1. Відносини, пов'язані з орендою землі як засобу виробництва, регулюються Зе­мельним кодексом України та іншими законами.

2. Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідчено­го нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускається.

3. Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є державною або кому­нальною власністю, не може бути нижчим за встановлений відповідно до закону. Ви­падки звільнення від плати за користування земельною ділянкою або зменшення роз­міру плати визначаються законом.

1. Оренда землі є одним із видів господарської діяльності. Однак, оскільки земельні відно­сини не є предметом регулювання Господарського кодексу України, коментована стаття міс­тить відсилку до земельного законодавства, основним завданням якого є регулювання саме земельних відносин. До основних актів земельного законодавства, які регулюють відносини оренди землі, відносяться Земельний кодекс України, а також Закон України «Про оренду землі» [348] та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку держав­ної реєстрації договорів оренди землі» [233] від 25 грудня 1998 р.

Закон «Про оренду землі» є комплексним законодавчим актом, який детально регулює всі види земельно-орендних відносин.

2. Згідно із статтею 1 Закону «Про оренду землі» оренда землі є заснованим на договорі строковим платним володінням і користуванням земельною ділянкою, необхідною оренда­реві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. А в статті 13 Закону договір оренди землі визначається як договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зо­бов'язаний використовувати її відповідно до умов договору та вимог земельного законодав­ства. Отже, кваліфікаційними ознаками оренди землі є: наявність договору між орендодав­цем і орендарем; передача орендареві прав володіння і користування земельною ділянкою; платність володіння і користування землею (у формі орендної плати); строковість володіння і користування земельною ділянкою. Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак у тих чи інших відносинах землекористування не дає можливості кваліфкувати їх як земельно-оренд­ні відносини та застосовувати до них норми законодавства про оренду землі.

Договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі та підписується відпо­відними особами з обох сторін. Законом «Про оренду землі» встановлені чіткі вимоги щодо змісту договорів оренди землі. Такі вимоги є істотними умовами цього виду договорів. У до­говорі оренди землі обов'язково мають бути передбачені такі умови:

1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки). Місце розташування земельної ділянки позначається поштовою адресою, а в разі її відсутності (наприклад, за ме­жами населених пунктів) - зазначенням належності ділянки до земель сільськогоспо­дарського чи іншого підприємства або іншої особи. Розмір земельної ділянки визначається в гектарах;

2) строк дії договору оренди. Строк дії договору оренди земельної ділянки визначається орендарем і орендодавцем, але не може перевищувати 50 років;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, строки та порядок внесення і пе­регляду, відповідальність за несплату). За загальним правилом, орендна плата може вста­новлюватися у таких формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, одержуваної з орендованої земельної ділянки); відробітковій (надання послуг орендодавцю). Крім цього, сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазна­чених форм або визначити інші форми плати. Однак Законом «Про оренду землі» визначено випадки, коли одна із сторін має право вимагати зміни розміру встановленої у договорі орендної плати. Так, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках коли стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяль­ності орендаря. І навпаки, оредодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо ін­ше не передбачено умовами договору. При настанні вищезазначених випадків сторони або вносять доповнення до договору оренди землі, або укладають новий договір;

4) цільове призначення, умови використання і збереження стану об'єкта оренди. Цільове призначення земельних ділянок, що знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб ви­значене у державних актах на право власності на землю, виданих таким особам. А цільове

445призначення земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, визначається у рішеннях, відповідно, органів державної виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування про надання таких ділянок в оренду. Визначене у державному акті чи рішенні відповідного органу влади цільове призначення земельної ділянки не може бути змінене сторонами договору оренди землі. Однак воно може бути конкретизоване в догово­рі. Наприклад, якщо згідно з державним актом на право власності на землю цільовим призна­ченням земельної ділянки є ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то в до­говорі оренди землі таке цільове призначення може бути конкретизоване (наприклад, для ведення фермерського господарства тощо);

5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві. Як умови повернення земельної ділянки орендодавцеві можуть бути визначені її стан, доля проведених орендарем поліп­шень земельної ділянки, сторона, якій належить право власності на побудовані на земельній ділянці будівлі, споруди тощо;

6) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки. До обмежень щодо використання земельної ділянки відноситься наявність на ній охоронних зон, зон з особливими умовами використання ділянки. До обтяжень належать перебування ділянки у заставі, наявність земельного сервітуту тощо. Факт наявності чи відсутності обмежень і об­тяжень просто фіксується у договорі оренди землі;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або зни­щення об'єкта оренди чи його частини;

8) відповідальність сторін. У договорі оренди землі сторони мають визначити заходи їх відповідальності за невиконання умов договору.

Слід пам'ятати, що відсутність у договорі оренди землі однієї з зазначених істотних умов може послугувати підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним. Крім цього, за бажанням сторін у договорі оренди земель­ної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок ви­конання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припи­нення договору оренди, тощо).

Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Якщо договір оренди землі укладається на строк понад п'ять років, то обов'язковою умо­вою його чинності є нотаріальне посвідчення. Таке посвідчення здійснюється державними або приватними нотаріусами за місцем розташування земельної ділянки. Згідно з декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито» [95] за нотаріальне по­свідчення договорів оренди землі стягується державне мито у розмірі 0,01 відсотка від гро­шової оцінки земельної ділянки, яка встановлюється за методикою, затвердженою Кабіне­том Міністрів України. У разі відсутності грошової оцінки земель державне мито сплачу­ється у розмірі одного відсотка суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мі­німуму доходів громадян.

Підписаний орендодавцем і орендарем договір оренди землі посвідчується нотаріусом то­го нотаріального округу, на території якого розташована земельна ділянка, після чого пода­ється на державну реєстрацію. Державна реєстрація є офіційним визнанням і підтверджен­ням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», вона проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за міс­цем розташування земельної ділянки. Зазначеною постановою не визначено, яка з двох сто­рін має подати договір оренди на державну реєстрацію - орендодавець чи орендар. Це озна­чає, що подання договору на державну реєстрацію може здійснити будь-яка із сторін за погодженням між ними. Аналіз практики укладення договорів оренди землі свідчить, що це краще робити орендареві, тобто юридичній особі, яка збирається використовувати орендо­вані земельні ділянки.

Як встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», документи, необхідні для державної реєстра­ції договорів оренди землі, надсилаються не безпосередньо виконавчому комітетові відпо­відної ради, а місцевому органу земельних ресурсів. До таких органів відносяться: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міські управління земельних ресур­сів. Саме на ці органи покладено здійснення технічного забезпечення реєстрації договорів оренди землі.

Для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів такі документи: а) заяву про державну реєстрацію договору оренди; б) договір оренди (у трьох примірниках); в) план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірни­ках); г) копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності громадянина-орендодавця.

Державний орган земельних ресурсів, до якого подані документи для державної реєстра­ції договорів оренди землі, зобов'язаний не пізніше 20 днів з моменту їх отримання пере­вірити подані документи на відповідність чинному законодавству та за результатами перевірки підготувати висновок про можливість державної реєстрації договору або обгрун­тований висновок про відмову в такій реєстрації та передати реєстраційну справу виконавчо­му комітету відповідної ради або Київській чи Севастопольській міським державним адміні­страціям за місцем розташування земельної ділянки для засвідчення факту державної реє­страції або відмови у такій реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний строк гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради чи Київської, Севастополь­ської міської державної адміністрації або уповноваженої ними посадової особи.

На всіх примірниках договору оренди ставляться печатка та підпис. Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстра­ції договорів оренди землі, яка ведеться державним органом земельних ресурсів. Датою ре­єстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації.

Слід також зазначити, що згідно з вищезгаданою постановою Кабінету Міністрів України один зареєстрований примірник договору оренди має зберігатися у реєстраційній справі, яка передається до архіву державного органу земельних ресурсів, другий передається орендаре­ві, а третій-орендодавцю. Отже, кожна сторона договору оренди землі обов'язково повинна отримати один примірник договору оренди землі з відміткою про його державну реєстрацію. Це дуже важливо. Адже у випадку виникнення між орендарем і орендодавцем спору щодо виконання договору оренди землі кожна з сторін зможе звернутися за захистом своїх прав до суду лише при наявності у неї примірника договору оренди землі з відміткою про його дер­жавну реєстрацію.

Якщо ж приймається рішення про відмову в державній реєстрації договору оренди землі, то це має бути здійснене не пізніше 10 днів з моменту подання державним органом зе­мельних ресурсів до виконавчого комітету відповідної ради чи Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій обгрунтованого висновку про відмову в такій реєстрації. Зазначене рішення приймається головою відповідної ради або головою відповідної держав­ної адміністрації. У такому випадку до рішення має бути доданий обгрунтований висновок державного органу земельних ресурсів про таку відмову. Рішення про відмову в державній реєстрації також може бути оскаржене у судовому порядку.

3. За загальним правилом, розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюють­ся за угодою сторін у договорі оренди.

Однак орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Розмір орендної плати встановлюється за погодженням сторін. Проте він не може бути меншим за розмір земельного податку, що визначається відповідно до Закону України «Про плату за землю» [385^і].

Умови договору оренди про розмір орендної плати можуть переглядатися за згодою сто­рін. Однак Закон «Про оренду землі» (ст. 23) встановив ряд винятків із цього правила. Так, по-перше, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у разі якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.

По-друге, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати у випадку вияв­лення недоліків орендованої земельної ділянки, що суттєво перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки та не були обумовлені орендодавцем у договорі.

По-третє, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря.

По-четверте, орендодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо інше не перед­бачено умовами договору.

У разі коли одна із сторін заперечує проти внесення до договору оренди землі змін у ви­щезгаданих випадках, такі зміни вносяться за рішенням суду.

Стаття 291. Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

2. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін до­говір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодек­сом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

1. За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів у односторонньому порядку не допускається, якщо інше не перед­бачено законом або договором. Виходячи з цього частина 1 коментованої статті містить за­борону односторонньої відмови від договору оренди. Така відмова неможлива і на підставі статті 782 ЦК, яка передбачає право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо най­мач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

2. Договір оренди припиняється з підстав, зазначених у частині 2 коментованої статті, а саме у разі:

закінчення строку, на який його було укладено. Однак у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закін­чення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 4 ст. 284 ГК);

викупу (приватизації) об'єкта оренди. Викуп (приватизація) об'єкта оренди є підставою припинення договору оренди, якщо вони здійснені орендарем або за його участю (див. ко­ментар до ст. 289 ГК), тобто орендар стає власником об'єкта оренди. Якщо ж орендар відмо­вився виступити засновником акціонерного товариства, створюваного у процесі приватиза­ції орендованого ним майна, приватизація останнього здійснюється без його згоди і участі; і договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна;

ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря. За загальним правилом, встановленим статтею 609 ЦК, зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами вико­нання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу таку особу. Припи­нення договору оренди згідно з частиною 2 статті, що коментується, може мати місце лише у разі ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря. Ліквідація орендодавця не може бути підставою для припинення договору оренди, оскільки виконання його функцій і зобов'язань за договором оренди покладається на інші органи або інших суб'єктів господарювання;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Частина 3 коментованої статті встановлює два способи розірвання договору оренди, на­слідком застосування яких є припинення господарського зобов'язання (ст. 202 ГК).

По-перше, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. Як випливає зі змісту статті 188 ГК, розірвання господарських договорів за згодою сторін має відбуватися у поряд­ку, встановленому частинами 2-5 зазначеної статті.

По-друге, договір оренди може бути достроково розірваний на вимогу однієї із сторін.

Підстави дострокового розірвання договору оренди передбачені Цивільним кодексом Укра­їни для розірвання договору найму.

Так, згідно із статтею 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору най­му, якщо наймач: а) користується річчю всупереч договору або призначенню речі; б) без до­зволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; в) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; г) не приступив до проведення капітального ремонту ре­чі, якщо обов'язок проведення такого ремонту був покладений на наймача.

Наймач відповідно до статті 784 ЦК має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймодавець: а) передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та при­значенню речі; б) не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Дострокове розірвання договору оренди на вимогу однієї із сторін також можливе у по­рядку, встановленому статтею 188 ГК.

4. ГК не встановлює правових наслідків припинення договору оренди, а відсилає до відпо­відних норм, що регулюють відносини найму, встановлених ЦК.

Керуючись положеннями статті 785 ЦК, у разі припинення договору оренди орендар зо­бов'язаний негайно повернути орендодавцеві річ у стані, у якому вона була одержана, з ура­хуванням нормального зносу, або у стані, котрий було обумовлено у договорі.

Якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення речі, орендодавець має право вима­гати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Стаття 292. Лізинг у сфері господарювання

1. Лізинг- це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залу­чених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визна­чений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (госпо­дарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного по­стачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізин­гових платежів.

2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворот­ним, пайовим, міжнародним тощо.

3. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

4. Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.

5. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних під­розділів.

6. Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для ро­зірвання договору лізингу.

7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

1. Відповідно до частини 1 коментованої статті лізинг за видом діяльності є господарською діяльністю, за мету має інвестування власних чи залучених фінансових коштів, за змістом по­лягає у наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користу­вання другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізинго­давцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи пого­дженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна. Обов'язковою умовою договору лізингу є сплата лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг (від англійського Іеаsе - оренда) є видом господарської діяльності, спрямованим на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. В операції лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкта:

виробник або постачальник (продавець) майна, який, уклавши договір купівлі-продажу чи поставки, втрачає право власності (право господарського відання) на зазначене майно;

лізингодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з постачальником і набуває майно за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у влас­ність (господарське відання);

лізингоодержувач, який отримує майно у виключне користування на визначений строк і сплачує періодичні лізингові платежі.

Частина 1 статті 806 ЦК виділяє два види лізингу: прямий лізинг, за якого у користування передається майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без по­передньої домовленості з лізингоодержувачем; і непрямий лізинг, за якого у користування передається майно, спеціально придбане лізингоодержувачем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

2. Лізинг залежно від особливостей здійснення лізингових операцій може бути двох ви­дів - фінансовий чи оперативний.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.2 ст. 1) розглядає фінансовий лізинг як господарську операцію фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних фондів з подальшим їх переданням у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації та­ких основних фондів з обов'язковою подальшою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.

За Законом «Про фінансовий лізинг» (ст. 1) [489] фінансовий лізинг- це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановле­них лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповуєть­ся ним за залишковою вартістю.

Згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.1 ст. 1) оператив­ний лізинг - це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх пов­ної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закін­чення строку дії лізингової (орендної) угоди.

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у корис­тування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Зворотний лізинг - це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу останнього йому в лізинг.

Пайовий лізинг - це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладен­ня багатостороннього договору та залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредито­рами коштів не може становити понад 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які пере­бувають під юрисдикцією різних держав, або у разі якщо майно чи платежі перетинають дер­жавні кордони.

3. Як встановлено частиною 3 статті 292 ГК, об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухо­ме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільно­го обігу на ринку і щодо якого немає обмежень щодо передачі його у лізинг.

Частина 1 статті 807 ЦК уточнює, що предметом договору лізингу може бути неспоживана річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основ­них фондів.

Це може бути продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не за­боронена до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу її у лізинг (оренду).

4. Частина 4 встановлює обмеження щодо можливості передачі орендарю права користу­вання майном, яке є державною (комунальною) власністю. Воно може стати об'єктом лізин­гу тільки в разі погодження з органом, що здійснює управління цим майном відповідно до закону.

5. Частина 5 цієї статті виключає з числа об'єктів лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. У той же час відповідно до статті 792 ЦК, статті 290 ГК та статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть бути об'єктом оренди. Оренда ціліс­них майнових комплексів державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозді­лів регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна» [347].

6. Згідно з частиною 5 коментованої статті підставою для розірвання договору лізингу не може бути перехід права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи. У даному разі діє положення частини 1 статті 770 ЦК, яка встановлює, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

7. Поряд з Господарським кодексом, правове регулювання лізингу здійснюється відповід­но до Цивільного кодексу, Закону України «Про фінансовий лізинг» та інших нормативно-правових актів.