Типи економічних районів

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об'єктивне існування двох типів економічних районів:

• галузевих;

• багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) економічне районування потрібне для вивчення особливостей розміщення і проблем розвитку окремих галузей виробництва. Цей тип економічних районів виникає під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої галузі народного господарства і пов'язаних з ними обслуговуючих виробництв. їх територіальна локалізація залежить, в основному, від наявності на певній території необхідних передумов (ґрунтово-кліматичних і сировинних ресурсів), великого споживача продукції, добре налагоджених транспортних зв'язків тощо.

Таке галузеве спрямування можна спостерігати у сільськогоспо­дарському виробництві, зокрема виокремлюються райони виробниц­тва технічних і зернових культур, виноградарства і садівництва, а в промисловості - райони паливно-енергетичного комплексу, металур­гійної, хімічної, легкої та інших галузей індустрії.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування по­силює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузе­вих (загальних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони — це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об'єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою. Головною метою визначення цих районів є виявлення і роз­межування великих існуючих чи тих, які ще тільки формуються, тери­торіально-виробничих комплексів для визначення напрямів їх національ­ного розвитку і більш ефективного використання їхнього ресурсного потенціалу. Економічні райони використовуються для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення сил, формування загальнодержав­них баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. У великих економічних районах, крім спеціалізованих галузей в масш­табі держави, доцільно розвивати інші основні галузі виробництва з метою оптимального використання місцевих ресурсів і зменшення ввізної продукції з інших економічних районів.

Розвиток великих економічних районів може відбуватися в краї­нах з територією не менше 300 тис. км². У країнах з меншою терито­рією формуються тільки мезо- і мікрорайони. Це райони другого і третього порядку (підтипи міжгалузевих районів).

Середні (інтегральні) економічні райони більшою мірою є підрайонами великих економічних районів. Це територія однієї невеликої краї­ни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. Об'єктивною осно­вою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в межах великих багатогалузевих (інтегральних) економіч­них районів. На території цих районів знаходяться територіальні центри великорайонних територіальних виробничих комплексів або їх скла­дові. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов'язують їх периферію в єдине ціле.

Середні економічні райони об'єднуються у великий економічний район за допомогою районоутворюючого впливу великих регіональ­них центрів з системою спеціалізації і кооперування їхніх підприємств.

З метою оптимального використання наявного ресурсного потен­ціалу спеціалізація виробництва в цих районах здійснюється не тільки в основних галузях, а й на виробництві другорядної продукції, потрібної для кожного великого економічного району. Ці райони використову­ються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробни­чої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управ­ління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - це найнижчий ступінь інтеграль­них економічних районів. Вони органічно пов'язані з базовим адміні­стративно-господарським районуванням. їх територія відповідає те­риторії внутрішньообласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об'єктивних і суб'єктивних факторів. Це пов'язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв'язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територі­альною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. У таких районах основними галу­зями виробництва є рослинництво, тваринництво і місцева промис­ловість, яка в основному переробляє сільськогосподарську сировину. Виробничі об'єднання тут складають локальні агропромислові комп­лекси (завод, переробний цех, сировинна зона). У межах цих районів можуть бути розташовані і підприємства міжрайонного значення, які впливають на формування обласних господарських комплексів і внут-рішньообласних підрайонів.

Місцеві адміністративно-господарські райони в умовах планової си­стеми розвитку господарства і навіть в умовах переходу до ринкової економіки використовуються для поточного планування і оперативно­го управління розвитком виробництва. Ця функція буде змінюватися в умовах поширення приватної власності на засоби виробництва.

Особливості районування та сучасна мережа економічних районів

Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічно­го потенціалу.

При досліджені і науковому підході розробки моделі нового еко­номічного районування необхідно враховувати наявні заміни, які відбулися за останні 15 років: проведення приватизації у всіх сферах соціально-економічного життя, спад виробництва в галузях народ­ного господарства, інформаційні процеси, старіння основних вироб­ничих фондів, зниження рівня життя населення, зниження виробниц­тва сільськогосподарської продукції, відтік за межі держави високок­валіфікованих спеціалістів та трудових ресурсів тощо.

В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-куль­турними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному роз­витку регіонів країни.

У зв'язку з цим необхідний пошук шляхів мінімізації можливих негативних наслідків територіальних нерівномірностей розвитку при розробці схем економічного районування та при комплексному плану­ванні розвитку території. Зокрема, варто враховувати окремі особли­вості проблем в розвитку регіонів: депресивних старопромислових, малорозвинутих (аграрно-індустріальних з екстремальними природ­ними умовами), за надмірною концентрацією населення і господар­ства в межах великих агломерацій. Ця особливість полягає ще й в тому, що ці територіальні проблеми самостійно не може вирішити той чи інший регіон, він потребує активної підтримки з боку держави.

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіональної економічної політики головними проблемами регіонів є:

• слаборозвинуті (відсталі) регіони;

• депресивні регіони;

• прикордонні регіони (області).

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи знаходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузева структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, політичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50 % від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, стимулювання потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працездатного населення.

Депресивні регіони - це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розраховувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними треба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демографії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загальнодержавні.

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин: зменшення попиту на промислову продукцію, зниження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо.

Особливістю депресивності аграрних територій є зменшення чи­сельності населення, яке нині практично відбувається у всіх поселеннях України.

Перспективи виходу регіонів із депресії залежать від зміни макроекономічної ситуації та соціально-економічної політики, яку держава впроваджує на національному і регіональному рівнях.

Більшість проблем має вирішуватися на рівні регіону, підприємства, організації шляхом диверсифікації, конверсії, модернізації, реструктуризації, стимулювання розвитку малого бізнесу, поліпшення місцевого самоврядування, пошуку нових ринків збуту на власну продукцію.

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначається в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає можливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають периферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економічному розвитку. Прикордонні райони мають специфічні особливості в інтеграційному процесі - бар'єрність та контактність, завдяки яким вони забезпечують їх взаємну адаптацію. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх країн. Прикордонне співробітництво дає змогу вирішувати конкретні економічні та соціальні питання безпосередньо для прикордонних областей, зокрема поступово долати нижчий рівень економічного розвитку цих периферійних територій.

Майбутнє прикордонних регіонів залежить від ефективності регі­онального управління та впровадження нових форм прикордонного міжрегіонального співробітництва.

Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже було сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:

• Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропетровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).

• Південно-Західний: Вінницька, Волинська, Житомирська, За­карпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).

• Південний: Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська області.

Після проголошення Україною незалежності нові наукові підходи до економічного районування держави були запропоновані у працях українських вчених: М. Паламарчука, Ф. Заставного, В. Поповкіна, М. Пістуна, О. Шаблія та ін. У різних наукових і навчальних посібниках, що видані за останні роки, обґрунтовано декілька варіантів мережі економічних районів, однак єдиної думки немає і сьогодні.

У начальному посібнику «Соціально-економічна географія України» (1994 р.) за редакцією О. Шаблія виділяють шість соціально-економічних макрорайонів України: Центральний, Західний, Північно-Східний, Східний, Центрально-Східний і Південний.

Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтримали поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу. При опрацюванні схеми районування автори спираються на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування України, яка враховує визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками Українського державотворення, регіональними національно-духовними центрами.

Виділені соціально-економічні макрорегіони мають назви: Центральний, До­нецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський. Організаційними центрами виділених районів виступають: Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків - найбільші міста Украї­ни. У них зосереджені наукові підрозділи Національної Академії Наук України з висококваліфікованими науковими кадрами, які можуть взяти участь у розробці і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку макроекономічних регіонів.