2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяль­ності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, полі­тику соціального захисту та соціального забезпечення.

1. Поряд із закріпленням форм реалізації економічної політики попередньою статтею Ко­дексу, коментована стаття дає визначення економічної політики шляхом характеристики основних її напрямів або видів. Таке визначення зумовлюється потребою уніфікувати, при­вести до певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, по­в'язаної з виробленням та реалізацією економічної політики держави. Зокрема, наведені в цій статті визначення мають використовуватися в процесі державного прогнозування та роз­роблення програм економічного і соціального розвитку України, передбачених відповідним Законом [27], при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкрет­них положень законодавчих актів. Разом з тим вони забезпечують можливість більш чіткого розуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомле­ного здійснення своїх прав та обов'язків учасниками цих відносин.

У коментованій статті основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику інституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, гро­шово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це загальна диференціація основ­них видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів за більш конкретними сферами. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюють­ся загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазна­чено в цій статті.

2. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов'язана з використанням природних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на довколишнє середови­ще, у частині другій цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також еколо­гічну політику. Зміст вказаної політики визначається необхідністю забезпечити раціональне використання суб'єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворен­ня, а також необхідністю створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані поло­ження ґрунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, її життя і здоров'я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конституційне право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50 Конституції).

3. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різнома­нітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, частиною третьою коментова­ної статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соці­ального захисту та соціального забезпечення. Здійснення названих видів політики у со­ціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначен­ня її як соціальної держави, вимоги забезпечення державою соціальної спрямованості еконо­міки, а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конститу­ції), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), інші соціальні пра­ва. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36).

Захистові прав споживачів присвячено положення статей 20 та 39 ГК, у статті 69 цього Кодексу встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а стаття 19 пе­редбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема, у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, даний Кодекс не лише про­голошує необхідність здійснення зазначених видів політики в соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо здійснення цієї політики.

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких суб'єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і про­грамних документів економічного і соціального розвитку.

2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення про­грам економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних до­кументів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого само­врядування у цих питаннях.

3. Основними формами державного планування господарської діяльності є Держав­на програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет Укра­їни, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, по­рядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні про­грами.

4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють і затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та здійснюють планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.

5. Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися пе­редбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

1. Норми даної статті справляють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб'єктів господарювання. У них закріплюється спрямованність правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб'єктів господарювання до врахування в їх діяльності показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у пункті 1 даної статті, можна отримати від державних і комунальних підприємств, а також від великих підприємств будь-якого виду власності та організаційно-правової форми. Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов'язані виконувати загальногосподарські задачі досягнення макроекономічного ефекту в масштабах регіону України чи держави в цілому. Другі ж, при відсутності позитивного зобов'язання їх до виконання загальногосподарських задач, маючи значні масштаби виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можливо саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до організації державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними - надання управлінських технологій, по­слуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті підприємствами зобов'язання відносно залучен­ня до організації і реалізації державних програм. Під правовими - надання сприятливого юридичного режиму для здійснення тієї чи іншої господарської діяльності.

2. Сутність наведених у пункті 2 коментованої статті принципів державного прогнозуван­ня та розроблення програм економічного і соціального розвитку України співвідноситься з головним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну на­ціональну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у статті 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98]: це принципи цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотри­мання загальнодержавних інтересів. Такі принципи орієнтують на створення умов для збіль­шення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і корот­кострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть над­національного масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і со­ціального розвитку важливим є врахування вимог забезпечення сталого економічного роз­витку, розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються ці вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Тому можна перед­бачити, що названі вимоги в подальшому знайдуть конкретний відбиток у законодавстві України.

Безумовно, при подальшому вдосконаленні законодавства знайдуть закріплення загаль­ний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань.

3. Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені у частині 3 даної статті, що в принципі не потребує якихось коментувань. Інша справа, що не всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічні держав­ні бюджети України складаються на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші фор­ми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подаль­шому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програми економічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.

4. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в питаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвит­ку. Очевидний зв'язок даного положення зі статтею 18 Закону України «Про державне про­гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98], яка має назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку». Тому нормами цієї статті і слід ке­руватися.

5. Стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудо­вих, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб'єк­там господарювання, які враховують суспільні інтереси, відображені в програмних докумен­тах. Мета цієї норми очевидна — подолати байдужість суб'єктів, що господарюють, до враху­вання суспільних інтересів.

Слід звернути увагу на те, що позитивні зобов'язання суб'єктів господарювання щодо вра­хування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку (за винятком державних і комунальних підприємств), відсутні. При цьому показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є лише орієнтиром для розроблення суб'єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів, що сприяють досягненню приватного інтересу. Тому для створення умов, зазначених у пункті 1 даної статті, при здійсненні державою еконо­мічної стратегії і тактики у сфері господарювання як державній, так і територіально-господарській системі не знадобляться додаткові повноваження. Однак за неналежних економіч­них, організаційних і правових умов не може бути гарантованим те, що показники прогноз­них і програмних документів економічного і соціального розвитку будуть затребувані.

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.

2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів госпо­дарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

3. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодав­чими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів госпо­дарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.

4. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією Ук­раїни та законом.

1. Правова регламентація господарської діяльності в наш час - у період переходу до со­ціально орієнтованої ринкової економіки - повинна спрямовуватись на закріплення в зако­нодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів її функціонування в умовах кон­куренції.

Світовий досвід показує, що на саморегульований механізм ринку не можна повністю по­кладатися. Він сам по собі не може забезпечити здорових суспільних відносин і не гарантує довгострокової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і се­редній бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах справедливого розпо­ділу прибутків, використовуючи такі засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

2. У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає потреба в їх узгодженні. Для цього необхідно використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не допустити зниження підприємницької активності, надмірних податків, що регламентують якість вироблюваної продукції, а з іншого - досягти додержання норм, що регламентують якість виробленої продукції, природокористування тощо. Виходячи з цього правовими регу­ляторами виробничого процесу виступають інститут державного замовлення, системи стан­дартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навко­лишнього середовища, ліцензування і квотування господарської діяльності, регулювання цін і тарифів, надання дотацій, цільових інновацій та субсидій.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів госпо­дарювання такі законодавчі акти, як закони України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» [318], «Про стандартизацію» [454], «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності» [372], «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293]. Чималу роль виконують й Декрет Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. «Про квотування і ліцензування експорту товарів» [303], і постанова Кабінету Мі­ністрів від 23 грудня 1992 р. «Про регулювання цін» (є чинним об'явлене нею Тимчасове по­ложення про державне регулювання цін і тарифів) [437].

3. Коментована стаття встановлює, що умови, обсяги, сфера та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Ко­дексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку, які розробляються у відповідності з Законом від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98].

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюється відповідно до Кодексу та інших законів. Зокрема, тут йдеться про Закон України «Про інноваційну діяльність» [296]. Цей закон визначає пра­вові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні іннова­ційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатньо­го розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб'єктів малого підприємництва незалежно від форми власності визначає Закон України «Про державну підтримку малого підприємницт­ва» [111]. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створення умов для більш успішного впровадження ринкових реформ в Україні.

4. Здійснення підприємницької діяльності суб'єктами такої діяльності не повинно завда­вати шкоди іншим громадянам та навколишньому природному середовищу. За Конститу­цією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам гро­мадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовано ці конституційні засади у згаданому вище Законі «Про ліцензу­вання певних видів господарської діяльності», який, як уже зазначалося, по-перше, визначає певні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, проведенням криміналістичних, су­дово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватись тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та екс­плуатацією первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (за деякими винятками).

Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання

1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом фор­мування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарюван­ня, незалежно від їх форми власності.

2. Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені дер­жави з суб'єктом господарювання - виконавцем державного замовлення, в якому ви­значаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини.

3. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Дер­жавного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

4. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов'язковими для суб'єктів господарювання.

5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.

6. Особливості відносин, що виникають у зв'язку з поставками (закупівлею) для дер­жавних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військо­вої техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

1. З переходом України до ринкових відносин державне керівництво економікою стало здійснюватися на основі принципів, що сполучають приватно-правові і публічно-правові ін­тереси. Необхідність державного керівництва, державного планування не відпала. Однак ці процеси почали поєднуватися з самостійністю суб'єктів господарювання, зростанням ролі угод, іншими принципами ринкової економіки.

У Законі України «Про підприємства в Україні» [382] прямо вказувалося на те, що дер­жавне замовлення (разом з угодами, укладеними з постачальниками продукції (робіт, по­слуг) та постачальниками матеріально-технічних ресурсів) виступає як основа складання планів підприємства. У цьому ж Законі було закріплено договірну основу для виконання під­приємством робіт та послуг для державних потреб.

2. Державний контракт є різновидом договору поставки. Однак державний контракт має свої відмітні риси, що випливають із цілі, для якої він укладається — задоволення державних потреб України. Специфікою державного контракту є те, що, по-перше, держава гарантує оплату продукції (робіт, послуг) за цими контрактами, по-друге, держава може надавати еко­номічні пільги виконавцям таких договорів, по-третє, такий договір укладається на основі державного замовлення, і його зміст обов'язково повинен відповідати змісту такого замов­лення.

У Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] йдеться також про договір закупівлі. Цей договір визначено як письмову угоду між замовником та ви­конавцем - переможцем процедур закупівлі, яка передбачає надання послуг, виконання ро­біт або набуття права власності на товар за відповідну плату.

Спеціальне законодавство, що регламентує процес закупівлі та поставки товарів для дер­жавних потреб, детально не визначає змісту договору закупівлі за державні кошти. Воно ли­ше вказує, що договір про закупівлю укладається тільки у письмовій формі та набуває сили з моменту його підписання замовником та виконавцем. У разі виникнення зобов'язань, які неможливо було передбачити під час укладання договору та які призвели до зміни ситуації так, що закупівля перестала відповідати державним інтересам, замовник може, за узгоджен­ням з уповноваженим органом, вносити зміни до будь-якої частини договору чи відмовитися від його виконання протягом одного місяця з моменту виникнення таких обставин.

Для виконавців державного замовлення, які засновані повністю або частково на держав­ній власності, а також для суб'єктів господарської діяльності усіх форм власності — монопо­лістів державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання держав­ного замовлення не завдає збитків цим виконавцям.

3. Частина третя статті визначає джерела фінансового забезпечення здійснення поставки продукції для державних потреб. Це, передусім, кошти Державного бюджету України, а також інші джерела фінансування, що залучаються для цього. Передбачається, що в останньо­му випадку необхідним є закон, який би регламентував порядок залучення цих джерел.

4. Державне завдання, яке згадується у частині четвертій даної статті Кодексу, раніше не було передбачено законодавством України. Його відмітною ознакою є обов'язковість ви­конання усіма суб'єктами господарської діяльності. Зазначено, що суб'єктами встановлення державного завдання є Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Зрозу­міло, що встановлення загальнообов'язкового державного завдання не може бути повсякден­ною практикою. Це мають бути особливі випадки, які прямо вказані в Кодексі або в інших законах.

5. У частині п'ятій даної статті вказується, що засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом. Основним законодавчим актом, у якому вирішуються ці питання, є згаданий вище Закон України «Про закупівлю товарів, ро­біт і послуг за державні кошти».

6. У даній статті також визначено, що особливості відносин, які виникають у зв'язку з по­ставками (закупівлею) для державних потреб деяких специфічних видів продукції або това­рів, визначаються у спеціальному законодавстві. Наприклад, загальні правові та економічні засади формування і виконання державного оборонного замовлення містяться у Законі України «Про державне оборонне замовлення» [96].

Щодо особливостей поставки (закупівлі) для державних потреб сільськогосподарської продукції та продовольства, то вони поки що визначаються підзаконними нормативними ак­тами. Тому слід очікувати появи у цій сфері відповідних законів.

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забез­печення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інте­ресів держави, суспільства та окремих споживачів.

2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарюван­ня, встановлених у статті 6 цього Кодексу.

3. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання- ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, по­в'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.

4. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з вико­ристанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засоба­ми, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізне­су та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патен­тування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарю­вання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановлено­го строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до зако­ну. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

5. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування вироб­ництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встанов­люється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

1. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані, як уже зазначалось, неможлива без застосування державою гнучких засобів впливу на економічні процеси. Крім податкових та інших фінансово-кредитних важелів, правил ціноутворення держава застосовує і системи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.

2. Ліцензування, як випливає з коментованої статті, - це видача і переоформлення та ану­лювання документів державного зразка, які засвідчують право суб'єкта господарювання на здійснення зазначених в них видів господарської діяльності протягом визначеного строку при виконанні ліцензійних умов. Ліцензійні умови - це нормативно-правовий акт, положен­ня якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для прова­дження певного виду господарської діяльності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівно­сті прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання; захист прав, законних інтересів та здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпе­ки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування господарської діяльності на тери­торії України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюють­ся Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318]. Він встановлює, що ліцензія є єдиним документом, який дає право на провадження певного виду господарської діяльності, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, порядок їх ліцензування, передбачає державний контроль у цій сфері, відповідаль­ність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства, що ре­гулює відносини, пов'язані з ліцензуванням.

Основні напрями державної політики у сфері ліцензування та законодавчі основи її ре­алізації, за цим Законом, визначає Верховна Рада України, а її реалізацію здійснюють Ка­бінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів, виконавчі органи рад, уповноваже­ні провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановив компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Цей орган, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, узагальнює практику застосування цих актів. А орган ліцензування, яким є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів, або спеціально уповноважений виконавчий орган для ліцензування певних видів господарської діяльності забезпечує виконання законодав­ства у сфері ліцензування, затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом ліцен­зійні умови та порядок контролю за їх виконанням, видає і переоформлює ліцензії та анулює їх, формує і веде ліцензійний реєстр. Ліцензійний реєстр містить відомості про суб'єкта гос­подарювання - ліцензіата, вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією, строк її дії. Відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування містить Єдиний ліцензійний реєстр, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензуван­ня (ст. 19 Закону).

Щодо експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі, то вона є коле­гіальним органом, до компетенції якого належить експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування, аналіз стану та розроблення рекомен­дацій щодо вдосконалення ліцензування.

Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», як уже зазначалось, встановлює єдиний перелік певних видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, почина­ючи з пошуку (розвідки) корисних копалин і закінчуючи посередницькою діяльністю мит­них брокерів та митних перевізників. Законом визначено перелік документів, які подаються суб'єктами господарювання в органи ліцензування для одержання ліцензії, строк (десять днів) для прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

3. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з викорис­танням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб'єктами господарської діяльності, визначається Законом України «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності» [372].

Під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові пла­тіжні засоби та з використанням кредитних карток. Патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб'єктами господарської діяльності, а саме юридичними осо­бами або їх структурними (відокремленими) підрозділами (філіями, відділеннями, представ­ництвами) у пунктах продажу товарів - магазинах та інших торгових точках, кіосках, палат­ках, автомагазинах тощо.

Дія зазначеного закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачан­ня у селах, селищах та містах районного підпорядкування; суб'єктів підприємницької діяль­ності - фізичних осіб, які здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності, сплачують податок на промисел і в деяких інших випадках; суб'єктів господарської діяльно­сті, створених громадськими організаціями інвалідів.

Торговий патент видається суб'єктам господарської діяльності за плату державними по­датковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або їх структурних (відокремле­них) підрозділів. Строк дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності стано­вить 12 календарних місяців, короткострокового торгового патенту - від 1 до 15 днів.

Суб'єкт господарської діяльності, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, податок на доходи фізичних осіб, плату (податок) на землю і низку зборів, передбачених законом.

Порядок ведення бухгалтерського обліку суб'єктами господарської діяльності, які при­дбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів.

4. Квотування експорту та імпорту здійснюється у відповідності з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] та декретом Кабінету Міністрів України «Про квоту­вання і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [303].

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (континген­ти) глобальні - квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) - граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експорту­вати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні - квоти, що встановлюються по то­вару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експор­туватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) при­ймається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання

1-У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Укра­їні відповідно до чинних міжнародних договорів України).