Основні висновки

1. Спрямованість розвитку визначається характером обраних культурно-ціннісних орієнтацій, змістом соціальних перетворень (природи історичних дій), використаними при цьому засобами. Вона також свідчить про тип основного соціокласового конфлікту, спо­сіб його подання і розв’язання. Спрямованість розвитку значною мірою визначає і водночас характеризує загальний стан суспільства на даний момент і його найближчу історичну перспективу. Відпо­відно до зазначених передумов спрямованість розвитку може мати такі варіанти: стабілізація, модернізація або історичний прогрес.

2. Стабілізація означає сукупність історичних дій, націлених на примирення соціальних груп; визначення ними своїх соціальних позицій як законних, справедливих, або, принаймні, сприйнятливих щодо конкретної ситуації. Тільки основне джерело напруги, конфліктів і дезорганізації спричиняє основні зусилля суспільства: створення ефективної економіки, визначення історичних перспек­тив, досягнення культур­но-ціннісної злагоди, усунення насильницьких форм соціальної взаємодії, соціальну мобілізацію, справедливу стратифікацію тощо. Залежно від цього модифікується система історичних дій, їх організація та інституціалізація. Стабілізація економіки передбачає перерозподіл власності, праці або її продукту, адекватне дер­жавно-правове регулювання виробництва, обміну і розподілу; зміни у винагороді та мотивації праці, перство­рення існуючих або створен­ня принципово нових промислових організацій; індустріалізацію чи суттєву технічну реконструкцію виробництва, введення нових форм управління, організації та конт­ролю, у біль­шості випадків також знищення тіньової економіки і пов’язаних з нею мафіозних структур. Соціальне примирення вимагає ефек­тивного державно-правового регулювання міжсуб’єктних відносин, а в окремих випадках – безпосереднього фізичного примусу, на­сильницького пригнічення деструктивного соціального збудження.

Соціальна мобілізація є завершальним етапом стабілізації. Вона можлива за умов наявності культурної моделі розвитку, обраної історичної перспективи, соціогрупового примирення, культурно-ціннісної злагоди, справедливого права та ефективного судочинства. Однак у деяких випадках соціальна мобілізація може відбуватися лише на основі привабливої утопії, підтриманої владним чином (носій утопії є водночас панівною державною групою і користується певною підтримкою основної маси насе­лення). Це може бути інтегративний націоналізм, соціократичний утопізм, релігійний фундаменталізм.

3. Модернізація розуміється як соціальні перетворення на основі за­позичення чужого соціального, політичного або науково-технічного досвіду. Вона вимагає додаткових значних зусиль і ре­сурсів. При належній зовнішній підтримці протікає швидше, але утримує загрозу суверенності. У випадку модернізації на основі власних сил внут­рішня стабільність може порушуватися. Мас­штаби нерівноваги залежать від стану тієї соціальної групи чи прошарку населення, за ра­хунок якого здійснюється модернізація (внутрішньої колонії). Іс­торичний досвід показує, що капіталістична модернізація (індуст­ріалізація) відбувалася за рахунок промислових робітників (їх невдоволення висловив марксизм); соціалістична індустріалізація – за рахунок селянства; сучасна модернізація у колишніх республіках СРСР проходить переважно за рахунок інтелігенції та деяких маргі­нальних груп населення (молоді, пенсіонерів, люмпен-пролетаризованих прошарків).

4. Історичний прогрес – це зміна соцієтального типу сус­пільства, характеру і способу зв’язку системи історичних дій.

Він передбачає перетворення всіх або більшості елементів соціаль­ної системи – виробництва, культурної моделі, соціогрупової струк­тури, механізмів соціальної стратифікації та класифікації, соці­альних організацій та інституційного порядку. У новітній час, як і у випадку західноєвропейського суспільства, магістральною лінією історичного прогресу був перехід від аграрного до постін­ду­стріального суспільства через такі форми, як товарний капіта­лізм та власне індустріальне суспільство.

Індустріалізація як спосіб модернізації та передумова по­дальшого історичного поступу може відбуватися у двох відносно подібних і, водночас, протилежних формах: на капіталістичній і соціаліс­тичній основі. Кожна з них має свої недоліки і переваги. Капіта­лізм, зокрема, супроводжувався значною пауперизацією основної маси населення, особливо промислових робітників; нещад­ною експлуатацією зовнішніх колоній, суттєвим класовим розшаруванням і напру­женою класовою боротьбою, монополізацією влади буржуазією, сти­хійним і викривленим переселенням у міста сільського населення, безробіттям тощо.

Соціалізму ж властивий тоталітарний режим, неефективне одержавлення економіки, планування і жорсткий контроль за розподі­лом і використанням ресурсів, придушення економічної ак­тив­ності і громадської ініціативи, створення внутрішньої колонії та ін. Со­ціалізм, проте, можна розглядати як один із можливих способів про­ведення індустріалізації соціоекономічно відсталих країн за надзвичайних умов і екстремальними методами.