§ 6.2. Концепція великої системи задоволення потреб

Оскільки виробництво існує виключно для задоволення суспільних потреб, а останні постійно змінюються як за видом, так і за обсягом, виробнича система повинна знаходитися в стані постійних адекватних змін – інакше не може бути створений товар потрібної кількості, асортименту і якості.

Але підприємства володіють обмеженими можливостями саморозвитку, оскільки вони, як правило, не створюють для себе технологічного устаткування, лише частково беруть участь в розробці нової продукції і в підготовці кадрів, що здатні працювати в умовах нових технологій, не здійснюють самостійно будівельно-монтажних робіт.

Передбачається, що все це повинно отримуватися підприємствами-товаровиробниками на ринку факторів виробництва. Проте такому ринку властива вузька олігополія продавців і низька інтенсивність їх конкуренції, а у ряді випадків – конкуренція покупців, що змушує підприємства набувати того товару, який є на даному ринку.

Залежність підприємства від ринку факторів виробництва стримує гнучкість і силу підприємницьких реакцій. Щоб підвищити ефективність реакцій, створюються внутрішні структури, функцією яких є розвиток виробництва.

Історія підприємництва показує, що ця тенденція заглиблювалася з розвитком підприємництва: в епоху масового попиту підприємства, як правило, не мали власних підрозділів НДДКР; в епоху масового збуту успіх вже почав залежати від наявності таких підрозділів; у постіндустріальну епоху успіх, в першу чергу, залежить від того, чи здатні підприємства виконувати самостійну програму НДДКР чи ні.

Система задоволення суспільних потреб як велика система. Система задоволення суспільних потреб (Т) відноситься до класу великих систем і включає, принаймні, три системи, що розвиваються: власне систему продукції (S), що задовольняє потреби, які об'єктивно розвиваються (Z); виробничу систему, в якій здійснюється виробництво продукції (Р), і систему розвитку виробничої системи (R).

Для такої системи характерні властивості великих систем:

• складність, оскільки вона містить велику кількість взаємозв'язаних елементів і володіє властивістю цілісності і відособленості;

• територіальна роз'єднаність її частин, що пред'являє підвищені вимоги до її комунікаційних властивостей і до системи управління;

• здатність ефективно функціонувати в умовах мінливості навантаження на систему, що має місце внаслідок зміни потреб. Велика система більш пристосована до диверсифікації виробництва і до досягнення необхідної гнучкості реакції на зміни зовнішнього середовища.

Кінцевою метою системи задоволення потреб є постійне забезпечення взаємооднозначної відповідності системи продукції множини суспільних потреб. Стан системи Т і її підсистем, коли вони відповідають умові еквівалентності системи продукції множини потреб, позначимо відповідно . Тоді, щоб , необхідно мати: .

В цьому випадку можна утворити пари «система–ціль, система–засіб»: і розглядати еквівалентність в цих парах.

У теорії і практиці управління розвитком виробництва до останнього часу обмежувалися вивченням способів досягнення еквівалентності в одній з цих пар (переважно в парі «система продукції, виробнича система»). Проте досягнення еквівалентності в цій парі зовсім не означає, що досягається еквівалентність в парі «система потреб, система продукції». Проблема досягнення еквівалентності системи розвитку і виробничої системи, що розвивається, залишалася поза увагою підприємців, аналітиків і менеджерів.

Актуальність розгляду проблеми посилилася у зв'язку з перенесенням центру тяжіння управління розвитком виробництва на рівень підприємства. Підприємство-товаровиробник залишилося «наодинці» з численними споживачами його продукції і з нечисленними (якщо вони звичайно є) суб'єктами розвитку виробництва. У такій ситуації турбота про забезпечення еквівалентності системи задоволення потреб самим потребам лягає на плечі підприємства-товаровиробника. Досягнення такої еквівалентності є головною метою управління розвитком виробництва.

Для підприємця метою управління розвитком виробництва є забезпечення еквівалентності множини елементів пари . Організація такого управління, очевидно, залежить від відносин між виробничою системою і системою її розвитку. Можна виділити п'ять варіантів таких відносин (рис. 6.4):

А) виробнича система не містить в собі ніяких елементів системи розвитку;

Б) виробнича система містить лише окремі елементи системи розвитку;

В) істотна частина системи розвитку належить виробничій системі;

Г) домінуюча частина системи розвитку належить виробничій системі;

Д) виробнича система має власну систему розвитку.

Рис. 6.4. Варіанти відносин між виробничою системою (Р) і системою її розвитку(R)

Система розвитку може бути представлена низкою підсистем:

• підсистема розвитку продукції (галузеві НДІ і науково-дослідні підрозділи підприємств, дослідно-конструкторські організації, дослідні і експериментальні виробництва, випробувальні і сертифікаційні організації);

• підсистема розвитку технологічної системи (науково-дослідні і проектно-технологічні організації, ДКБ, дослідні виробництва машинобудування і приладобудування, випробувальні і сертифікаційні організації, машинобудівні заводи і т. д.);

• підсистема розвитку технологічних процесів (як правило, включає елементи перших двох підсистем);

• підсистема професійного розвитку (вищі і середні спеціальні учбові заклади, ПТУ, внутрішньовиробнича система професійної підготовки);

• підсистема промислового будівництва (проектно-конструкторські інститути, підприємства будіндустрії).

Експертна оцінка поширеності вказаних вище варіантів відносин між виробничою системою і системою її розвитку в легкій промисловості показана в табл. 6.2.

Таблиця 6.2.

Структура системи розвитку підприємства

Підсистема системи розвитку	Варіанти відносин
	А	Б	В	Г	Д
Підсистема розвитку продукції		+	+	+
Підсистема розвитку системи технологічного устаткування	+	+
Підсистема розвитку технологічних процесів		+	+	+
Підсистема професійного розвитку	+	+	+
Підсистема промислового будівництва	+	+

Як бачимо з таблиці, розвиток системи технологічного устаткування і промислове будівництво в легкій промисловості здійснюються повністю або переважно сторонніми для виробничої системи організаціями. Розвиток продукції і технологічних процесів виконується частково, або переважно самою виробничою системою. Варіант, коли виробнича система самостійно здійснює свій розвиток, практично не реалізується. У цих умовах однією з основних функцій управління розвитком виробництва є організація взаємодії з розробниками і постачальниками нового технологічного устаткування, нових видів продукції і технологічних процесів їх виробництва, а також з проектними організаціями і підприємствами будіндустрії.

Можна виділити декілька напрямів формування кожною виробничою системою цілісно-відособленої системи її розвитку: організація взаємодії через ринкові структури (біржі, посередницькі організації, інвестиційні фонди і т. д.); безпосередні зв'язки на контрактній основі; створення власних підрозділів і організація кооперації із зовнішніми організаціями; організація взаємодії, що забезпечує інтеграцію виробничої системи і системи розвитку; участь в капіталі науково-виробничих компаній, що мають систему розвитку; утворення корпоративних структур, об'єднуючих виробничу систему з системою її розвитку.

Стратегія розвитку системи задоволення потреб. Розвиток виробництва є багатоетапним процесом. Допустимо, що переведення кожної системи (системи продукції, виробничої системи і системи її розвитку) в новий стан здійснюється за один етап управління:

• на першому етапі система розвитку забезпечує створення нової технологічної системи і нової системи продукції;

• на другому етапі виробнича система переводиться на новий життєвий цикл технології/попиту для виробництва нової продукції;

• на третьому етапі виробнича система здійснює випуск нової системи продукції, що еквівалентна системі потреб в даному періоді.

Вивчення кривих фактичних життєвих циклів попиту і технології/попиту дозволяє визначити підстави для ухвалення рішень про переведення даних систем в новий стан. Цими підставами можуть бути уповільнення темпів зростання попиту (слабкий сигнал) і загасання попиту (сильний сигнал), що свідчать про виникнення нових потреб.

Орієнтація на слабкі сигнали може виявитися достатньою для своєчасного ухвалення рішення про переведення виробничої системи на випуск нової продукції, якщо це здійснюється в межах даного життєвого циклу технології/попиту, тобто не вимагає переходу до нової технології (стабільна технологія). У системі розвитку в цьому випадку здійснюється лише розробка нової продукції щодо існуючої технології. Зміна виробничої системи повинна випереджати зміну потреб на один етап управління, в період якого здійснюється технічна підготовка виробництва. В цьому випадку можливо забезпечити відповідність продукції, що випускається, попиту. І в період згасання попиту на стару продукцію перейти до випуску нової (табл. 6.3, рядок 1). Ризик такої стратегії управління полягає в тому, що згасання попиту може ще довго не наступати і запуск у виробництво нової продукції виявиться невиправданим.

Таблиця 6.3.

Динаміка розвитку системи задоволення потреб в різних стратегіях

Умови задоволення попиту	Підстави ухвалення рішення (стратегії)	Динаміка розвитку
		Система розвитку	Виробнича система	Система продукції
Можливо в межах даного життєвого циклу технології/ попиту	1. Слабкі сигнали про зміну попиту		+1	0
	2. Згасання попиту		0	-1
Потрібний перехід до нового життєвого циклу технології/попиту	3. Прогнозування змін попиту	+2	+1	0
	4. Слабкі сигнали про зміну попиту	+1	0	-1
	5. Згасання попиту	0	-1	-2
Потрібний перехід до принципово нової технології	6. Передбачення нових потреб	+3	+2	+1

Якщо рішення про перехід до виробництва нової продукції при тій же технології ухвалюється за сигналом про згасання попиту на продукцію, то випуск нової продукції здійснюватиметься з відставанням від зміни потреб на один етап управління (табл. 6.3, рядок 2). При такій стратегії підприємство ризикує втратою ринку або зниженням частки збуту на ринку. Ступінь ризику залежить від тривалості циклу управління, тобто від гнучкості системи розвитку і виробничої системи. Якщо для задоволення потреб необхідний перехід до нового життєвого циклу технології/попиту, то для своєчасного задоволення потреб система розвитку повинна змінюватися з випередженням потреб на два етапи управління, а виробнича система – з випередженням на один етап управління. Орієнтація на слабкі сигнали зміни попиту може приводити до запізнювання, і для ухвалення рішення про своєчасну підготовку виробництва нової продукції потрібне прогнозування потреб на основі ширшої інформації, ніж динаміка попиту. Ризик посилюється можливою помилкою прогнозу потреб (табл. 6.3, рядок 3). Ухвалення рішення за слабким сигналом зміни попиту в разі переходу до нового життєвого циклу технології/попиту приводить до відставання випуску нової продукції від потреб на один етап управління, а ухвалення рішення по згасанню попиту – до відставання на два етапи управління (табл. 6.3, рядки 4, 5). В останньому випадку підприємство ризикує втратою місця на ринку.

Коли вид продукції, що випускається підприємством, перестає задовольняти потреби через їх зміну і затухає попит по життєвому циклу попиту, потрібно здійснити перехід до виробництва принципово нового виду продукції з новим життєвому циклом попиту. Такий перехід здійснюється на основі створення нової технології. Оскільки попит на новий вид товару на стадії його визнання може рости повільно, доцільно пропонувати цей товар споживачеві до згасання попиту на старий товар, щоб в період згасання попиту новий товар був визнаний споживачем. Для цього потрібно буде ухвалити рішення про створення нової технології і нової продукції з випередженням згасання попиту на старий товар на три етапи управління, технічну підготовку виробництва здійснити з випередженням на два етапи, а випуск нової продукції – з випередженням на один етап управління. Підставою для реалізації такої стратегії, очевидно, є передбачення нових потреб (табл. 6.3, рядок 6). Ризик підприємства залежить від ступеня визнання споживачами нового товару, а отже, від достовірності прогнозу нових потреб. Вирішальну роль в реалізації даної стратегії відіграє система розвитку.

Для реалізації стратегій еквівалентності системи продукції системі потреб підприємствам належить освоїти методи стратегічного управління, варіюючи підприємницькими реакціями різного типу (конкурентна, інноваційна і вища підприємницька реакції), здійснюючи вибір стратегічних позицій і управління за слабкими сигналами. Використання того або іншого методу стратегічного управління залежить від ряду умов: наявності достатньої інформації про стан ринку і поведінку споживачів, рівня нестабільності зовнішнього середовища підприємства, стану системи розвитку, позицій підприємства в стратегічних зонах господарювання, інвестиційних можливостей підприємства і т. д. Становище посилюється тим, що функція маркетингу на українських підприємствах ще не достатньо розвинена і підприємства не сформували своїх стратегічних зон господарювання на ринку. Багато підприємств не має достатньо гнучких структур системи розвитку. Інвестиційні можливості вкрай обмежені. В цих умовах визначальною може стати конкурентна реакція на сигнали ринку. Слід зазначити, що такої реакції дотримуються багато благополучних зарубіжних фірм. Наприклад, ряд американських компаній проявляють підвищену увагу до впровадження невеликих вдосконалень товарів, що вже випускаються, замість того, щоб ризикувати, впроваджуючи крупні нововведення. Обережно поводяться в цьому сенсі навіть великі фірми, що займаються в основному проблемними дослідженнями. Більшість задовольняється асигнуваннями на копіювання товарів конкурентів і внесення незначних удосконалень в їх характеристики і оформлення.

Зазвичай виробник товару модифікуючи його дотримується однієї з двох стратегій: стратегії зменшення ціни при тій же функціональності товару або стратегії розширення функціональності товару, або стратегії розширення функціональності при тій же ціні. Кожна з вказаних стратегій може забезпечити продовження життєвого циклу технології/попиту.

В управлінні за слабкими сигналами для зниження ризику необхідна організація посиленого спостереження за змінами на ринку і поетапна розробка та впровадження нової продукції і технології її виробництва, щоб коректувати проект і здійснювати його подальшу розробку в міру розкриття невизначеності на ринку.

У практиці наших НДІ, ДКБ і дослідних виробництв метод поетапної розробки і впровадження широко розвинений, але використовується він, швидше, для контролю за якістю відробітку відповідно до початкового завдання. Управління за слабкими сигналами припускає: внесення змін до початкового завдання в міру усвідомлення суті проблеми, розкриття джерел її зародження, розуміння масштабів проблеми і можливостей її рішення, опрацьованості шляхів і передбаченості результатів вирішення проблеми. Це, у свою чергу, вимагає гнучкості підрозділів системи розвитку і підприємницького стилю в інженерній творчості.

Зменшити ризик можна також, використовуючи тактику слідування за лідером. Але в цьому випадку необхідно встановити з лідером відносини довіри і співпраці (кооперації).

В умовах недостачі інвестицій сигнали про зміну попиту в різних стратегічних зонах господарювання можуть бути підставою для зміни позицій підприємства на ринку: у які зони треба вкладати засоби, де обмежитися реінвестуванням прибутку, куди не слід робити вкладення, з яких зон треба йти повільно, а з яких швидко. У зонах інвестування і реінвестування слід здійснювати управління за слабкими сигналами, як розглянуто вище.