Конспект лекцій Лекція 1. Міжнародний протокол – важливий політичний інструмент дипломатії.

ПЛАН

1. Загальна характеристика і роль дипломатичного протоколу в міжнародних відносинах.

2. Міжнародні відносини та історія розвитку міжнародного протоколу.

3. Дипломатичні відносини та міжнародна ввічливість: державна символіка, національні свята, інавгурація.

1

Дипломатичний протокол має багату історію, свої особливості та традиції. Але його першоосновою незмінно залишається вираз глибокої поваги до високого іноземного гостя, до держави та народу, що він представляє. Сформовані до наших часів правила та норми дипломатичного протоколу регулюють практично всі форми зовнішньополітичної та міжнародно-економічної співпраці. Однією з органічних складових дипломатичного протоколу є дипломатичний етикет. Якщо дипломатичний протокол є виразом взаємоповаги у відносинах між державами, то дипломатичний етикет є виразом взаємоповаги між дипломатами і службовими особами, політичними і суспільними діячами, що представляють свою державу. Спілкування дипломатів зі своїми колегами в урядових та ділових кругах проводиться згідно з встановлених здавна правил, порушення яких може привести до ускладнень у взаємовідносинах.

Правила дипломатичного протоколу і етикету складаються з визначених форм звернення, листування, нанесення візитів, проведення зустрічей, прийомів та ін. Вони дуже жорстко регламентують зовнішній вигляд дипломата, манери, поведінку. В основу норм дипломатичного етикету і протоколу покладено принцип, за яким визначено, що за кожним дипломатом постає держава, яку він представляє. Всі держави суверенні і в практиці міжнародного спілкування мають однакові права і привілеї.

При реалізації різних зовнішньополітичних заходів дипломатична служба кожної держави дотримується певних традицій, умовностей та правил, спільність яких називають «дипломатичним протоколом» або просто «протоколом». Дипломатичний протокол є формою, в яку втілюється кожна зовнішньополітична акція держави, її внутрішнього або зовнішнього представництва або представника. Саме в цьому полягає політичний зміст і значення протоколу.

Дипломатичний протокол створює відповідні умови для того, щоб відносини між державами, урядами та їхніми представниками могли розвиватись в дружній, мирній атмосфері та в обстановці взаємоповаги. Нині в міжнародному спілкуванні бере участь майже 300 держав, кожна з яких має свій соціально – економічний та суспільно – політичний устрій, історію, культуру, мову, традиції, релігію. Нормальне спілкування було б неможливим, якби всі вони не дотримувались загальних принципів взаємовідносин таких , як повага до державного суверенітету і національної незалежності, невтручання у внутрішні справи держави, дотримання рівності між державами, територіальна цілість, дотримання міжнародних угод та договорів, суворе виконання взятих зобов’язань. Протокол, як термін, ввійшовши в дипломатичну практику, означає не тільки правила оформлення документів, а й всі питання етикету і міжнародного церемоніалу. Етикет (від французького- etiquette) – це встановлені правила поведінки(поведінка в громадських місцях, манери, стиль одягу, форми звернень і привітань), правила ввічливості (чемності) в дипломатичних колах. Церемоніал – ц е офіційно прийнятий розпорядок урочистих прийомів, процесій (церемоніал зустрічі голови держави під час офіційного візиту, церемоніал вручення вірчих грамот і вступу посла на посаду, підписання міжнародних договорів тощо).

Основоположною засадою протоколу є дотримання принципу міжнародної ввічливості, тобто поваги до всього, що символізує чи представляє державу. Сучасні науковці визначають протокол так: «Дипломатичний протокол – це сукупність загальноприйнятих правил, традицій, умовностей, що дотримуються урядами, відомствами закордонних справ, дипломатичними представництвами, офіційними особами і дипломатами при виконанні своїх функцій у міжнародному спілкуванні». Крім організації церемоній, протокол визначає методи, рамки, поведінку й етикет та встановлює правила офіційного й особистого листування, форми одягу, переговорів, візитів, мовний етикет та принципи старшинства дипломатичних представників.

Оскільки основні положення протоколу є загальновизнаними і дотримуються всіма країнами більш або менш однаково, можна говорити про протокол як міжнародну категорію. Всі держави зобов’язані дотримуватись цих положень, незважаючи на те, що в актах міжнародного права немає чітких, письмово зафіксованих вимог цього робити. Проте деяким нормам протоколу надана юридична сила, а тому ретельне дотримування його норм є обов’язковим при :

• Визнанні нових держав;

• Встановленні дипломатичних відносин;

• Призначенні голів дипломатичних представництв;

• Врученні вірчих грамот;

• Здійсненні дипломатичних візитів;

• Проведенні бесід і переговорів;

• Дипломатичному та особистому листуванні;

• Організації дипломатичних прийомів;

• Підписанні договорів та угод;

• Скликанні міжнародних нарад та конференцій;

• Організації зустрічей та проводів офіційних делегацій;

• Відзначенні святкових та траурних подій.

Одним словом, практично всі зовнішньополітичні акції проводяться відповідно протокольних норм. Будь яке порушення цих норм може розцінюватися як певний демонстративний крок або елементарна неввічливість і вплинути на зниження авторитету держави на міжнародній арені, а часом і спричинити напругу у міжнародних відносинах. Слід пам’ятати, що будь-яке відхилення від протокольної традиції, навіть випадкове, не пройде непоміченим, і на його певним чином буде відредаговано.

Виконання правил протоколу не гарантує автоматичного досягнення успіху, однак, їхнє ігнорування гарантує невдачу будь-яких, навіть самих найкращих ініціатив. Дипломатичний протокол є важливим інструментом реалізації основних принципів зовнішньої політики держави. Норми дипломатичного протоколу та церемоніалу - це форма ієрархічного порядку, вираження хороших манер у відносинах між державами, сукупність правил поведінки урядів та їхніх представників з офіційного та неофіційного приводів. Ієрархія існує у будь-якому цивілізованому суспільстві.

Складним теоретичним та практичним питанням залишається те, в яких випадках норми дипломатичного права є юридично обов’язковими, а в яких – це просто правила міжнародної ввічливості. Складність протоколу полягає в його строкатості та заплутаності. Досі немає жодного офіційного кодексу, а його правила не можуть бути уніфіковані. Не завжди зрозуміло, де закінчується міжнародна ввічливість і починається юридична обов’язковість. Слід підкреслити, що у сучасному протоколі залишається ще багато архаїчного та складного, що є наслідком історичного нашарування. Очевидно, з часом він спроститься і стане більш раціональним. Це буде мати величезне значення для міждержавних відносин, тому що сучасний протокол може створювати багато незручностей і замість полегшення дипломатичних відносин ускладнювати їх.

Правила протоколу не є священними і їх не можна порівнювати з релігійними обрядами. Вони базуються на належній повазі до місцевих традицій та звичаїв. Навмисне порушення етикету завжди розцінюється як цілеспрямована демонстрація недовіри до представника країни і неминуче відобразиться на відносинах урядів країн. Протокол за своєю природою досить консервативне утворення. Це одне з не багатьох явищ сучасного світу, яке не схильне до швидкоплинної моди і не змінює своїх традицій. Але, звичайно, життєві реалії відіграють певну роль в еволюції дипломатичних відносин. Науковий прогрес та процеси глобалізації в світі сприяють подальшому процесу уніфікації протокольних вимог і створенню єдиного загальновизнаного кодексу норм.

Незважаючи на спрощення міжлюдських стосунків, протокол продовжує бути потрібний. Він був і залишається політичним інструментом дипломатії, і без його перевірених століттями принципів сучасна дипломатія зазнала би багато труднощів.

2

Дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилась практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і приводило до нових конфліктів. Так з’явились зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалась на принципах здорового глузду, а в ролі дипломатів виступали наймудріші члени общини.

З подальшим розвитком суспільства, продуктивних сил, громадського мислення та первісних допомоги юридичних норм розвивалась і дипломатія. До нас дійшли відомості про те, що ще у 15 ст. до н. е. в Єгипті укладались міжнародні договори за правилами, що нагадують нинішнє дипломатичне мистецтво. Так у 12 ст. до н.е. Єгипет уклав військову угоду з хетами, за умовами якої передбачалося надання одне одному, в тому числі в боротьбі з внутрішніми ворогами. Така стаття, до речі, і в сучасних договорах про взаємодопомогу - величезна рідкість.

Високорозвинена дипломатія у III тис. до н.е. існувала в Індії. Зачатки міжнародного права і дипломатії як мистецтва ґрунтувались там на « законах Ману». Вже тоді йшлося про професійні якості дипломатів, методи запобігання воєн, що опиралися на розвідування стратегічних планів іноземної держави.

Перші договори про мирне вирішення спірних питань і про ненапад відомі і в історії стародавнього Китаю.

Проте, вплив цієї первісної дипломатії Єгипту та стародавнього Сходу на подальший її розвиток був незначним через їхню відірваність від решти світу. А ось дипломатія Греції, Риму та Візантії залишила помітний слід. Держави цієї епохи підтримували між собою активні контакти, вели торгівлю, змагались за нові території та ринки збуту. Грецька дипломатія того часу мала скоріш відкритий, публічний характер, але й дуже часто базувалася на обмані. Обман та підступність перейшли до дипломатії Стародавнього Риму, який, окрім цього, взяв на озброєння використання сили проти слабшого, метод розпалювання чвар між сусідами, а принцип «розділяй та владарюй» взагалі став основним принципом римської дипломатії. Обман у дипломатії Риму став нормою, а вигода, без огляду на інших- головним кредо. Дипломатичні місії здійснювали так звані посольства, що організовувались при потребі. До їхнього складу входили один, два або кілька послів і почет – писарі, перекладачі, діловоди, слуги та челядь. Після занепаду Римської імперії настала епоха Великого переселення народів. Занепад і роздріб держав, зачатки феодалізму не сприяли розвиткові міжнародних відносин і обмежували дипломатичну діяльність. Цікавим періодом у розвитку дипломатії була історія Візантії ( 39-1453рр.), яка перейняла чимало негативного досвіду греко-римської дипломатії та передала його у спадок італійським містам - державам – Венеції, Генуї, Мілану, Флоренції а також Московії. Саме у візантійській практиці застосовувався надміру урочистий дипломатичний церемоніал, щоб переконати сусідів у багатстві і могутності імперії. Тут вперше було використано вірчі грамоти, що писалися на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Засади візантійської дипломатії спрямовувались на те, щоб показати іноземцям велич та могутність імператора та непереможність імперії.

Слід відзначити, що візантійська дипломатія справляла на той час великий вплив на дипломатію Венеції, Флоренції, Московії, Туреччини та інших держав, а засади її протоколу, оформленого у вигляді правил «Про церемоніал візантійського двору», лягли в основу нового дипломатичного протоколу, що почав формуватися на початку 19 ст.

Роблячи підсумки розвитку дипломатичних відносин та ділового протоколу можна сказати, що мистецтво протокольних відносин має дуже давню історію. Більш того, дипломатичний протокол та ділова етика займали завжди видатне місце у всіх типах відносин між народами, державами та цивілізаціями. Можна стверджувати, що незалежно від епохи та рівню розвитку людства завжди будуть існувати універсальні норми та правила людського співіснування.

Віденський (1815) і Аахенський (1818)конгреси вперше в міжнародній практиці ухвалили спеціальні постанови, що стосуються дипломатичних відносин і, зокрема, питання визначення старшинства дипломатичних представників. Ці політичні документи були першою спробою наділити юридичною силою і перетворити в норми міжнародного права деякі правила міжнародної ввічливості. Постанови Віденського та Аахенського конгресів проіснували понад 150 років – аж до 1961 року, коли в Відні була підписана «Віденська конвенція про дипломатичні зносини».

Нині «Віденська конвенція» є базовим міжнародно-правовим документом, що регулює дипломатичну діяльність суб’єктів міжнародного права. У конвенції зафіксовані ранги дипломатичних представників, порядок визначення їхнього старшинства, привілеї та імунітети дипломатів, їхній статус ,права та обов’язки та інші сторони дипломатичної місії держави та її агентів. Учасниками Конвенції є понад 160 держав, у тому числі й Україна. Крім Конвенції можна назвати й інші документи, що тією чи іншою мірою визначають дії протоколу. А саме: «Віденська конвенція про консульські зносини» (1963), «Конвенція про імунітети і привілеї ООН»(1946), «Конвенція Організації американських держав про дипломатичний притулок» (1954). На основі цих документів, а також на основі двосторонніх угод і внутрішньодержавного законодавства здійснюються врегулювання тих питань, що виникають в процесі спілкування між державами.

Перші відомості про розвиток дипломатичних відносин в Україні можна побачити ще у 6 ст. в період володарювання перших київських князів. Першим відомим в історії княжої України дипломатичним візитом можна вважати візит київського князя Кия до столиці Візантії Царгорода у 527р.,який припадає на часи активного переходу слов’ян на Балкани, тобто на часи правління Юстиніана.

Упродовж 10 ст. Київська Русь уклала кілька нових договорів з Візантією (907, 911,944, 971 рр.), які базувались на традиційних засадах того часу, визначали статус руських посольських та торгових місій та ін. Особливе місце займає договір 911р., який засвідчує, що вже на той час Київська Русь розпочала освоєння вершин тодішньої дипломатії – підготовку письмових двосторонніх міждержавних угод, які охоплювали політичні, економічні,військові та юридичні питання. За період X ст. Київська Русь стабілізувала свої стосунки з багатьма державами та народами. А саме з Візантією, Хазарією, Болгарією, з угорцями, печенігами, варягами, встановила мирні відносини з Німеччиною. Договори, що укладалися, фіксувалися у відповідних грамотах, оригінали яких готувалися обома сторонами рідною мовою, а копії – мовою іншої сторони. Потім відбувався обмін оригіналами і копіями, а процедура їхнього підписання та клятвеного підтвердження свідчила про існування досить чіткої дипломатичної системи. Дипломатичні договори IX –X ст. Були яскравим свідченням того, що на великих просторах Східної Європи постала могутня, освічена, а разом з тим мілітаризована держава –Київська Русь, яку поза очі називали варварською, але шукали з нею дипломатичних та військових контактів.

На новий рівень вийшла дипломатія Київської Русі за часів Володимира Великого, межи держави якого поширювались до Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини на заході і до Волзьких Болгар на сході. На цей період припадає активізація дипломатичних стосунків з Візантією та Римом, пов’язана з проблемою хрещення Русі.

Досить яскравим і плідним для розвитку української дипломатії був період Козацької Держави (XV – поч. XVIII ст.). Дипломатичні відносини козацтва з Московією, Портою, Польщею були дуже динамічними та нерівномірними. Дипломатичні орієнтири Запорізької Січі часто змінювалися залежно від змін воєнно - політичної ситуації в Європі та Причорномор’ї. Дипломатична служба часів козацької держави «належала до найбільш ефективно діючих структур», а головним аспектом її діяльності на міжнародній арені було гарантування безпеки і цілісності держави. Поточну роботу дипломатичної служби виконував центральний орган виконавчої влади – Генеральна канцелярія. Склався і єдиний церемоніал прийому іноземних послів. Український дипломатичний етикет часів Козаччини характеризувався також швидкістю переговорного процесу. Тільки з початком XX ст. активізувалась дипломатична діяльність української держави. Перша світова війна, Демократична революція в Україні, діяльність Центральної Ради, Директорії, Гетьманату стали чинниками нової, дуже складної системи дипломатичних відносин України зі своїми союзниками та ворогами. Вперше в Україні у 1918р. було створено головний дипломатичний орган держави – Міністерство закордонних справ. Головною метою дипломатичних представництв та місій в державах Західної та Східної Європи, Азії, Закавказзя, Балкан та Нідерландів було добитися визнання самостійної української держави, одержання матеріальної допомоги і моральної підтримки у боротьбі проти своїх захланних сусідів – Росії та Польщі. У1946 р. Україна стає членом ООН та бере участь у роботі багатьох міжнародних організацій. А у 1957р. засноване постійне представництво УРСР в ООН.Якісно новий етап в історії дипломатичної служби України ознаменувало проголошення 24 серпня 1991р. Верховною Радою України «Акта про незалежність України».Після грудневого референдуму 1991р. розпочався активний процес визнання України як незалежної держави і встановлення дипломатичних відносин. Сьогодні Україну визнали понад 150 держав світу, а з абсолютною більшістю встановлено дипломатичні відносини. Отже, на всіх етапах багатотисячолітньої історії людства дипломатичний протокол та етикет були присутні і застосовувалися у відносинах між державами та їхніми володарями, хоча своє юридичне оформлення отримали лише після Віденського конгресу.

3

Враховуючи головні принципи дипломатичних відносин, держави повинні у дипломатичних стосунках притримуватися міжнародної ввічливості. Взаємоповага держав до традицій, звичаїв, державної символіки, культурних та релігійних особливостей є головними складниками міжнародної ввічливості.

Державний прапор, Державний герб, Державний гімн - офіційні символи держав. Опис прапора та герба, їх деталі й символіка, текст і музика гімну затверджуються в законодавчому порядку. При виготовленні прапорів та гербів ніщо не може бути довільно змінено. Оранжирування гімну повинно повністю відповідати затвердженій партитурі. Державний прапор і герб України згідно із законом виготовляються незалежно від розміру завжди в повній відповідності з кольоровим чи чорно-білим зображенням, затвердженим Верховною Радою України. Герб України використовується при виготовленні печаток, бланків офіційних документів, поштових марок, деяких нагрудних знаків, зображується на вивісках державних та інших установ, спеціальних транспортних засобах. Документи, знаки й предмети мають особливу державну значущість, якщо вони скріплені гербовою печаткою і мають зображення герба.

Виявлення певних пошан державному прапору є загальноприйнятою нормою міжнародної практики. Так, при підйомі прапору та проходженні повз нього, військовослужбовці віддають честь, а цивільні особи знімають головні убори або прикладають до них руку. Якщо державний прапор вносять до зали (або виносять із зали), то всі присутні встають, припиняється будь-який рух, розмови. Такі ж почесті надаються і державному гімну. Перед використанням прапори приводять у належний стан. Полотно прапорів не може бути старим, а колір блідим. На них не повинно бути плям, поривів.

Державний прапор піднімається на спеціальних флагштоках перед будинком або па будинку. Прийнято враховувати відповідність розміру флагштоку та прапора. Не слід використовувати невеликий за розміром прапор па високому флагштоці та навпаки. Якщо піднімають кілька державних прапорів одночасно, то кожний з них - на окремому флагштоці. Не можна розміщувати прапори на різних рівнях, а також один над одним. Розміщують їх, як правило, за алфавітом найменування держав на погодженій мові. Якщо прапор піднімають на честь глави іноземної делегації, то почесне місце праворуч надається прапору гостя. Державні прапори використовуються також при проведенні траурних церемоній. У таких випадках прапор спочатку піднімають на всю висоту флагштоку, а потім повільно спускають до половини. Виходячи з того, що державний прапор, герб та гімн є символами держави, етикет зобов'язує уникати того, що може деякою мірою завдати шкоди престижу та гідності держави.

Правила міжнародної ввічливості та дипломатичного етикету пропонують не нехтувати і менш значними подіями. Доречною може бути реакція представництва на день народження глави держави, уряду, міністра закордонних справ, на нагороду їх високими урядовими відзнаками, підвищення в посаді того чи іншого державного діяча. Форми реагування - особистий лист, візитна картка з відповідним написом. Обрання та вступ в посаду глави держави потребує особливої уваги. Згідно з нормами міжнародної ввічливості прийнято надсилати новому главі держави вітальні телеграми, листи, послання. Протокольна служба держави веде облік таких поздоровлень, на них готуються відповіді.