§1. Стабілізація

Стабілізація є позитивною перспективною можливістю для суспільства, що знаходиться у стані кризи. У найбільш абстракт­ному вигляді стабілізація оз­начає досягнення рівноваги основних елементів соціальної сис­теми: матеріального виробництва, суспіль­них накопичень, ре­сурсних вилучень і наступного продуктивного інвестування на­уки, техніки, освіти і культури; соціокласової струк­тури (особливо опозиційної пари: панівний-пригноблений класи); трудової активності і винагороди, окремих структурних компонен­тів держави (гілок влади особливо); політичної системи, держави і громадянського суспільства і т. д.

Така рівновага може вважатися встановленою, коли сукуп­ність функційних дій у сумі переважає сукупність дисфункційних (де­структивних, руйнівних). Конкретніше це означає, що мате­ріальне виробництво характеризується принаймні нульовим ростом (сума витрат дорівнює сумі здобутків) або має якусь іншу пози­тивну прогресію.

Спад виробництва, особливо коли він відбувається швидкими темпами, виключає досягнення рівноваги і стабільності. Звичайно, зовсім не обов’язково, щоб нестабільність сприйняла форму народних бунтів, насильницької революції чи громадянської війни. Економічні передумови не стають автоматично політичними фак­торами автоматично. У першу чергу, ці зміни опосередковуються характером соціокласової структури, більш обхідними шляхами – всією сукуп­ністю системи історичних дій.

Соціальна криза може бути спричинена різними факторами: воєнною поразкою, стихійним лихом (землетрус, епідемія, крупні технологічні катастрофи і т. п.), ефективними підривними діями сусідніх держав, їх блоків; вичерпанням природних ре­сурсів; екологічною катастрофою, продовженою невдалою соціалі­зацією підростаючого покоління; перенаселенням або різким спадом народжуваності або таким же інтенсивним збільшенням смертності; надмірною могутністю злочинного світу; соціаль­ними антаго­нізм­ами і незаконною формою їх розв’язання.

Найважливішим є останній фактор. Якщо наявним є со­ціальне замирення, ціннісний консенсус і громадянська злагода (самоврядувальне громадянське суспільство), то інші чинники не обов’язково призводять до соціальної дезорганізації. Їх дія нейтралізується або суттєво пом’якшується. Соціальна стабілізація можлива і за умов достатньої могутності силових структур держави. Але за цих умов установлюється, як правило, насиль­ницька стабіліза­ція з невизначеною подальшою еволюцією. Міліта­ризація виробництва і розподілу на відносно раціональній основі може при­звести до певного пожвавлення економіки, при одночас­ному галь­муванні усіх інших сфер суспільного життя, що робить нормальний-керований, узгоджений розвиток неможливим або малоймовірним.

Інколи стабілізація може відбуватися за рахунок зовніш­нього втручання, на прохання вітчизняних політичних і владних структур або за рішенням міжнародних організацій. Стабілізація за таких умов набуває двох можливих різновидів: насильницького примирення ворогуючих сторін озброєним шляхом; виведення країни із кризового стану на основі планомір­ної зовнішньої допомоги і під суворим міжнародним контролем. Перший шлях мало ефективний. Він не передбачає реального розв’язання на­зрілих конфліктів, а здійснює лише силове їх пригнічення на деякий, як правило, невизначений час. Другий шлях більш продук­тивний, проте на нього важко розраховувати: у сусідів, міжнарод­них кіл не завжди достатньо відповідних ресур­сів і бажання.

Кожна країна, що досягла авангардного рівня розвитку, вносить збурення в усталений міжнародний порядок і співвідно­шення сил. Чим більше країн і цілих регіонів залучаються до смуги перманентних криз, тим меншою є вірогідність отримання про­дуктивної зовнішньої допомоги типу “плану Маршала”, на основі якого США у післявоєнний період “витягли” Західну Німеччину і Японію із кризового стану.

Демонстративним зовнішнім показником соціальної стабіль­ності є соціокласове замирення. Міжкласовий антагонізм, особливо озброєна боротьба та громадянська війна на класовому чи міжет­нічному ґрунті, є найочевиднішим парамет­ром кризи. Сам по собі подібний стан вже засвідчує про невдале поєднання класових парт­нерів.

Взаємодія панівного-пригноблюючого і пригнобленого-уярм­леного класів робить кризу особливо тривалою, яка продов­жува­тиметься доти, доки не відбудуться суттєві трансформації одного з названих класів. Панівний клас має стати керівним, а пригнобле­ний – протестуючим. Це може статися одночасно, хоча такий перебіг подій малоймовірний, або послідовно. Пере­творення пригнобле­ного класу із уярмленого в протестуючий (із “класу в собі” в клас “для себе”) потребує значного історичного часу і могут­ніх ресурсів.

Пригноблений клас, звичайно, мало здатний до само роз­витку, він знаходиться у стані перма­нентної соціальної кризи. Для свого розвитку пригноблений клас потребує зовнішньої допомоги, бо він здатний хіба що на інтен­сивне психологічне збу­рення і деструктивні бунтівні – короткочасні і ситуативні – колективні дії.

Панівний клас для свого розвитку має більше ресурсів: економічне становище, досвід самоорганізації, рівень культури і освіти, авторитарну базову основу, обслуговуючі експертні групи, певний контроль над соціальними інститутами та ін. Негативні його моменти полягають у тому, що він недостатньо внутрішньо згуртований з причин розбіжності окремих його фракцій щодо історичного походження, визначення майбутнього, ідеологічних орієнтацій тощо.

Особливо нестабільним панівний клас стає за умов, коли в середині нього діють рівномогутні автономні фракції. Як правило, в середовищі панівного класу борються між собою дві фракції, які репрезентують старий і новий панівний класи, звичайно, у тому випадку, коли старий панівний клас не був винищений фізично. Результати цієї боротьби залежить від того, на чий бік перейде нове по­повнення, наскільки воно буде організаційно згуртова­ним. Як свідчить досвід КПРС, керівна верхівка партії активно використовувала на своєму боці саме партійну периферію.

Подальше згуртування панівного класу залежить від спря­мо­ваності дій тієї фракції, котра подолала або поглинула інші, а також від наявних ресурсів стабілізації, якими володіє дане суспільство. Панівний клас може концентрувати свої зусилля на активізації економіки, пошуку об’єднуючої утопії, справедливому розподілі, науково-технічних інноваціях, мілітаризації господар­ського і культурного життя, пригніченні соціальної активності, особливо опозиційної, соціальній мобілізації, знищенні злочинних і мафіозних угрупувань, соціалізації підростаючого покоління в контексті визначених ним культурно-ціннісних орієнтацій, мані­пу­ляції колективною поведінкою тощо. Внаслідок цього панівний клас має потре­бу в економістах, ідеологах, синдикалістах, науково-технічних кадрах, військових, поліцейських тощо.

Відповідно формується і загальний культурно-особистісний (демонстративний) профіль даного класу. Найпомітніше це тоді, коли об’єднуючою групою панівного класу стає група військових. Тоді більшість панівного класу одягає уніформу, демонструючи військовий стиль відносин і підпорядкування. Це вплива­тиме і на їх політичний дискурс, серед якого переважатимуть вирази на зразок: “стратегія і тактика боротьби”, “битва за врожай”, “трудова перемога”, “посівна кампанія” та ін. Саме так виглядала традиційна радянська державна і партійна но­мен­клатура, осередок якої форму­вався у військових діях за часів громадянської війни, а основними засобами державного управ­ління стала армія і спецслужби.

Якщо інтеграція відбувається на основі класової ідеології, то керівні кадри панівного класу прагнутимуть виглядати на зразок основної групи своєї соціальної бази (скромний одяг, робітничі блузи чи кашкети, косоворотки та ін.). Якщо ж об’єднання відбувати­меться на основі націоналістичної ідеології, то демонструвати­муться етнічні колорити (вишиванки, капелюхи тощо).

Згуртування панівного класу в організовану, самосвідому і самоврядувальну групу є достатньою підставою для того, щоб домогтися соціального примирення, а отже, стабілізувати соціо­групову структуру, а на її основі – і суспільство в цілому.

Сутність терміну “стабілізація” буде визначатися також харак­тером домінуючої фракції та наявним у неї основним ресурсом соціаль­ного діяння. Стабілізація за умов використан­ня силових механізмів держави (армії, поліції, карних інсти­туцій, спецслужб, воєнізованих громадських об’єднань) потребує внутріш­ньої єдності самих мілітаризованих струк­тур, або, щонайменше, їх керівних органів. Без такої єдності класово-групові та інші соціогрупові конфлікти можуть набути військової форми їх розв’язання і виглядатимуть як протистояння одних військових угрупувань іншим.

Останнє може призвести до кривавого і тривалого озбро­єного конфлікту, а отже, до нового загострення кризи. До того ж, воєнне розв’язання конфліктів нічого не вирішує, а лише при­гнічує їх на невизначений час. Мілітаризація еко­номіки кардинально не поліпшує ситуацію. Найкращий вихід із такого становища – як показує досвід Чилі – це досягнення стабілізації без втручання в безпосередній економічний, соціальний та культурний процеси, залучення спе­ціалістів і функціонерів відповідного фаху.

На перший погляд, здається, що досягти соціального при­мирення на ґрунті певної утопії або абстрактних (глобальних, загальнолюдських) культурно-ціннісних орієнтацій найпростіше і найдешевше. Але наповнюваність системи історичних дій норма­тивними ідейно-психологічними стосунками і чинниками наступає тільки тоді, коли суспільство насправді відчуває та колективно переживає якусь перспективу, бачить історичний горизонт. Саме за цих умов культурна модель розвитку може стати принципом соціотворчих дій без зовнішнього примусу, нагляду чи спонукан­ня. У всіх інших випадках це можливо лише штучним шляхом, під значним силовим тиском (системою страху), маніпулювання свідомістю тощо.

Отже, соціальна утопія, як підґрунтя задля соціального при­мирення, має відповідати глибинним очікуванням і споді­ванням значної маси народу. Як показує історичний досвід, формою вираження соціальних сповідань може стати націона­лістична чи соціалістична утопія, особливо на ранніх фазах історичної еволюції.

Націоналістична утопія ґрунтується на основі почуттів ображе­ної національної гордості, збурення з приводу втрати культурної самоцінності, передчуттях політичної незалежності та особистої свободи. Соціалістична утопія в своїй основі має колективний розподільчий міф, котрий ніколи не зникав із свідомості еконо­мічно знедолених груп, як правило – більшості населення. Та й інші групи населення у певній мірі відчувають матеріальні нестатки і невдоволення з приводу існуючих споживацьких обмежень.

Найважчим досягненням стабілізації є поліпшення еконо­мічного життя. За умов кризи суспільство має мінімальні для цього ресурси. Немає відповідної технологічної бази, бо засоби виробництва знищуються фізично чи старіють морально. Суттєво погіршується людський елемент продуктивних сил. Навіть за мирного перебігу кризи збільшується смертність, падає освіченість і ква­ліфікація, занепадає трудова мотивація. Особливо небез­печним є збройне розв’язання конфлікту, бо воно веде до знищення моло­дої робочої сили і керівних кадрів.

Соціальні кризи, особливо революційного спрямування, перед­бачають корінну або часткову зміну форм власності. Нові ж власники, як правило, не мають відповідного досвіду для того, щоб швидко налагодити ефективне виробництво. Погіршують трудову мотива­цію і чинники, які випливають із послаблення силової могутності держави і ве­дуть до падіння матеріальної і моральної винагороди за працю.

Якщо розв’язання конфлікту супроводжується військовими сутичками і є тривалим, то певна частина населення втрачає смак до праці і мирного побуту, призвичаюється до війни як способу життя. Громадянська війна надає крайніх форм не лише соціо­груповим, але й індивідуальним та міжсімейним конфліктам, бо вбиті чи поранені – це батьки, сини, родичі, друзі.

Зростання злочинності поступово охоплює все більшу масу насе­лення, що посилює паразитарні тенденції та настрої. Сприяє цьому й наявність “чорного” чи тіньового ринку, спекуляція, безробіття, а також розпад соціально неблагополучних шлюбів та зростання про­ституції. Знецінюється громадянська мораль, соці­альна дисциплі­на і законослухняність.

Ресурси розвитку (наука, техніка, освіта, культура) першими втягуються і останніми виходять із кризи. Отож, таке суспільство позбавляється необхідних засобів розвитку. Не во­лодіє воно і капіталом та адекватними йому товарно-грошовими ресурсами. Гроші знецінюються з причин інфляції, нерухомість руйнується фізично, дорогоцінності грабуються, вивозяться за кордон або розтринькуються тимчасовими переможцями.

У такій ситуації можливі наступні варіанти дій. Найефек­тивнішою могла б бути зовнішня допомога, проте вона найменш вірогідна. Колонізація чужого населення можлива лише за умови, що криза не зачепила армію, не позбавила її боєздатності. Або су­сідні народи мають краще становище, що теж трапляється не дуже часто.

Колонізація одного з прошарків власного населення більш імовірна. Це трапляється тоді, коли у вогні громадянської вій­ни формується досить згуртована, мобільна і агресивна бойова дружина (армійський осередок). Вона може скласти основу дер­жавного апарату і перенести на дії держави методи воєнного часу. Так, зокрема, формувався державний апарат радянської держави, внаслідок чого сільське населення і частково інтелігенція стали внутрішньою колонією, постачаючи для індустріалізації та колек­тивізації, культурної революції дешеву робочу силу.

Іншим варіантам може стати залучення до господарської діяль­ності приватних заощаджень і капіталів. Успіх тут можливий лише тоді, коли використання капіталу всередині краї­ни гарантує більший прибуток, аніж за її межами.

Нарешті, окремим випадком стабілізації є мілітаризація еконо­міки і розподілу. Це спричинюватиме мілітаризацію всіх інших сфер життя, а, значить, перманентний, хоча й стабільний, застій.

Криза суспільства призводить і до дестратифікації (ін­коли – декласизації) наявної соціальної структури. У резуль­таті розпо­чинається інтенсивний розпад соціальної тканини. Со­ціальний статус переважної більшості груп погіршується, вони сповзають на нижчі соціальні позиції. Звичайно, окремі групи чи невеликі угруповання можуть підніматися догори. Проте в обох випадках звільнюється енергія соціального збудження, найчастіше – деструк­тивного спрямування. Особливо з боку тих соціальних груп, ситуація яких суттєво погіршується.

Хоч енергія нових “високостатусних груп” позитивно спря­мована – вони задоволені своїм новим становищем – проте ці групи мають обмежений стабілізаційний потенціал. Вони самі малоорганізовані, інколи навіть дезорганізовані, мало згуртовані і свідомі своїх історичних завдань та відповідальності, аби стати фактором со­ціального примирення і стабільності. До того ж, вони стають об’­єктом заздрощів, колективної ненависті, не мають на­лежного впливу, престижу і авторитету.

Тому стабілізація, окрім іншого, потребує певного історич­ного часу задля соціального примирення. Кожна із соціальних груп має освоїтись зі своїм новим становищем, відмовитись від кон­фліктних чи силових посягань на інший соціальний статус.

Стабілізацію в цьому відношенні можна вважати заверше­ною тоді, коли в суспільстві зникають такі людські спільноти, котрі прагнуть поліпшити свій статус негайно і шляхом органі­зованих колективних зусиль. Замість цього починають домінувати орієнтації на легітимну соціальну мобільність на індивідуальному, сімей­ному чи міжпоколінському рівнях (за рахунок поліпшення ситу­ації всього суспільства). На такий історичний період (час пристосування людських спільнот до нового статусу, ролі, функції та престижу) політичний режим, як правило, є автори­тарним, більш чи менш деспотичним. Демократія за цих умов легко транс­формується в охлократію — владу натовпу.

Наявність примирених соціальних груп є об’єктивною ознакою і критерієм стабілізації. Подальша історична еволюція суспільства залежить від того, наскільки цей порядок утворено насильницьки, з використанням збройної сили, тотального дер­жавного примусу.

Тиранія, деспотія і диктатура в змозі утвердити соціаль­ний порядок, проте здебільшого його не визнає правомірним основна маса населення. Порядок грубого фізичного втручання діє так довго, як довго можливий фізичний примус і силовий тиск. З різким його ослабленням імовірним стає новий соціаль­ний вибух і нова деформація суспільства.

Процес насильницької стабілізації можна назвати соціальним розвитком. У тому лише значенні, що завдяки йому створюєть­ся якісно новий стан суспільства. Проте якщо його наслідком буде деспотичний, диктаторський, тиранічний або тоталітарний порядок, то подаль­ший розвиток загальмується. Звичайно, це не означає, що суспільство перестане функціонувати, відтворювати встанов­лений порядок. Але розвиватись не зможе.

Стабілізацію не можна зводити лише до інтеграції скла­дових частин соціальної системи. В окремих випадках потрібна дезінтеграція, коли розвиток залежить від деуніфікації, диферен­ціації складових елементів суспільства. Все залежить від того, в якій висхідній точці знаходиться спостережуване суспільство: у стані повної дезорганізації і хаосу, чи в стані тотальної інтеграції (найчастіше насильницької) та уніфікації.

Ці обидва екстремальні випадки однаково згубні для керова­ного розвитку. Проте подальший шлях пролягає у протилежних напрямах: у першому випадку – шляхом інтеграції; у другому – через диференціацію. Але міра стабільності – в значенні керова­ності і підконтрольності, стійкості і відтворюваності – має бути обов’язковою.

Тоталітаризм є станом, цілком протилежним дезоргані­зації. Він не є також особливою трансформацією чи деформацією держа­ви, не є особливим станом суспільства. У більш точному значенні тоталітаризм – це держава, яка охопила собою все суспільство; або це суспільство, яке водночас є й державою. У ньому немає жодної позадержавної сфери діяльності. Отож, тоталітаризм – це тотально одержавлене суспільство, в якому всі соціальні процеси можливі лише як державні, а всі державні стосунки ототожню­ються із суспільними.

Відомий французький соціолог Р. Арон висунув п’ять ознак, за якими, на його думку, можна ідентифікувати тоталітаризм: монополія всіх форм політичної активності в руках однієї партії; ідеологія партії є в той же час офіційною ідеологією держави; монополія фізичної та духовної влади дозволяє партії повністю контролювати перебіг усіх соціальних процесів; більшість форм соціально-економічної, політичної і культурно-ідеологічної актив­ності набирають державницького вигляду; всі види соціаль­них відхилень і злочинів набувають ідеологічного контексту, який одночасно виступає основою правопорядку і судочинства. (Див: Демократія і тоталітаризм. – Париж, 1965. – С. 287–288).

До ознак тоталітаризму, на яких наголошує Р. Арон, можна додати й інші, а саме: монополія партійно-ідеологічно-державної влади на кінцеву мету суспільного розвитку; право визначати її етапи, цілі, засоби та підпорядковувати задля досягнення цього всі наявні матеріальні і людські ресурси; авторитарно-деспотичний характер влади, непідконтрольної нікому; злиття релігії, політики, ідеології, освіти, економіки, культури, побуту та ін. в одне ціле; втрата суверенних суб’єктів соціальних відно­син, розчинення їх в єдиному самодостатньому суб’єкті – державі; нероздільність пуб­лічного і приватного життя, відсут­ність при­род­них прав людини, національних та соціальних рухів, а також представницьких, демонстративних органів і органі­зацій; повне підпорядкування соціальних організацій і соціаль­них інститутів державним адміністра­тивним органам; ототожнен­ня противників режиму з противниками держави та оголошення їх ворогами суспіль­ства (народу); невизнання соціальних, міжсуб’єктних конфліктів, окрім окремих суперечностей всере­дині державного апарату; від­сутність не тільки організованої опозиції, але й права на будь-який індивідуальний чи колектив­ний протест. Тоталітарний режим не визнає громадянського суспільства, політичної системи і народовладдя.

Тоталітарні режими народжуються у XX ст. Є три най­очевидніших форми його існування: фашизм (нацизм), “реальний соціа­лізм”, ісламський фундаменталізм. Розрізняються між собою вони тією фундаментальною цінністю, котра водночас визнається їх соціальною базою, першоджерелом влади, інструментом легітимізації існуючого соціального порядку і кінцевою метою соціального перетворення. В основі фашизму лежить нація, соці­алізму – клас, ісламського фундаменталізму – релігія (конфе­сійна група). У першому випадку маємо націократичний, у другому – класократичний, у третьому – тео­кратичний тоталітаризм.

До XX століття існували великі геополітичні імперії, деякі з них були деспотіями. Але тоталітарних режимів не було. Між деспотією і тоталітаризмом є суттєва відмінність. Деспотія є зами­рене або замираюче насильство; тоталітаризм являє собою суцільний фізичний і символічний тиск на основі ідеологічних гасел і перма­нентних вербальних і демонстративних закликів. Деспотія тяжіє до спокою і потребує його. Тоталітаризм зна­ходиться у постійному русі, в суцільній самозбуджувальній динаміці. Деспотія обмежується фізичним примусом. Тоталітаризм вимагає морально-ідеологічного послуху, підпорядкування і ви­знан­ня. Деспотія не терпить тільки відвертої опозиції і протесту; тоталітаризм вбачає загрозу своєму існуванню навіть за умов відсутності ідеологічного ентузіазму. Деспотія самоізолюється від підданих, підлеглих, вважаючи себе вищою, чистішою та ін. Тоталітаризм, тоталітарна держава прагне до ідентифікації з народом, вимагаючи, щоб народ у свою чергу ідентифікував себе з нею.

Чим обумовлюються ці особливості тоталітаризму? Справа в тому, що основою і першоджерелом тоталітаризму виступає соці­альний рух: національно-патріотичний, робітничий або релігійний. Тоталіта­ризм є його деформованою, збоченою, пере­родженою формою. У цьому відношенні тоталітаризм є анти – рух, тобто це ко­лишній соціальний рух, який зазнав інверсії, збочення. Етапи такого переродження можна фіксувати: пере­творення соціального руху у класову боротьбу і політичну партію, партії – у державний апарат, держаного апарату – в олі­гар­хію вищих ешелонів влади, олі­гархії вищих ешелонів влади – у персонального деспота (тира­на, диктатора, вождя, пророка тощо).

При всіх можливих переродженнях цей напрям політичної еволюції прагне зберегти свої висхідні ознаки, не втратити ознак соціального руху: партія підкреслює, що виступає як клас (від імені класу); апарат – як партія; владна олігархія – як апарат, а найвищий владний чиновник уособлює в собі харизматичного лідера – духовного вождя.

Тоталітаризм, на відміну від деспотії, не виключає мож­ливостей соціального розвитку, а іноді саме розвиток визна­чає за мету своєї діяльності. Особливо характерним це було для колиш­ніх соціалістичних режимів, які висували модерніза­цію, прогрес і соціальну утопію змістом своєї діяльності. У деяких випадках справді відбувалися суттєві соціальні перетворення (індустріа­лізація, досягнення загальної грамотнос­ті, розвиток продуктивних сил і деяке загальне підвищення добробуту населення в колишньому СРСР), причому в досить стислий історичний термін.

Але це супроводжувалося суттєвими деградаціями. Пригнічен­ня демократії, перетворення культурно-ціннісних орієнтацій руху в офіційну державну ідеологію, одержавлення соціальних суб’єк­тів (соціальних організацій, політичної системи, гро­мадянського суспільства, соціокласової структури, соціальних інститутів – церкви, сім’ї, науки, культури, самого соціаль­ного руху), відчу­ження соціотворчої ініціативи народу на користь партії, держави чи релігії, знищення опозиції, а з нею – можливості колективного контролю над діями чиновниць­кого апарату; незворотна за таких умов бюрократизація усіх господарських і культурно-освітніх установ поступово низводять модерністські устремління тоталі­таризму нанівець.

Інтенсивні соціальні перетворення гальмуються, що призводить до застою. Основною його причиною є зруйнування соціокласо­вої структури і пов’язаних з нею конфліктів як джерел розвитку. Замість класів, як автономних суб’єктів політичної боротьби, починає діяти нероздільна маса, внутрішньо не розчле­нована, не структурована, не здатна до визначення історичної перспективи, вибору куль­турно-ціннісних орієнтацій, самоор­ганізації і взаємного контролю. Цю особливість тоталіта­ризму Анна Арендт визначає так: “Знищення класів перетворює керовані партіями соціальні групи на суцільну нерозчленовану масу збудженого, постійно чимось невдоволеного, а тому – люто роздратованого чи ідеологіч­но екзальтованого населення” (Тота­літарна система. – Париж, 1972. – С. 37).

Таке суспільство зазнає суттєвих деформацій. У ньому вся соціальна динаміка тяжіє до прогресу статики, модернізація – до самовладного традиціоналізму; інновації використовуються лише як інструмент демонстрації і підтвердження ідеологічної парадиг­ми; масові акції відбуваються лише під організованим офіційним наглядом; права людини обмежуються обранням ідеологічного послуху; класи стають об’єктом державних маніпу­ляцій; соці­альна творчість стає привілеєм лише партійного, державного або церковного апарату. Все це веде до встановлення внутрішньо на­пруженого спокою, динамічної статики.

Привести в рух таку соціальну систему, де все жорстко припасоване, можливо лише за умов диференціації суспільства, соціальної системи. Класи мають стати нормальними суб’єктами соціальних відносин – правовим чином погодженої боротьби; партії – досягти незалежності щодо колективних настроїв у кожний поточний історичний момент і стати представницькими організаціями; громадянське суспіль­ство у своїх діях має бути незалежним від держави і політичної системи. Держава, у свою чергу, теж не може бути тільки виразником класових чи навіть загальнонародних інтересів. Вона має стати самостійним суб’єк­том історичної творчості.

Таким чином, має відбуватися як суб’єктивація, так і диферен­ціація соціальних відносин, роз’єднання насиль­ницьки поєднаного, структуралізація безструктурного.

Засобом подолання тоталітаризму може стати соціальний вибух значної потужності. Його могутність залежить від сту­пеня попередньої пригніченості складових елементів соціальної системи, обсягу накопиченої бунтівної енергії, динамізму Нево­ротного розпаду соціальної тканини. Досягнута стабіліза­ція, навпаки, ґрунтується на основі нового замирення соціальних суб’єктів: їх спільних загаль­них культурно-ціннісних орієнта­ціях, чітко означених і жорстко контрольованих (з боку силових механізмів держави) правил опозиції і боротьби – форм подан­ня, ствердження і розв’язання соціокласових конфліктів.