.7 Галузь права і галузь законодавства

В юридичній літературі продовжує залишатися дискусійною про­блема співвідношення галузі права і галузі законодавства. Стосовно екологічної сфери мають місце гіпертрофована оцінка або, навпаки, недооцінка галузі екологічного права чи відповідної галузі законодав­ства.

У зв'язку з цим важливо підкреслити, шо галузь екологічного пра­ва і галузь екологічного законодавства — це різні, але діалектично зв'язані між собою категорії. Відмінність між ними полягає насамперед у тому, що первинним елементом галузі права є норма права, а галузі законодавства — нормативний акт. Екологічному праву, крім того, притаманна тільки горизонтальна побудова його структури (норми, інститути, підгалузі), тоді як екологічному законодавству — як горизонтальна, так i вертикальна (за ієрархією у системі «закон — підзаконні акти»).

Головними засадами діалектичного зв'язку між галуззю екологічного права і відповідною галуззю законодавства як елементами надбудови суспільства є єдність їх завдань і змісту. Але, збігаючись за цими критеріями, кожна з цих категорій функціонує за своїми закономірностями, значною мірою залежними від законодавця. При цьому екологічне законодавство справляє вирішальний вплив на формування відповідної галузі права, а остання у свою чергу за принципом зворотного зв'язку сприяє розвиткові даної галузі законодавства.

Як і галузь права, галузь екологічного законодавства є комплекс­ною. На засадах підгалузей до неї належать галузі земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного й атмосфероохоронного законодавства. Інтегруюче значения для них має стрижневий акт екологічного законодавства, яким є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища». Але на сьогодні він вже не відповідає ні потребам практики, ні розвитку екологічної галузі права. Очевидно, що основним актом для цієї галузі найбільш прийнятним за формою міг би бути Екологічний кодекс України (Кодекс про охорону навколишнього середовища), розробка та прийняття якого передбачені Основними напрямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Слід мати на увазі, що кількісне й якісне визначення галузей пра­ва і законодавства у науці не завжди збігається з тим, як це питания вирішується практикою. Наприклад, Вища атестаційна комісія України включила екологічне право до спеціальності 12.00.06 — «Земельне право; аграрне право; екологічне право, природоресурсне право». А до Класифікатора галузей законодавства України, затвердженого Міністерством юстиції України 2 червня 2004 р., включено понад 70 назв галузей законодавства під рубрикою «Природні ресурси. Охорона довкілля». 

1.8 Екологічне право як галузь науки і навчальна дисципліна

У міру зростання значения екологічного права постало питания його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах. Сучасний навчальний курс екологічного права складається із загальної, особливої та спеціальної частин. Загальна частина передбачає вивчення поняття екологічного права та його джерел, екологічних прав людини і громадянина, загальних правил раціонального природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки, питань управління і контролю в екологічній сфері, юридичної відповідальності за порушення екологічного зако­нодавства тощо.

Особлива частина складається з інститутів природоресурсового права — земельного, гірничого, водного, лісового, атмосфероохорон­ного, фауністичного. У межах цієї частини вивчаються правові основи екологічної безпеки, охорони рослинного світу, особливо охоронюваних територій та об'єктів тощо.

Предметом спеціальної частини зазвичай є питания міжнародно-правової охорони довкілля. Тут вивчаються зміст і механізм дії міжнародного та європейського права навколишнього середовища.

Предметом науки екологічного права є закономірності його роз­витку, дослідження сутності й механізму ді'ї норм, інститутів і галузей (підгалузей) цього права, його порівняльних аспектів, проблем співвідношення національного екологічного права з міжнародним правом навколишнього середовища тощо.

Наука екологічного права є відносно молодою. Вона почала розвиватися в Україні як наука природоохоронного права з другої половини 50-х років минулого століття. Те саме спостерігалося в інших союзних республіках та на загальносоюзному рівні. Стимулююче значения у цьому мали прийняті з 1957 по 1963 р. у всіх союзних республіках закони про охорону природи.

Закон «Про охорону природи» Української РСР від 30 червня 1960 р. не лише став точкою відліку для формування республіканської комплексної галузі природоохоронного права і законодавства, а й помітно сприяв активізації природоохоронної діяльності в республіці, удосконаленню державного управління у цій сфері. Відповідно до вимог цього закону в Україні вперше було утворено спеціальний державний орган — Державний комітет Ради Міністрів Української РСР по охороні природи.

У зв'язку з цим важко погодитися з оцінкою, що цей закон був негативним, оскільки «...не передбачав заходів юридичної відповідальності за природоохоронні правопорушення». Чинний Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» також не містить кримінальних, цивільних чи адміністративних санкцій за відповідні правопорушення. Ці санкції як тоді, так і тепер містяться у відповідних кодексах.

У Росії піонерами наукових досліджень проблем природоохорон­ного права і впровадження відповідного навчального курсу були професор юридичного факультету Московського державного університету М. Д. Казанцев і професор Г. М. Полянська (Всесоюзний науково-дослідний інститут радянського законодавства). 3 ряду принципових питань вони обіймали різні позиції, а тому полеміка між ними в публікаціях і на наукових конференціях стала каталізатором для пошуку шляхів розвитку природоохоронного права як у центрі, так і в союзних республіках.

В Україні перші наукові розробки правових проблем охорони при­роды були проведені у секторі держави і права АН УРСР (нині — Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України) на початку 60-х років XX ст. їх автором був В. Л. Мунтян. Потім він перейшов на юридичний факультет Київського державного університету, де продовжив свої наукові пошуки і започаткував навчальний курс з природоохоронного права.

Провідними московськими правознавцями, які у 70—80-х роках минулого століття сприяли трансформації природоохоронного права в екологічне, були професор О. С. Колбасов (Інститут держави і пра­ва АН СРСР) і професор В. В.Петров (юридичний факультет Московського університету). Перший із них у цей час опублікував монографію «Екологія: політика — право» (1976), а другий — «Екологія і право» (1981).

Наукові дослідження екологічної проблематики в Інституті дер­жави і права АН УРСР відновилися на початку 1970-х років. Після Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972) акцент тут було зроблено на праві навколишнього середови­ща. Концептуальні засади нового праворозуміння в екологічній сфері знайшли відображення у серії підготовлених в Інституті фундаментальних праць: «Організаційно-правові питания охорони на­вколишнього середовища в СРСР» Ю. С. Шемшученка (1976); «Юридична відповідальність в галузі охорони навколишнього середовища» Ю. С. Шемшученка, В. Л. Мунтяна і Б. Г. Розовського (1978); «Охорона навколишнього середовища від шумового впливу (правові і організаційні питания)» Н. Р. Малишевої (1978); «Охоро­на навколишнього середовища у містах» (колектив авторів, 1981); «Ради народних депутатів і охорона навколишнього середовища» (колектив авторів, 1984); «Правова охорона навколишнього середо­вища в галузі промислового виробництва» (колектив авторів, 1986); «Місцеві ради і охорона навколишнього середовища» Ю. С. Шем­шученка (1988); «Правові проблеми екології» Ю. С. Шемшученка (1989)таінших.

Ці роботи набули загальносоюзного резонансу. Як зазначав з цього приводу професор В. В. Петров, «на основі комплексного підходу до   охорони   навколишнього   природного   середовища   склаласякиївська еколого-правова школа, представлена в сучасний період цілою низкою наукових праць».

У цей період відбулося розширення теоретичних досліджень еколого-правової тематики і в інших провідних наукових центрах України. У Харківському юридичному інституті над відповідними проблемами плідно працювали Ю. О. Вовк, В. К. Попов, В. О. Чуй­ков, А. П. Гетьман; на юридичному факультеті Київського державно­го університету — В. Л. Мунтян та В. I. Андрейцев; на юридичному факультеті Львівського державного університету — Н. I. Тітова та С. М. Кравченко; у Ворошиловградському філіалі Інституту економіко-правових досліджень АН УРСР — Б. Г. Розовський; на економіко-юридичному факультеті Донецького державного університету — А. Г. Бобкова.

Після проголошення незалежності України відбулися якісні зміни в характері досліджень еколого-правової тематики. Система українського екологічного права почала розглядатися не як частина відповідної загальносоюзної системи, а як самодостатня галузь суве­ренної держави. Під цим кутом зору останнім часом підготовлено і видано чимало цікавих індивідуальних і колективних монографічних праць. Серед них монографії А. П. Гетьмана «Процесуальні норми і відносини в екологічному праві» (1991); Н. Р. Малишевої «Гармонізація екологічного законодавства в Європі» (1996); Г. I. Балюк «Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні» (1997); «Екологічний контроль: питания теорії і практики» (колективна, за ред. Ю. С. Шемшученка, 1999); С. Б. Гавриша «Кримінально-правова охорона довкілля в Україні» (2002); В. В. Костицького «Екологія перехідного періоду: право, дер­жава, економіка» (2003).

У роки незалежності посилилась увага і до видання підручників та навчальних посібників з екологічного права України. Назвемо лише частину з них: «Екологічне право України» за редакцією В. I. Андрейцева (Київ, 2001); «Экологическое право України» за редакцією I. I. Каракаша (Одеса, 2001); «Екологічне право України» М. I. Малишка (Київ, 2001); «Екологічне право України» за редакцією А. П. Гетьмана і М. В. Шульги (Харків, 2005); «Екологічне право України. Академічний курс» за редакцією Ю. С. Шемшученка (Київ, 2005); «Екологічне право України. Конспект лекцій в схемах» Г. I. Ба­люк (Київ, 2006); «Екологічне право України» Н. Р. Кобецької (Ки'гв, 2007); «Экологическое право України» за редакцією А. П. Гетьмана і М. В. Шульги (Харків, 2007). Колективом авторів видано «Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» за редакцією О.М. Шуміла (Харків, 2006).

Істотно збільшилася за останній період кількість виданих в Україні збірників законодавчих актів екологічного характеру, міжнародних договорів та інших документів з питань охорони навколишнього середовища. Вже побачили світ два томи «Екологічної енциклопедії України».

Для вивчення курсу екологічного права важливе значения також має перша в Україні шеститомна «Юридична енциклопедія», видана під егідою Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України (Київ, 1998-2004). У ній вміщений широкий блок енцикло-педичних статей, що стосуються поняття і сутності екологічного права, механізмів його реалізації, юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.