початковому етапі важливо виявити спільні погляди в позиціях, які стануть основою подальшого ходу переговорів. Іноді на цьому етапі учасники занадто вдаються в з'ясування подробиць, несуттєвих деталей і тим самим затягують час. Інша крайність - не прояснені до кінця важливі моменти й, як підсумок, різне розуміння укладеного договору.

Наявність області збігу інтересів учасників переговорів уможливлює перехід до другого етапу - аргументації пропонованих рішень. Кожний учасник прагне переконати партнера в доцільності прийняття саме своєї пропозиції. Одна з форм реакції на неприйнятну пропозицію - відмова від його обговорення. І все-таки найважливіше завдання даного етапу - досягнення взаєморозуміння, вироблення загальної погодженої позиції з ключових питань, що створює передумови для визначення загальних рамок майбутньої угоди.

Основним підсумком другого етапу переговорів є визначення рамок можливої майбутньої угоди, що дозволяє перейти до третього, заключного етапу - узгодження позицій і вироблення договірних документів. Це етап винятково інтенсивних переговорів із залученням експертів. Кожна делегація вносить свої пропозиції, проекти резолюцій, статей документів, виправлень до них.

Узгодження позицій доцільно проводити у два прийоми: спочатку виробляється загальна формула, а потім - деталі. Загальна формула припускає визначення рамок угоди, а деталі - це редагування тексту поза залежністю від досягнення домовленості щодо рамок майбутньої угоди. Домовленість на цьому етапі може бути представлена у вигляді погоджених принципів, структури документа, спільних директив керівників делегацій, компромісного варіанта проекту тексту. На заключному етапі редагуються й приймаються тексти документів.

Названі етапи не завжди дотримуються в строгій послідовності. Іноді на завершальному етапі виникає необхідність уточнити деякі деталі. Залежно від цілей, функцій і типу переговорів який-небудь із етапів може бути основним. Наприклад, якщо метою переговорів є вплив на суспільну думку, те центральне місце будуть займати етапи уточнення й аргументації позиції. Оскільки досягнення домовленості тут не настільки важливо, те заключний етап навряд чи знадобиться.

У цілому ж для досягнення реальних результатів на переговорах повинна дотримуватися послідовність в рішенні завдань.

Підсумкові документи переговорів

Переговори завершуються прийняттям погоджених документів і, як правило, по їхніх підсумках влаштовуються прес-конференції.

Основними видами документів є договір, угода, конвенція, протокол, декларація, комюніке. Іноді договірні сторони обмінюються листами, нотами ідентичного змісту. Ці документи фіксують взаємні права й обов'язки між суб'єктами міжнародного права.

Історично першим: видом підсумкового документа є договір. Залежно від числа учасників договори бувають двосторонніми й багатосторонніми. Багатосторонні договори можуть бути відкритими (передбачається можливість приєднання інших держав) і закритими (приєднуватися до такого договору можна лише за згодою його учасників). Доповнення, застереження, роз'яснення до договору іноді оформляються спеціальним протоколом. Протокол може мати й характер самостійного документа, якщо мова йде про домовленість з будь-якого конкретного, вузького питання.

Структурно договір складається із преамбули (перераховуються учасники, викладаються мотиви, мети, принципи, що лежать в основі документа), конкретних статей, постанов, а так­ само висновку (про термін дії, порядку продовження або припинення дії). Деякі договори великого політичного значення йменуються терміном "пакт". Вони, як правило, регулюють питання колективної безпеки, взаємодопомоги й співробітництва, а також виробляють зовнішньополітичні принципи міждержавних відносин.

Угоди й конвенції (лат. conventio - угода) - документи, що регулюють відносини між державами з будь-яких спеціальних питань в економічній, політичній, військовій і іншій сферах. Найбільш важливі багатостороннні конвенції, що містять норми загального характеру.

Комюніке (лат. соттипісо - повідомляю) - вид договірного документа, що відрізняється інформаційним характером, про загальні принципи політики держав, про їхню позицію з того або іншого питання.

Таким чином, підсумкові документи переговорів можуть мати різні найменування. Учасники можуть вибрати кожне з них, однак, як правило, вони керуються змістом документа.

Багатосторонні угоди складаються на мовах договірних сторін, багатосторонні - на одному, двох і більше мовах.

У двосторонніх переговорах строго дотримуються принципу альтернату (лат. alternus - поперемінний), коли в справжньому екземплярі документа даного договірної держави найменування країни, підпису уповноважених осіб і печатки проставляються на першому місці. У багатосторонніх договорах документ оформляється на одному або декількох мовах. Наприклад, договори під егідою ООН складаються, як правило, на п'яти мовах - англійській, французькій, російській, іспанській і китайській. Найменування країн (договірних сторін) перераховуються за абеткою, у такому ж порядку договір підписується уповноваженими особами. Вибір алфавіту узгоджуються самими учасниками.

Іноді підписанню документа передує парафування (на кожній сторінці ставляться ініціали уповноважених осіб, що підтверджують, що текст погоджений).

Після підписання документ повинен бути ратифікований або парламентом, або главою держави (залежно від існуючого законодавства). Договір набуває чинності звичайно з моменту обміну ратифікаційними грамотами або з моменту здачі їх на зберігання державі-депозитарію. Іноді, якщо ратифікація не передбачена, договір набуває чинності з моменту його підписання.