§3. Історичний поступ. Еволюція соціальних систем

У вітчизняному суспільствознавстві узвичаєні два досить близькі тлумачення поступу (прогресу): філософський і соціоло­гічний. У філософському розумінні прогрес (з лат. – рух уперед, успіх у починанні) – це одночасно тип і спрямованість розвитку від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Вважається, що термін “розвиток” є вживаним як у контексті ха­рактеристики соціальної системи в ці­лому, так і особливих її елементів – сфер життєдіяльності, структурно-функційної органі­зації суспільства тощо.

У соціологічному тлумаченні прогрес означає сходження до більш складних форм соціальної організації. Конкретніше – це рух суспільства певними сходинками: суспільно-економічними фор­маціями, стадіями чи фазами.

У світовій філософській і соціологічній думці теж немає єдиних поглядів на дану проблему, хоч розглядатися вона почалася ще з глибо­кої давнини. Зокрема, вже давньогрецькі мислителі стверджували, що зміни у суспільстві відбуваються у певному напрямі або порядку. Стосовно визначення самих напрямів, існували два протилежних погля­ди. Одні вважали, що зміни є циклічними, інші – лінійно спрямованими. У контексті першої точки зору історія поставала як процес поступо­вого або приско­реного повернення до початкової фази. Суспільний розвиток обмежувався рухом по замкнутому колу, вічним повторенням. В іншому ж випадку він тлумачився як послідовна зміна подій і ста­нів цілеспрямованого характеру.

Своєрідною спробою синтезувати ці підходи є гегелівсько-марксистська концепція прогресу. Останній розглядається як по­вернена до початкового стану, але на більш високому рівні.

Методологічною основою такого підходу є закон подвійного за­перечення, коли таке заперечення містить, разом з тим, збереження всього позитивного, набутого у попередньому русі. Тут соціальний поступ є не замкнутим циклом, а діалектичною спіраллю, яка утри­мує в собі водночас і подібне, і відмінне. Рух історії в марксизмі показаний як сходження по ступенях суспільно-економічних формацій (первісна, рабовлас­ницька, феодальна, капіталістична, комуністична). В їх основу покладено певний спо­сіб матеріального виробництва, який саме і утримує рушійні сили історичного прогресу: супереч­ність між продуктив­ними силами і ви­робничими відносинами, які на соціогруповому рівні персоніфіку­ються класовими антагоністами. Формою переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої вважається соці­альна революція. В основі останньої лежить класова боротьба. Вершиною історичного прогресу є комуністична формація. Отож, історичний процес постає як рух від первісного суспільства до комунізму через класово-антагоністичні формації, класову боротьбу і соціальні революції. Матеріальне ж вироб­ництво є кри­те­рієм історичного прогресу (від­повідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продук­тивних сил) та його імманент­ною ціллю.

Серед сучасних зарубіжних соціологів досить поширеною є дум­ка про локальний (регіональний) характер історичного поступу. Найповніше вона розглядається в концепції А. Тойнбі. Істо­рія тут виглядає сукупністю автономних цивілізацій, кожна з яких народ­жується окремо, самостійно проходить певну стадію ево­люції (росту, ускладнення і розгортання) і помирає, вичерпавши свої цивіліза­ційні можливості.

В історії філософської та суспільно-політичної думки були і такі течії, котрі заперечували прогрес у плані розгляду його як позитивного (бажаного, сподіваного) історичного поступу. Такою точкою зору є релігійне, зокрема, християнське бачення світу як руху від золотого віку до страшного суду. Заперечував моральний прогрес людства Ж.-Ж. Руссо. Прибічники психоаналізу відмовляють соціальному поступу, вважаючи, що культура є лише системою зроста­ючого репресивного пригнічення природних, а тому – віль­них, про­явів людського єства (перш за все сексуальних інстинктів).

Заперечував розвиток, зокрема, західноєвропейського сус­пільства, А. Шпенглер. Існують і ряд “феліксологічних” концепцій прогресу. Вони заперечують історичний прогрес на тій підставі, що він не збільшує обсяг людського щастя, не веде до більшого суб’єктивного задоволення людини своїм буттям.

У тлумаченні прогресу найчастіше використовується принцип стадіальності. Історія тоді подається як ряд незворотних фаз або стадій, які суспільство обов’язково має пройти. У концепції О. Кон­та розрізняються такі стадії: релігійна, метафізична і пози­тивна. У марксизмі, як уже відзначалося, це суспільно-економічні формації. Морган розглядає такі стадії, як дикість, варварство і цивілізація. У кінцевому результаті, в контексті даних методоло­гічних підлодів, історія набуває певного змісту, кінцевої мети, чимось означеного руху. Це дозволяє, певним чином, теоретично концептуалізувати і впорядкувати матеріал, але надає історії телеоло­гічного спряму­вання (руху до наперед визначеної мети).

Пропонований нами підхід містить певні відмінності і принци­пові методологічні засади. Вони віді­грають роль певних соціологічних аксіом, тобто таких тверджень, істинність яких має бути прийнятою без доказів, емпіричного чи експериментального обґрунтування.

Насамперед, йдеться саме про керований розвиток як процес, передумови, механізми, зміст і спрямування якого знаходяться під контролем суспільства як історичного суб’єкта, творця історичного поступу. До управління прогресом залучені всі без винятку соці­альні суб’єкти. Кожен із них бере в ньому співучасть залежно від наявних ресурсів. При цьому відкидаються позасоціальні фактори розвитку (природні чи надприродні).

Можливість керованого розвитку передбачається лише на стадії промислового суспільства, на досить розвиненій його стадії. Міра керованості чи підконтрольності соціальних перство­рень є разом з тим критерієм розвитку. Відкидається також домінантна (визна­чальна) роль будь-якого особливого фактора, механізму чи іншого структурно-функційного елемента розвитку.

Історичний поступ (соціальний розвиток) не має лінійного, циклічного чи спіралеподібного вигляду. Така властивість йому просто не приписується, оскільки міркування на такому глоба­ліст­ському рівні фактично припиняє власне теоретичний аналіз і роз­починає філософські спекуляції. Таким чином, розвиток розгля­да­ється як такий, що немає незворотного чи фатального характеру.

Конкретніше це означає, ще кожна країна не приречена на розвиток, але й не відлучена від нього (тут ми заперечуємо ге­гелівське твердження щодо історичних і неісторичних народів). Отже, розвиток розпочинається з історичного вибору, який відбу­вається в рамках демократичного процесу.

Така точка зору зовсім не означає, що тут сповідується само­цільний волюнтаризм чи самочинний суб’єктивізм. Як пра­вило, історичний вибір здебільшого адекватний історичній ситуації.

Він відбиває можливості економіки до нагромаджень, а сус­пільства – до їх продуктивного використання. Можливості розвитку конкрет­ного суспільства в конкретній історичній ситуації визна­чаються рівнем його свідомості та праксису, соціальною згодою і певною домовленістю щодо напрямку, змісту, ціни і ви­нагороди.

Не останню роль у процесі історичного вибору мають віді­гравати суспільствознавчі науки, в тому числі соціологія, особли­во – соціологічне діагностування історичної ситуації. Звичай­но, соціологія є лише одним із агентів історичної творчості, вона не диктує, не нав’язує народу його історичний вибір.

У загальному вигляді розвиток розуміється як зміна соціє­тального типу суспільства. Конкретніше – перетво­рення сис­теми історичних дій (культурної моделі, способу на­громадження, харак­теру вилучення, природи соціокласових конфлік­тів, політич­ної системи, форми соціальної мобілізації, механіз­мів стратифікації тощо). У такому випадку йдеться про повний, всебічний, гармо­нійно узгоджений розвиток.

Зрозуміло, що це – ідеал. Він рідко спостерігається. Реально ж конкретне суспільство перетворює якийсь особливий елемент системи історичних дій: налагоджує ефективну економіку, змінює культурно-ціннісні орієнтації та форми їх подання, прагне здійсни­ти продуктивне інвестування в науку, техніку, культуру чи освіту.

Інколи суспільство лише впорядковує погодженість різних елементів системи історичних дій. Це є стабілізація. Коли ж воно перетворює особливий елемент системи історичних дій чи пев­ну їх сукупність, тоді ми маємо справу з модернізацією.

Власне історичний прогрес розпочинається тоді, коли в рух приходить вся система історичних дій, а суб’єкти соціальної вза­ємодії більш-менш погодженим чином залучаються до соціальної творчості.

Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що соціальний поступ є історичною еволюцією соціальних систем, якісною пере­будовою всіх її елементів і зв’язків між ними. З чого саме розпо­чинається цей процес, в якій послідовності відбуватимуться зміни – залежить від даного конкретного суспільства, його внут­рішніх можливостей і зовнішніх умов.

Суб’єктом системи історичних дій є суспільство. Отже, соціаль­на система, в контексті даного підходу, тотожна системі історичних дій. Вона структурована і поділяється на різних со­ціальних акторів або суб’єктів соціальної взаємодії.

Насамперед, це – класи. Вони, як уже говорилося, розме­жовуються за ознакою влади, за можливостями контролювати історичність (систему знання, накопичення і культурну модель). Кожен клас прагне зруйнувати існуючу систему історичних дій, монополі­зувавши історичність. Конкретніше це означає, що кожен клас прагне до такого соціального порядку, який відпо­відає його ін­тересам; а саме – привласнити, взяти під тотальний контроль усю систему історичних дій.

Отже, кожен клас, будучи лише частиною цілого, прагне видати себе за все ціле. Таке постійне порушення рівноваги не є випад­ковою обставиною, не бажаним чи не передбачуваним момен­том, а нормальним станом соціальної системи. Проте рівень пору­шення цієї рівноваги може бути різним: від окремих внут­рішніх відмінностей між її складовими частинами до системної кризи.

Найпростішою формою кризи є неузгодженість між системою та її окремим елементом. Найскладнішою – антагонізм, розрив зв’язків між більшою частиною або навіть усіма елементами.

Екстремами соціальної кризи є застій і анархія. У першому випадку відсутня будь-яка орієнтація на можливий розвиток. У другому – суспільні зміни набувають неконтрольованого і неор­гані­зо­ваного вигляду.

Розрив по вісі “ціннісні орієнтації – ресурси” дає кризу раціо­нальності, протилежне спрямовану розбіжність ці­лей і засобів їх досягнення.

Екстремальними точками прояву цієї кризи може бути над­мірний, експресивний вербалізм, беззмістовна політико-ідеоло­­гічна риторика або заземлений прагматизм, вульгарний продуктивізм.

Розрив зв’язку “культура – суспільство” веде до кризи ін­теграції: переважає надмірний культурний символізм, відірваний від реальних соціальних структур; або домінують незмінні, раз і назавжди усталені соціальні структури без будь-якої спроби зру­шити їх з точки замерзання.

Кризи можуть також породжуватися розбіжністю між вироб­ництвом і споживанням, орієнтацією і розподілом, винагородою та інтеграцією. Найбільш небезпечною є загальна криза соціальної системи, котра утримує одночасно всі вище перерахо­вані моменти. Вона спричиняє повне зникнення системи історичних дій, заміну соціальної творчості політико-ідеологічним антаг­онізмом і агре­сивною (з метою взаємного знищення) класовою боротьбою.

Кожен із елементів системи історичних дій співвідноситься з одним із елементів економічної системи: культурна модель – з виробництвом, мобілізація – з технічною організацією праці, ієрархізація – з розподілом, потреби – із споживанням. На основі класифікації цих зв’язків створюються необхідні пере­думови для соціологічної типологізації всієї множини конкретних суспільств.

У загальному вигляді їх можна розташувати у двох екстремаль­них позиціях: абсолютно репродуктивне – абсолютно продуктивне суспільство. Але це дуже абстрактна і бідна схема. Подальша типологізація має відбуватися на основі врахування їх особливого зв’язку з тим чи іншим елементом економічної сис­теми: виробництвом, організацією, споживанням чи розподілом.

Відповідно до цих критеріїв можливі такі соцієтальні типи суспільства: постпромислове, промислове, товарне та аграрне.

Для постпромислового (майбутнього) суспільства характерні наступні ознаки. Культурна модель тяжіє до виробництва, переваж­но як створення необхідних умов, для подальшого виробництва (виробництво науки, технології, культури і освіти). Наука посідає особливе місце, оскільки вона є основною передумовою для створен­ня виробничих і особливо соціальних технологій. Освіта з периферії переміщується у центр суспільного життя. Значний обсяг вільного часу та його відповідне культурно-освітнє насичення сти­мулює ін­тенсивне накопичення соціотворчих по­тен­цій людини.

Ієрархізація співвідноситься з розподілом, соціальна мобілізація ґрунтується на організаційних можливостях державних і адміні­стративно-управлінських органів; потреби знаходять адек­ват­ну реалізацію у споживанні, культурний символізм інтен­сивно нако­пичує структурний та інституційний порядок. Таке суспільство здатне долати успадковані від попереднього розвитку форми від­чуження: між працівником і створеним продуктом, між працею та її засобами, цілями та організацією; між індивідами та групою, між основними суб’єктами соціальної взаємодії; між людиною і природою; між людською сутністю та існуванням; між зречев­ленням і самоствердженням; між освітою і культурою; між сім’єю та школою; між технічною і гуманітарною культурою, між елітарною і масовою культурою, між державою і гро­мадянським суспільством, між соціальним управлінням і общинним само­врядуванням та ін.

Значною мірою долається релігійне відчуження. У всякому разі, владна, карна, залякувальна та ін. негативні функції церкви відми­рають. Самодостатня мета такого суспільства – подолання власних структурно-ціннісних та соціотворчих обмежень. У ньому стверджується принцип меритократії, коли місце індивіда і групи в соціальній структурі визначається заслугами, а не поход­женням, випадком чи іншими зовнішніми обставинами. Споживання сприяє інди­відуальному та колективному розвиткові, проявляється як за­доволення “розумних” потреб.

Звичайно, це – ідеальна модель, суто теоретична конструкція, яка безпосередньо не віддзеркалює певне реальне суспільство. Найближче до такої моделі знаходяться сучасні розвинені країни. Але і для них це ще досить віддалена історична перспектива.

У промисловому суспільстві диспозиція цих ознак інша. На­копичення тут визначається технічною, соціально-психологічною і владною організацією праці. Вона зречевлюється переважно у формі промислового та фінансового капіталу. Вилучення не цілком спрямо­вані на виробництво ресурсів розвитку з причин значної мілітариза­ції, існування непродуктивного військово-промислово­го комплексу, розкішного і демонстративного споживання.

Культурна модель прив’язана до організації праці, яка сама залежить від накопичення промислового і фінансового капіталу в державному та приватному секторі виробництва.

У промисловому суспільстві відсутній прямий і безпосе­редній зв’язок між окремими елементами системи історичних дій. Ціннісні орієнтації тут розчинені в масовій культурі, яка, швидше, є сферою споживання, аніж творчого самовизначення. Відчуження дещо пом’якшено, але відчувається досить гостро, особливо у сфері науки, культури та освіти, діючи як самовідчуження.

Класова структура суспільства передбачає тут опозицію та боротьбу, хоч вони і не виходять за правові межі. У постпромис­ловому ж суспільстві класовий конфлікт являє собою диспозицію та співробітництво. Ієрархізація пов’язана зі споживанням, а не з особистими здібностями та внеском у суспільний розвиток.

Соціальна мобілізація відбувається у формі стимуляції ви­робничої активності і тільки певною мірою передбачає співучасть у соціотворчих процесах. Потреби задовольняються через розподіл. Соціальна структура та інституційний порядок залежать від еко­номіки, хоча тут немає жорсткого економічного детермінізму.

Організація праці будується на основі владного примусу, але містить значний обсяг еквівалентної матеріальної винагороди. В статусно-рольовій і престижній структурі переважають еконо­міч­на і владна позиції індивіда і групи. Накопичення здійснюється насамперед як індивідуальні, колективні або державні заощад­ження, переважно у товарно-грошовому вигляді.

Проте певного суспільного значення надається культурному і соціальному капіталу відповідного статусу і престижу. Значна частина населення (у США – близько 30 %) знаходиться нижче рівня бідності, тобто у стані соціального виживання, задовольняючи переважно елементарні потреби. Останні фіксуються системою розподілу і споживання матеріальних благ. Тому соціальна рівність як ціннісна орієнтація ґрунтується на основі розподільчих механіз­мів. А в постпромисловому суспільстві, за визначенням, орієнтація спрямована на задоволення природних потреб, є не нормою, а па­тологією, розглядається як щось проти­природне.

Товарне (капіталістичне) суспільство значною мірою зни­жує позитивну якість усіх показників. Накопичення тут тотожне розподілу і еквівалентне комерційно-фінансовим заощадженням. Заможні верстви населення здійснюють його через перетворення авансованого капіталу в додаткову вартість; найбідніші прошар­ки – шляхом мінімізації споживання.

Ієрархізація тісно прив’язана до виробництва, тому класи виглядають приблизно так, як їх визначив марксизм. Має місце без­посередній продаж робочої сили, розумових та духовних здіб­ностей, а також насильницьке (підтримуване державною владою і правом) привласнення чужої праці та її продукту.

Культурна модель орієнтована на розподіл, ієрархізація відбувається переважно як економічна, політична та ідеологічна класифікації. Класова структура тяжіє до дихотомії, конфлікти мають антагоністичний характер і супроводжуються економічною, політичною та ідеологічною боротьбою.

Соціальна мобілізація стимулюється активізацією споживання. Задоволення потреб жорстко регулюється і контролюється держав­ним втручанням. Суспільні відносини підлягають політичному наглядові, а сама держава діє як колективний орган економічно па­нів­ного кла­су задля насильницького розподілу праці та її продукту.

Наука використовується як джерело технічних інновацій. Історичним суб’єктом (носієм системи історичних дій) є геопо­літично об’єднана нація. Це обумовлює появу таких утворень, як держава-нація, національний консенсус, національна культура, на­ціональна освіта, національний розвиток.

Отже, соціальна мобілізація в національному масштабі здійсню­­ється через державний примус та державну ідеологічну пропаганду.

Ієрархізація ґрунтується на економічних критеріях і владно-правових засадах. Соціальна позиція залежить від приватної влас­нос­ті, тому статус визначається як сукупність прав і обов’язків, опо­середкованих майновим станом. Потреби встановлюються не прийнятими стандартами споживання, а відповідно до соціально-економічного становища, яке почасти успадковується. Звідси – особливе значення способу життя, яке розглядається як функція від соціального стану.

Культурна модель за таких умов співпадає з політичною органі­зацією, тобто її цілі та орієнтації утримуються у символах держави. У тісному взаємозв’язку перебувають також ієрархізація і власність, соціальна мобілізація і товарно-грошовий обмін, по­тре­би і спосіб життя.

Аграрне суспільство, як історична передумова індустріаль­ного, характеризується накопиченням, що є наслідком економії, обме­ження споживання. Вилучення з нього безпосередньо спрямо­вані на виробництво засобів виробництва (машини, механізми, апарати, окультурення землі, посівного матеріалу, сільськогос­подарського реманенту та ін.). Людина розглядається як засіб виробництва, її соціалізація відбувається за умов розподілу суспільної праці і соціально-класового розмежування.

Культурна модель цілком прив’язана до споживання, яке жорстко детермінується соціальним становищем і походженням.

Ієрархізація є наслідком насильницьки здійсненого розпо­ділу за соціальним станом, обсягом власності, влади, споживання, при­вілеїв, способом життя, рівнем культури і освіти.

Соціальна мобілізація відбувається лише на основі легітимі­зованого розподілу. Історичний суб’єкт визначається через релігійну або культурну приналежність. Споживання здійснюється на ос­нові виробництва, місце в якому визначається походженням, влас­ністю і привілеями. Прояви історичності послаблені, перспек­тива вбачається в релігійному утопізмі, фольклорі, міфотворчості. Тому релігія вважається монопольним володарем і носієм історич­ної перспективи, форми усвідомлення минулого та інтерпретації сучас­ного. Одночасно вона є метасоціальною основою існуючого порядку (як тотальне заперечення безладу), інструментом суспіль­ної згоди, основним каналом соціальної комунікації і соціалізації. Релігія в аграрному суспільстві організовує зміст і ритміку вико­ристання часу, є колективним організатором і мобілізатором.

Ієрархізація має тут суто функційне призначення. Тому кожен соціальний стан – це сукупність прав, обов’язків і привілеїв; інакше – чітко окреслена соціальна функція. Релігія використовує це з метою соціальної мобілізації на основі закликів до реалізації певного соціального статусу, рольової інтерпретації в межах на­да­них прав і обов’язків.

Потреби вищих прошарків зумовлені прагненням до розкішного та демонстративного споживання, а основної маси населення – об­межені необхідністю фізичного виживання. Класові конфлікти не тільки не легалізовані, але й фактично не відчутні, бо соціальні стани досить розмежовані у просторі і часі. Соціальний протест тут виявляється у формі голодних бунтів та інших крайніх спроб насильницького перерозподілу суспільних багатств або у вигляді релігійної реформації та сектантства.

Проведений аналіз засвідчує, що перед нами не лише різні тлумачення соціальної системи. Це – принципово відмінні типи соціології, орієнтовані на дослідження різних історичних ситуацій: стабільного суспільства, антагоністичного суспільства; вже не гостро антагоністичного, але ще не досить стабільного сус­пільства.

Кожне з цих суспільств має різну історичну перспективу і тому потребує особливих форм самоусвідомлення, в тому числі засо­бами соціологічного аналізу. Яку саме методологію обирати, залежить не стільки від соціолога, скільки від тих конкретних історичних об­ставин, у просторі яких розгортається його наукова діяльність. Аби не помилитись у визначенні даної ситуації, соціолог має володі­ти всією сукупністю вироблених соціологією наукових засобів і мис­тецтвом їх застосування для діагнозу і прогнозу.

Як застосувати розглянуту нами методологію до визначення загального історичного поступу? Якщо обернути запропоновану схему навпаки, то отримаємо фактичний історичний поступ захід­но­європей­ського суспільства у новітній час. Воно об’єктивно рухалося від аграрного (феодального, патріархального – в інших інтерпретаціях) до сучасного промислового суспільства через капіталізм, товарне виробництво, індустріалізацію, урбанізацію, раціоналізацію суспільного управління і на цій основі – всієї сис­теми історичних дій.

Багато зарубіжних дослідників вважають, що попереду нас че­кає постпромислове суспільство, характерні ознаки якого були вис­вітлені.

Є певні підстави припустити, що такий напрямок історичного руху дійсно є визначальним. Проте зовсім не обов’язковим і фаталь­но незворотним для всіх без винятку країн. Одні з них переживають стан соціальної кризи і дезорганізації, інші – зайняті проблемами стабі­лізації, модернізації, вирішення проблем трансформаційного періоду.

Отже, конкретні перспективи кожної країни визначаються саме її історичною ситуацією, котра має бути всебічно дослідженою, в тому числі соціологічними засобами. Останнє ж слово належить не соціологу, а народу, котрий має обрати своє майбутнє, виходя­чи як із тверезого аналізу, так і з власних мрій, споді­вань і надій на краще. А призначення соціологів полягає в допомозі вибору історичної перспективи.