4.3. Форми власності на природні ресурси

До початку 1990-х років основу природоресурсного права нашої країни становив інститут права виключної власності держави на природні ресурси. Цей інститут передбачав належність всіх земель, вод, лісів, надр та інших природних об'єктів у межах території України одному суб'єкту — державі. Інші суб'єкти екологічних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти природними об'єктами лише на праві природокористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на природні ресурси.

Такий правовий режим власності на природні ресурси вважався безспірним і незмінним до початку в першій половині 90-х років кар­динального реформування системи суспільних відносин. Криза командно-адміністративної економіки, що особливо загострилася в кінці 1980-х років, зумовила необхідність проведения в нашій країні земельної реформи як важливого напряму економічної реформи. 3 1992 р., коли була введена в дію редакція Земельного кодексу України від 13 березня 1992 р., теоретичною основою здійснення земельної реформи стала концепція плюралізму форм власності на землю. Основними постулатами цієї концепції є: 1) демонополізація земельної власності з позбавленням держави статусу виключного власника землі; 2) введения в земельне законодавство інституту права приватної власності на землю, перш за все сільськогосподарського призначення; 3) надання селянинові — виробникові сільськогосподарської продукції статусу господаря землі та інших засобів аграрно­го виробництва через надання йому прав власності на землю та інші засоби виробництва.

Світовий досвід свідчить, що економічна і юридична інфраструктура країн з ринковою економікою базується на двох формах власності: публічній і приватній. Публічна і приватна власність є також основою земельних відносин у цих країнах. Проведення в Україні економічної реформи, спрямованої на формування засад ринкової економіки, закономірно обумовило необхідність впровадження світового досвіду в систему відносин власності, в тому числі на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності передбачено Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року. У статті 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою, а в статті 142 встановлено, що земля може знаходитись і у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах. Отже в Україні конституційно встановлені дві форми земельної власності: публічна (суспільна) власність, яка охоплює державну і комунальну власність, та приватна власність, яка охоплює власність фізичних осіб і власність недержавних юридичних осіб.

Слід зазначити, що поділ права власності на форми і види був однією з визначальних рис радянської доктрини права власності. Згідно з нею в радянському праві виділялися два види власності — загальнонародна соціалістична власність та особиста власність громадян. У свою чергу соціалістична власність поділялася на три форми — державну (загальнонародну) власність; власність колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань; власність громадських організацій. В умовах командно-адміністративної системи не було по­треби в чіткому розмежуванні змісту понять «власність» та «право власності». Тому в юридичній літературі того періоду види і форми власності, а також права власності нерідко розрізнялися не тільки за їх суб'єктами, а й залежно від кола об'єктів та змісту прав на них. Із запровадженням елементів ринкового регулювання виробничих відносин почала виявлятися невідповідність радянської доктрини права власності завданням становления та розвитку ринкової економіки у нашій країні та інших країнах СНД. Це обумовлено тим, щоосновне завдання цивільно-правової регламентації права власності полягає в тому, щоб поставити учасників ринкових відносин в однакове, рівне з юридичної точки зору становище. А для цього потрібні відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст, та створення єдиного інституту права власності.

Саме в створенні такого єдиного права власності полягає найбільш радикальна зміна в регламентації цього правового інституту, що була реалізована в чинній Конституції України, а також у Земельному та Цивільному кодексах України. Зазначені законодавчі акти не ставлять ідеологічних чи юридичних «бар'єрів» між правом державної та комунальної власності з одного боку та правом приватної власності з іншого боку як між принципово відмінними правовими категоріями. Існує єдине право власності, об'єктами якого є земля, інші природні ресурси та майно.

Відмова від поділу права власності на форми та види, що мають принципово відмінний зміст, та формування єдиного інституту права власності не виключає доцільності виділення форм власності на зем­лю та інші природні ресурси. У земельному та лісовому законодавстві України закріплені дві основні форми власності — суспільна (публічна) та приватна. Крім того, у складі суспільної (публічної) власності на землю можна виділити два її підвиди, а саме державну власність на землю та комунальну власність на землю. Приватна власність на землю також поділяється на два підвиди: приватну власність громадян та приватну власність юридичних осіб.

Основним завданням суспільної (публічної) власності на природні ресурси є забезпечення та обслуговування екологічних та інших інтересів суспільства в цілому чи окремих його частин — територіальних громад. Приватна власність на природні ресурси спрямована насамперед на забезпечення та обслуговування інтересів приватних осіб — громадян та недержавних (некомунальних) юридичних осіб. Однак це не означає, що забезпечення та обслуговування екологічних інтересів суспільства опосередковується виключно суспільною (публічною) власністю на землю. Як свідчить досвід економічно розвинених країн, суспільство зацікавлене також у повноцінному функціонуванні приватної власності на землю та деякі інші природні ресурси як однієї з важливих підвалин  ринкової економіки.  I навпаки,  приватнавласність на природні ресурси має одним із своїх завдань забезпечен­ня суспільних інтересів у галузі використання земель, вод, лісів, надр та інших природних багатств, зокрема інтересів у підвищенні ефективності приватного сектора як у сільському, так і в інших галузях економіки. Тому в кінцевому підсумку приватна власність на природні ре­сурси також служить суспільству, в якому реалізуються принцип ринкової економіки. Єдність суспільної (публічної) та приватної власності на природні ресурси чітко виявляється в положеннях Конституції України, яка проголосила землю основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (ст. 14), а також рівність усіх суб'єктів права власності перед законом (ст. 13).