Лекція 2. Організація і діяльність дипломатичної служби

ПЛАН.

1. Дипломатія і дипломати. Дипломатичне старшинство: класи і ранги дипломатичних представників. Дипломатичний корпус. Обов’язки і функції дуаєна.

2. Дипломатичний імунітет і привілеї.

3. Міжнародні організації, їх роль в світовій дипломатії

1

Слово «дипломатія» походить від грецького «diploma» - «документ складений удвоє», у Стародавній Греції так називались здвоєні дощечки, на яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання на воскових поверхнях іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI –XVII ст. з появою при дворах монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів – спеціальних відомств, головним завданням яких були листування та підтримка контактів між володарями, прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів. Найчастіше слово «дипломатія» вживається для окреслення :

• Державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;

• Сукупності установ та осіб, що займаються державною діяльністю у галузі зовнішніх відносин;

• Професії дипломата.

Основними складовими дипломатичної діяльності держави в сучасному світі є:

• Постійне представництво держави за кордоном, яке здійснюється її посольствами та місіями і спрямоване на підтримку нормальних відносин з іноземними державами;

• Участь представників держави в діяльності різних міжнародних організацій і установ (ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, Рада Європи тощо);

• Міжнародні форуми (конференції, наради, семінари),тобто періодичні двосторонні та міжнародні зустрічі уповноважених держав;

• Дипломатичне листування ( заяви, листи, ноти, меморандуми);

• Підготовка та підписання міжнародних договорів;

• Висвітлення в мас-медіа позиції уряду з політичних питань.

Особливе місце в дипломатичному протоколі здавна займала проблема визначення старшинства серед голів дипломатичних представництв та дипломатів, що ставало головною причиною виникнення конфліктів, ускладнюючих відносини між державами. Тенденція до визначення старшинства з’явилася ще на початку XIX ст. На Віденському конгресі 19 березня 1815 р. представники європейських держав прийняли регламент, який було доповнено у 1818 р. Аахенським протоколом. Згідно цього регламенту було встановлено дипломатичні класи, які узгоджувалися з дипломатичними рангами: клас послів( до них дорівнювалися представники ватиканської церкви – легати і нунції), посланців, повноважних міністрів ( інтерн унції Ватикану), міністрів-резидентів, повірених у справах. Ця регламентація відображувала нерівність держав, їх поділ на великі і маленькі. Посли представляли монархів, вели переговори їх ім’ям. Цей віденський регламент відображав тенденції абсолютизму.

Пройшло більше століття, перш ніж було зроблено наступний крок у класифікації дипломатів. Це сталося також у Відні 18 квітня 1961 року, де представниками більшості держав світу ( членів ООН) була узгоджена Віденська конвенція про дипломатичні відносини. За новою конвенцією визначено три класи глав дипломатичних представництв: клас послів і нунціїв, клас посланників та клас повірених у справах. У межах кожного рангу старшинство визначається за часом, що минув з моменту вступу на посаду відповідного глави диппредставництва. У більшості країн моментом вступу на посаду вважається дата вручення вірчих грамот.

У деяких державах, здебільшого католицьких , серед усіх глав диппредставництв одного рангу перевага надається представникам Святого Престолу. Дипломатичний ранг є нормою, що визнається у всьому світі, орієнтиром для влади , яка приймає іноземного дипломата. Ранг визначає становище дипломата в дипломатичному корпусі , можливість та рівень його контактів з владою країни перебування.

У сучасних дипломатичних представництвах і місіях дипломатичні посади згідно з рангами йдуть у такій послідовності: посол, радник- посланник, радник, перший секретар, другий секретар, аташе. У 2002р. прийнято Закон України «Про дипломатичні ранги України», згідно з яким встановлено такі дипломатичні ранги: Надзвичайний і Повноважний Посол, Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу, Надзвичайний і Повноважний Посол другого класу, радник першого класу, радник другого класу, перший і другий секретарі двох класів, третій секретар та аташе – всього 11 рангів. Ранги посла і посланника присвоюються Указом Президента України, інші – наказом Міністра закордонних справ. Варто зупинитися на роз’ясненні рангу «аташе». Згідно з Віденською конвенцією, це найнижчий дипломатичний ранг. Але розширення діапазону міждержавних відносин зумовили появу аташе зі специфічними функціями. Наприклад, в посольствах діють аташе з питань культури, оборони, військові, науки і техніки, фінансів і навіть релігії. Усі категорії аташе є дипломатичними співробітниками посольства, входять до складу дипломатичного корпусу, користуються разом з членами родини всіма дипломатичними привілеями. Ранги посла і посланця затверджуються головою держави, інші – наказом міністра іноземних справ.

Аташе — це молодший дипломатичний співробітник, але поширення спектру відношень між державами додало йому деяких специфічних функцій. Так у сучасній дипломатії до складу дипломатичних представництв разом з дипломатичними аташе можуть бути аташе з питань захисту держави, військовий аташе, військово-повітряний, військово-морський аташе при посольстві. Нерідко у складі посольств є аташе з питань науки, культури. Сільського господарства, промисловості. Вони є особливими представниками своїх відомчих установ, займаються налажуванням контактів та обміном досвіду. В посольствах можуть назначатися аташе зі справ преси (прес-аташе).

Дипломатичний корпус – це сукупність незалежних один від одного дипломатичних представників, для яких спільним є держава перебування та характер діяльності. Термін « дипломатичний корпус» нерідко вживається і в більш широкому змісті. Тоді він об’єднує всіх працівників посольств та місій. Яких держава перебування признає в якості дипломатичного персоналу. В цьому випадку до дипломатичного корпусу окрім саме дипломатичних співробітників та членів їх сімей відносять також торгівельних представників, військових та інших аташе разом зі членами їх сімей.

Дипломатичний корпус не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування. Він не має юридичних функцій і не може виступати в якості будь-якої політичної сили. Кожна держава має право розцінити втручання дипломатичного корпусу у внутрішні справи як спробу порушення державного суверенітету. Однак в міжнародній протокольній практиці існує багато прикладів, коли дипломатичний корпус через дуаєна доводить до відома уряд держави про своє негативне ставлення стосовно деяких питань.

Дипломатичний корпус не є інституцією, яка організована на якійсь нормі міжнародного права, він не є також політичним об’єднанням чи організацією зі статусом юридичної особи, не має права втручатися у внутрішні справи держави перебування.

На чолі дипломатичного корпусу стоїть дуаєн(старшина), якого ніхто не призначає, ніхто не обирає – ним автоматично стає той, хто найдовше перебуває в країні, і абсолютно не має значення , велику чи малу країну він представляє.

У деяких католицьких країнах (Латинська Америка, Польща) дуаєном зазвичай є папський нунцій, а віце-дуайєном найстарший посол.

Дуаєн – посада почесна і винятково репрезентаційна, тому жодних прав відносно інших членів дипломатичного корпусу він не має. Вказівки, які він може надавати, не є обов’язковими, і кожний диппредставник ставиться до них, виходячи із власних міркувань чи інструкцій, отриманих від свого уряду. Дуаєн виконує деякі протокольні та організаційні функції. З метою вироблення якоїсь загальної позиції в дипкорпусі він може проводити організаційні наради з главами диппредставництв, які мають неофіційний характер і проводяться, як правило, під час сніданків і обідів. Від імені дипломатичного корпусу дуаєн виступає на урочистих церемоніях, висловлює поздоровлення чи співчуття офіційним особам. При необхідності дуайєн може виступати на захист привілеїв дипломатичного корпусу протокольного характеру( старшинства членів дипкорпусу відносно представників місцевої влади, участі дипкорпусу в церемоніях тощо). Дипломатичний корпус через свого дуаєна інколи може доводити до відома уряду країни – як правило, через міністра закордонних справ - своє негативне ставлення, коли, наприклад, шляхом некоректних публікацій в мас-медіа зневажають імунітети та привілеї дипломатів. У багатьох країнах існують неформальні об’єднання дипломатичного корпусу, так звані дипломатичні асоціації, які допомагають йому в оперативнішому вирішенні окремих протокольних питань, сприяють обміну інформацією, допомагають здійснювати контакти з офіційними колами країни і між диппредставництвами.

2

Дипломатичні привілеї та імунітети - це особливі права та переваги, які країна перебування надає дипломатичним представництвам, спеціальним місіям, представництвам держав при міжнародних міжурядових організаціях, делегаціям на міжнародних міжурядових конференціях, їхнім главам та співробітникам.

До середини XX ст. дипломатичні привілеї та імунітети регулювались переважно нормами міжнародної ввічливості та певною мірою Віденським регламентом 1815 р. (із доповненнями, внесеними на Аахенському конгресі 1818 p.)- Сучасні дипломатичні привілеї та імунітети знайшли своє закріплення в низці багатосторонніх договорів: Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 p., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 p., Угоді між ООН та США про місцезнаходження центральних установ ООН 1947 p., Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., Віденській конвенції про консульські зносини 1963 p.

Під імунітетом слід розуміти вилучення з-під юрисдикції держави перебування офіційних представництв іноземної держави, їхнього персоналу та інших осіб, які користуються міжнародним захистом, і дотримання стосовно них принципу недоторканності. Імунітет, таким чином, виступає як інструмент, потрібний для безперешкодного виконання органами зовнішніх зносин держави та їх співробітниками покладених на них функцій.

На відміну від імунітетів, привілеї - це певні пільги та переваги, які надаються державою перебування органам зовнішніх зносин інших держав і співробітникам цих органів з метою створення найсприятливіших умов для їхнього функціонування. Дипломатичні привілеї діють у більш вузькій сфері існуючого правопорядку країни перебування, а не всього правопорядку, як це стосується імунітетів

Дипломатичні привілеї та імунітети підрозділяються на дві основні групи: привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу держави й особисті привілеї та імунітети членів дипломатичного персоналу представництва. Перша група норм включає такі привілеї та імунітети: недоторканність приміщень дипломатичних представництв; недоторканність його архівів, кореспонденції; фіскальний імунітет (звільнення від оподаткування в країні перебування); митні привілеї; право на використання на будинку представництва прапора й герба своєї держави. До особистих привілеїв та імунітетів належать: особиста недоторканність; недоторканність приватної резиденції, кореспонденції, паперів і, за деякими винятками, майна, імунітет від юрисдикції та можливого притяг­нення дипломата до кримінальної відповідальності; пільги при проходженні митного та прикордонного контролю; податкові привілеї.

Одним із найважливіших дипломатичних імунітетів є, безперечно, імунітет, який забезпечує недоторканність дипломатичного представництва. Відповідно до Віденської конвенції 1961 р. "приміщення представництва" - це будинок (або ж його частина), у якому розміщується представництвоять також сад і автостоянка, що належать представництву. Приміщення представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Ще одним аспектом поняття "недоторканність приміщень" є спеціальне зобов'язання держави перебування забезпечити захист дипломатичних представництв від посягань приватних осіб.

Особливе місце серед дипломатичних привілеїв та імунітетів посідає особиста недоторканність. Загальновизнаним є положення, що це основоположний дипломатичний імунітет, від якого походять усі інші імунітети та привілеї дипломата. Цей дипломатичний імунітет регламентується ст. 29 Віденської конвенції 1961 р. і передбачає захист від арешту або затримання дипломата.

Особливе місце в питанні особистої недоторканності дипломата посідає його непідсудність законам країни перебування. Згідно зі ст. 31 Віденської конвенції 1961 р. імунітет від кримінальної відповідальності є повним і абсолютним, а щодо цивільної та адміністративної юрисдикції є винятки, коли дипломат не може посилатися на свій імунітет: майнові позови, що стосуються приватного нерухомого майна; позови, що стосуються успадкування; позови, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється дипломатом у країні перебування за межами своїх офіційних повноважень. Звільнення дипломата від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції в країні перебування не приводить до його повної безкарності у випадку здійснення ним правопорушень. Існує дві можливості реального покарання дипломата. Перша з них полягає в тому, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції країни перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави. Друга можливість полягає в тому, що від імунітету юрисдикції дипломатичного агента може відмовитися акредитуюча держава. Це робиться без його згоди, і дипломат зобов'язаний підкоритися прийнятому рішенню. До імунітету особистої недоторканності дипломата належить також митний імунітет, який складається з трьох основних компонентів: безперешкодного ввезення та вивезення предметів особистого користування; звільнення вказаних предметів від митного оподаткування; звільнення, у вигляді загального правила, особистого багажу дипломата від митного огляду.

У поняття імунітету особистої недоторканності дипломата входять також недоторканність приватної резиденції дипломатичного агента (ст. ЗО Віденської конвенції). Ідеться, насамперед, про житлові приміщення, у яких мешкають дипломат та його родина, дачу, а також номер у готелі, купе в поїзді, каюту на судні під час пересування дипломата територією країни перебування у зв'язку з виконанням ним дипломатичної місії.

Віденська конвенція (ст. ЗО) передбачає також недоторканність паперів та кореспонденції дипломата в тій мірі, в якій забезпечуються недоторканність архівів, документів та офіційної кореспонденції дипломатичного представництва. Засоби пересування дипломатичних представництв та їхнього персоналу користуються в країнах перебування правом недоторканності. Це означає, що дипломатичний засіб пересування не підлягає обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям. Цей імунітет поширюється також на засоби пересування співробітників адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх сімей (ст. 37 Віденської конвенції). Поширення імунітетів на засоби пересування, що належать співробітникам обслуговуючого персоналу, Конвенцією не передбачено. Необхідним атрибутом засобів пересування дипломатичних представництв та їхнього персоналу є номерні знаки спеціальних серій, які надаються в країнах акредитації.

Дипломатичні привілеї та імунітети надаються в повному обсязі главам держав і урядів, міністрам закордонних справ, представникам міжнародних організацій, які мають дипломатичний статус, іншим громадянам, які мають дипломатичні паспорти, видані їм на законних підставах.

Дипломатичними привілеями та імунітетами в повному обсязі користуються глави й члени дипломатичного персоналу представництв, члени їхніх родин, якщо останні проживають разом із дипломатом та не є громадянами країни перебування. Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва та члени їхніх родин, якщо вони проживають разом із співробітником представництва та не є громадянами країни перебування, користуються дипломатичними привілеями та імунітетами за тим винятком, що імунітет від адміністративної та цивільної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, які виходять за межі їхніх службових обов'язків, а їхній особистий багаж не звільняється від митного огляду. Держави можуть укладати між собою угоди про розширення обсягів дипломатичних привілеїв та імунітетів для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу на основі взаємності.

3

Серед спеціалістів існують два підходи стосовно сутності міжнародної організації: звужений та розширений. Відповідно до першого трактування міжнародна організація --це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, який створюється, щонайменше, трьома сторонами (державами) і має погоджені учасниками цілі, компетенцію та свої постійні органи, а також інші специфічні полІтико-організаційні норми (статут, процедура, членство, порядок прийняття рішень).

Якщо виходити з самого визначення, а також з міжнародних юридичних норм, то належність до міжнародних організацій визначають такі критерії:

·об'єднання різнонаціональних сторін (держав, юридичних та фізичних осіб);

· погоджені, спільні, постійні цілі;

· наявність міжнародного установчого документа;

· постійні організаційні інституції;

· політико-організаційні норми;

· юридична рівність учасників;

· відповідність цілей створення та діяльності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

При цьому всі міжнародні організації є різними, а елементами, що відрізняють одну від одної, є: сфера діяльності, цілі, характер компетенції, організаційна структура, членство, процедурні аспекти.

Представники другого підходу твердять, що міжнародна організація — це будь-яка група або асоціація, яка у своїй діяльності виходить за межі однієї країни І має постійну структуру органів. Міжнародні міждержавні (міжурядові) організації – це об’єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, володіє міжнародною правосуб’єктністю і створена у відповідності з міжнародним протоколом.

Ознаками таких організацій можна визначити:

-- договірну основу;

-- наявність певних цілей;

-- наявність постійної структури;

-- наявність прав і обов’язків (правосуб‘єктність);

-- створена у відповідності до міжнародного протоколу;

-- її членами є суверенні держави.

Типізацію міжнародних організацій можна визначити за деякими критеріями:

1) Членство держав

-- Міжнародні міждержавні організації (це об'єднання держав, які створені на основі міжнародної угоди, оформлені в систему постійно діючих органів, мають визначену та погоджену мету, міжнародну правосуб'єктність І засновані згідно з нормами міжнародного права).

-- Міжнародні недержавні організації (організаційно оформлені за спільними або близькими соціальними, політичними, еко­номічними, ідейними, професійними та іншими Інтересами , об'єднання різних громадських угруповань з різних країн).

-- Змішані (ні перше і не друге. наприк. Міжнародна організація праці як міждержавна організація складається з представників урядів, але також включає представників професійних спілок та робітників)

2) Географічне охоплення

-- Глобальні (організації, членами яких є представники всіх чи майже всіх країн світу).

-- Регіональні (бере участь велика кількість представників певного регіону)

-- Субрегіональні (організації, утворені з представників невеликої кількості одного або різних регіонів (Організація Чорноморського економічного).

3) Компетенція

-- Універсальні (загальної компетенції -- організації, які охоплюють широке коло відносин між членами).

-- Спеціальні (вузької компетенції. організації, які мають обмежені цілі, створені для співробітництва в одній галузі або охоплюють певний напрям діяльності)

4) Характер повноважень

-- Міжнародні організації конфедеративного типу.(Конфедерація — форма державного устрою, за якої держави, що входять у конфедерацію, повністю зберігають свою незалежність, мають власні органи державної влади та управління; для координації дій з метою досягнення спільної цілі вони створюють спеціальні спільні органи).

-- Наднаціональні організації федеративного типу. (Федерація -- форма державного устрою, за якої держави, що входять у федерацію, мають як власні конституції, законодавчі, виконавчі та судові органи, так і наддержавні органи влади для вирішення спільних проблем.

5) Період функціонування

-- Тимчасові (якщо протягом 10 років не відбулося жодної пленарної сесії, організацію вважають такою, що припинила своє існування);

-- Постійні.

6) Порядок вступу до організації

-- Відкриті (членом яких може стати будь-яка держава на свій розсуд);

-- Закриті (можуть приймати нового члена лише за згодою засновників та за дотримання ним деяких інших умов).

Період між Першою та Другою світовими війнами ознаменований появою першої у світі міжнародної організації універсального типу з широкою компетенцією — Ліги Націй. Створена в 1919 р. з ініціативи американського президента Вільсона.

Сучасний етап розвитку МО починається з 1945 року. Йому властиві такі риси:

- збільшення впливу міжнародних організацій на міжнародне життя, зокрема економічне;

- посилення ролі недержавних організацій у вирішенні світових проблем (через систему консультацій);

- поява і вже понад 50-річне успішне функціонування універсальної організації глобального типу – Організації Об'єднаних Націй;

- утворення інших функціональних організацій глобального типу - - Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів та торгівлі; Всесвітньої торговельної організації;

- посилення позиції ООН завдяки створенню системи «спеціалізованих установ» у складі шістнадцяти міждержавних організацій;

- розширення сфери діяльності міжнародних організацій;

- значне збільшення кількості як міждержавних, так і недержавних міжнародних організацій.

Найвагомішою міжнародною організацією з дуже складною структурною схемою залишається ООН. Організація Об'єднаних Націй має шість головних органів: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Раду, Раду з Опіки, Міжнародний Суд і Секретаріат.

Генеральна Асамблея ООН (ГА ООН). Генеральна Асамблея — ГА (General Assembly)— є головним політичним консультативним органом ООН. Одна держава має в Генеральній Асамблеї один голос. Рада Безпеки ООН. Рада Безпеки, згідно зі Статутом, несе головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки. Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу ООН. Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

• обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

• проводить дослідження, складає доповіді, розробляє рекомендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сферах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

• заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

• скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

• веде переговори зі спеціалізованими установами відносно домовленостей, угод, що стосуються взаємовідносин цих установ з ООН;

• погоджує діяльність спеціалізованих установ через консультації з ними і надання рекомендацій;

• консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції.

Рада з Опіки ООН. Рада з Опіки — один із шести головних органів , на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноважена вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими територіями відносно політичного, економічного, соціального прогресу підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеціальні місії. Міжнародний Суд . Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН, до юрисдикції якого входять усі питання, що передаються йому державами, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договорами і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Місцезнаходження суду — Гаага (Нідерланди). Секретаріат ООН. Секретаріат — адміністративний орган ООН, який обслуговує інші органи, виконує програми і втілює в життя політику, розроблену ними. Робота Секретаріату включає: керівництво операціями з підтримування миру; організацію міжнародних конференцій з проблем світового значення; Рада Європи (РЄ) — найстаріша (утворена у 1949 р.) та найбільша на Європейському континенті політична організація. Рада Європи була створена:

• для захисту прав людини і парламентської демократії та забезпечення принципу верховенства права;

• для прийняття європейських угод, які мають стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній та правовій сферах;

• для того, щоб сприяти усвідомленню існування європейської культурної самобутності, яка базується на різних системах суспільних цінностей і охоплює різні культури.