4.3. Моральні засади трансформаційних процесів в Україні

Державне будівництво є надзвичайно складним процесом, який потребує гармонійного поєднання цілого комплексу матеріальних та духовних чинників. Серед останніх одне з чільних місць належить моралі — суспільному явищу, яке виникло ще за часів розкладу родового ладу і справляло потужний вплив на суспільне життя впродовж усієї подальшої історії людства.

Мораль є однією з найважливіших форм суспільної свідомості, яка пронизує весь процес життєдіяльності суспільства, виступаючи регулятором людської поведінки в усіх сферах життєвої активності: від побуту до політики, від економіки до духовної творчості. Будь–яка свідома діяльність людини спрямовується значною мірою певними моральними нормами, імперативами, настановами, цінностями. Навіть така “заземлена”, чисто прагматична форма людської активності, як господарча діяльність, органічно пов’язана з моральністю і неможлива поза цим зв’язком:

“Подібно до того, як вільна гра хімічних процесів, — писав у позаминулому столітті В. Соловйов, — може відбуватися в організмі лише мертвому, який розкладається, а в живому ці процеси пов’язані й визначені біологічними цілями, так само вільна гра економічних чинників і законів можлива тільки у мертвому суспільстві, яке розкладається, а в живому, яке має майбутність, господарчі елементи пов’язані і визначені цілями моральними” [19]. Фундаментальне значення моралі для суспільного життя відзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь ХХ століття. Так, відомий ідеолог анархізму П. Кропоткін однозначно стверджував: “Без певного морального зв’язку між людьми, без якихось моральних зобов’язань, добровільно на себе взятих і таких, які поступово стали звичкою, ніяке суспільство неможливе” [20].

Із змістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системи нормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цих цінностей. Тобто мораль покликана відповісти на питання: як слід діяти, вести себе, аби досягти блага, успіху, визнання, любові, пошани, співчуття тощо.

Особливість впливу моралі на життєдіяльність людей полягає передусім у тому, що моральні вимоги впроваджуються в практику міжлюдських взаємин не через фізичний примус спеціальними суспільними інституціями (як, наприклад, правові норми), а під тиском громадської думки, духовним примусом (чи заохоченням) з боку членів суспільства. Ідеально–духовний характер моральних санкцій (осуд або схвалення) свідчать про потужний вплив на поведінку людини таких ірраціональних почуттів, як гідність, самолюбство, совість, шанолюбство, прагнення слави, визнання, поваги, любові тощо. Цю особливість помітив свого часу Д. Юм: “Схвалення або осуд..., — писав він, — не може бути результатом роботи розсудку, воно являє собою плід діяльності серця; це не спекулятивне положення чи твердження, а активне почуття чи переживання” [21].

Субстанційною основою моралі є особиста свобода людини. Саме вона дає змогу індивіду проявляти приватну ініціативу, робити вибір у своїх вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи навпаки — підтримку. Мораль покликана регулювати взаємини між людьми, що вільно діють, узгоджувати їхній взаємовплив у річищі спільних потреб. Це дало підставу І. Канту стверджувати: “Автономія волі є спільною основою всіх моральних законів і відповідних їм зобов’язань” [22]. Суть моралі дуже влучно, хоча й дещо песимістично відобразив А. Франс: “Треба любити чесноту, але варто й знати, що це тільки засіб, вигаданий людьми заради зручності спільного життя. Те, що ми називаємо мораллю, є не що інше, як безнадійний замах людей на світовий лад, суть якого полягає в кривавій боротьбі та сліпій грі супротивних сил” [23]. Мораль, безумовно, не спроможна повністю припинити боротьбу людей поміж собою за свої корисливі егоїстичні інтереси, однак саме вона є мірилом культурного прогресу людства, духовною опорою цивілізації. В історії людства мораль виникає саме як засіб опанування руйнівними людськими пристрастями, поєднання зусиль окремих індивідів довкола загальнозначущих цінностей. Нерозвиненість моралі гальмує цивілізаційний поступ, а деградація її неминуче призводить до розпаду й загибелі суспільства.

Саме через це історична доля кожного народу величезною (а часто і визначальною) мірою залежала від стану її моральної свідомості. Вже з прадавніх часів усі прозорливі політики надавали першорядного значення моральному духові своїх підлеглих, а порушення моральних принципів часто каралося владою не менш суворо, ніж правові злочини, до того ж тими самими засобами — фізичним примусом, нехтуючи навіть особливістю моралі як духовного регулятора. Іншими словами, держава втручалася в автономну щодо неї сферу моральних відносин, намагаючись захистити вигідні їй моральні цінності й норми силовими методами. Досить згадати, що Сократ був страчений за “введення нових божеств і розбещення юнацтва” в часи найвищого розквіту афінської демократії, а знаменитий поет Стародавнього Риму Овідій за моральні фривольності поплатився довічним засланням у найглухішу провінцію імперії. За аморальну поведінку імператор Август вислав з Риму навіть власну доньку. Такі суворі заходи влади щодо своїх підлеглих зумовлювалися не лише прагненням можновладців скористатися благовидним приводом розправитися з невгодними чи похизуватися власними достоїнствами, а насамперед розумінням доленосного значення моралі для політичної стабільності й суспільного прогресу. Людство давно зрозуміло, що деморалізація суспільства — це прямий шлях до його загибелі. І навпаки: високий моральний дух народу здатний творити чудеса, з тріумфом виводити країну із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Мораль не тільки спонукає людську волю до активності, а й вказує на ті цінності, на які людині слід орієнтуватися у своїх прагненнях самоствердитися, посісти певне місце у суспільному житті.

Базуючись на сукупному багатстві духовного й практичного досвіду того чи іншого народу, а зрештою — усієї людської цивілізації, мораль спрямована на належне буття, вказує, як повинна діяти людина за будь–якої конкретної ситуації. На відміну від ідеології чи політики мораль не вказує на якісь конкретні практичні цілі та шляхи й засоби їхнього досягнення, а встановлює норми поведінки, імперативи людської волі, дотримання яких необхідне для реалізації таких цілей у суспільній життєдіяльності. Тому Аристотель мав цілковиту рацію, стверджуючи, що “етика, очевидно, входить у політику як її частина і начало”, а “метою політики є вище благо” [24], тобто основна моральна цінність. Політика як основний засіб організації суспільного життя формується значною мірою під впливом моралі. Політичні доктрини і конкретні політичні дії завжди намагалися обпертися на якусь систему моральних цінностей. Якщо перевага надавалася загальнолюдським гуманістичним цінностям, то політична діяльність отримувала могутній стимул і, як правило, завершувалася досягненням наміченої мети. Коли ж в основу політики клалися вузькоегоїстичні моральні орієнтири, тобто фактично аморалізм — людиноненависницькі чи вульгарно–прагматичні підходи, — то така політика неминуче зазнавала, зрештою, краху.

В історії людства мораль виникає як відповідь на безпосередні запити повсякденної практики. Цікаво відзначити, що творця першого в європейській культурі морального вчення Гесіода (VIII—VII cт. до н.е.) підштовхнули до етичних роздумів особисті негаразди у влаштуванні власного життя (ошуканство рідного брата при розподілі спадщини) та спостереження численних фактів підлості, підступності, насильства у повсякденних взаєминах людей, що його оточували. Тому Гесіод й висуває як найвищу цінність у людських взаєминах — правду і пов’язану з нею справедливість. А ця правда полягає насамперед у тому, що добробут повинен забезпечуватись особистою працею, сумлінним виконанням своїх обов’язків, стриманістю й поміркованістю у своїх прагненнях й вчинках. Гесіод усвідомлює повну протилежність сповідуваних ним моральних принципів і дійсних суспільних відносин, як і згубні наслідки розриву між належним і сущим, а тому пророкує неминучу загибель сучасної йому цивілізації. Після Гесіода мислителі усіх епох напружено роздумували над тим, як поєднати моральні цінності з практикою суспільного життя, водночас роблячи свій внесок у розуміння самих моральних цінностей, їхньої ієрархії та принципів і норм поведінки, які забезпечували б об’єктивацію цих цінностей. Вже Аристотель перетворює етику у повноцінну науку, детально аналізує природу моралі, її роль у суспільному житті, створює “етику щастя”, яка повинна була б вказати шляхи досягнення людиною вищого блага в її повсякденному земному житті. Щастя людині мала, згідно з Аристотелем, забезпечити доброчинність, до якої він зарахував передусім справедливість, мудрість, творчість, філософське споглядання. Останнє він вважає вищою моральною цінністю, ототожнюючи філософське споглядання із щастям: “Наскільки поширюється споглядання, настільки і щастя” [25]. Однак вже на своєму власному життєвому досвіді Аристотель побачив ефемерність сповідуваних ним моральних ідеалів. Гоніння, яких він зазнав в кінці життя, красномовно свідчили, що люди керуються у своїх взаєминах далеко не прагненням філософського осягнення істини. Пошуки ефективних моральних регуляторів міжлюдських взаємин, спільних для більшості духовних ідеалів та цінностей, породили величезну кількість етичних вчень. Найбільш впливові серед них обгрунтували і тією чи іншою мірою втілили у життя послідовники світових релігій: буддизму, християнства та ісламу. На Західну цивілізацію найбільш могутній вплив справила християнська мораль.

Знаменитий німецький соціолог М. Вебер у своїй праці “Протестантська етика і дух капіталізму” грунтовно показав той величезний вплив, який справила мораль протестантизму на формування капіталістичних суспільних відносин, буржуазного способу життя. Такі моральні чесноти як чесність, гідність, вірність обов’язку, бережливість, поміркованість, відданість професії, працьовитість тощо відіграли вирішальну роль у формуванні цивілізованого підприємництва, здорової конкуренції, демократичних політичних інститутів та інших засад капіталістичного суспільства. Потужний вплив християнська мораль справила на духовний поступ українського народу, а відтак і на його історичну долю.

В Україні впродовж усієї її історії моральні цінності відігравали надзвичайно важливу функцію регулятора як індивідуальних міжлюдських взаємин, так і суспільних стосунків. Домінування у характері й поведінці українців таких чеснот як волелюбність, лицарство, загострене відчуття справедливості, нетерпимість до зла й насильства, поміркованість, вірність обов’язку, любов до рідної землі, вимогливість, співстраждання, взаємодопомога, порядність тощо дали їм змогу вижити у найскрутніші, найтрагічніші часи власної історії. Загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний грунт, поєднувалися із споконвічними українськими чеснотами, створюючи складне мереживо національного менталітету, морально–духовний обрис нації.

Християнство було сприйняте українським народом передусім як система загальнолюдських моральних цінностей та настанов. Тому в Україні ніколи не поширювалися релігійний деспотизм та релігійна нетерпимість. Водночас захист своєї землі і своєї віри ставився на один рівень, оскільки віра сприймалася як морально–духовна основа життєздатності нації. У середовищі української громади моральний осуд завжди вважався одним з найсуворіших і найвпливовіших покарань. Заклик “Побійтеся бога” означав насамперед: побійтеся людського осуду, докорів власного сумління. Хто нехтує заповідями свого народу:

Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому

(Т. Шевченко. І мертвим і живим....)

В українському суспільстві носіям зла громадська думка не полишала місця на своїй землі. Вихідна моральна дилема — вибір між добром і злом — однозначно вирішувалася на користь добра. Доброзичливість, співстраждання, благодійність панували серед широкого українського загалу в усі часи, поєднуючись з граничною нетерпимістю до аморалізму, антисоціальної поведінки. Завдяки своєму високому моральному духу український народ зумів зберегти себе навіть за умов повної руйнації його державності. Саме тому з таким завзяттям іноземні поневолювачі намагалися зламати моральний дух українського народу. Спочатку Польща, а згодом Царська Росія докладали неабияких зусиль, щоб деморалізувати насамперед українську еліту, а за нею й широкі верстві населення і, на жаль, досягли певних успіхів. Коли у 1900 р. М. Міхновський з гіркотою писав у своїй “Самостійній Україні”, що в історії української нації інтелігенція її раз–у–раз грала ганебну й сороміцьку роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала, піклуючись про власні егоїстичні інтереси, а не інтереси нації — він мав достатньо підстав для таких звинувачень [26].

Моральне виродження еліти сприяло посиленню деморалізації нації в цілому. Вже Т. Шевченко справедливо картає “правнуків поганих” за втрату волі до боротьби, покірність, інертність, моральне виродження, перетворення у “недолюдів, дітей юродивих”, які гірше чужинців “розпинають” Україну. А в кінці ХІХ ст. І. Франко дає нищівну характеристику морального, а відтак і соціально–політичного обличчя українського народу: “І для того повторяю: не люблю Русинів. Так мало я поміж ними знайшов правдивих характерів, а так багато малостковости (дріб’язковості — П. С.), тісного самолюбства, дволичності і гордости, що справді не знаю, за що я мав би їх любити...

Чи може маю любити Русь як расу — ту расу отяжілу, неотесану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало спосібну до життя політичного на власнім сміттю, а так обильну в перекінчиків (перевертнів, перебіжчиків — П. С.) всілякого роду?...” [27].

Однак події національно–визвольної боротьби українського народу, які розгорнулися після Лютневої революції в Росії засвідчили, що його моральний дух в цілому не був зломлений, хоча зазнав суттєвих деформацій у значної частини української еліти та в середовищі переважно міського населення. Основна маса сільських трударів зберегла своє морально–духовне обличчя практично не заплямованим. Саме через це В. Липинський свою концепцію українського державотворення побудував на ідеї національного традиціоналізму, основним носієм якого вважав клас хліборобів. Його знамениті “Листи до братів–хліборобів” просякнуті вірою у високі моральні та політичні задатки цієї найчисельнішої на той час верстви населення в Україні.

А більшовики, поширивши свою владу на Україну, цілком справедливо побачили найбільшу перешкоду своїм політичним планам у “дрібнобуржуазній стихії”, “реакційності” українських селян. У кінці 20–х років ХХ ст. починається тотальний наступ на українську духовність, моральний дух народу: винищується духовна еліта; деформується історична пам’ять народу; викорінюється християнство, паплюжаться його моральні цінності та святині; віковічні традиції та звичаї проголошуються пережитками і забобонами. Нарешті, руйнується сама соціальна база, джерело і опора української духовності — клас хліборобів. Волелюбних, працьовитих селян перетворюють у колгоспників — покірних, зломлених жорстокими репресіями, затурканих комуністичною пропагандою “будівничих соціалізму”.

Завдяки репресіям, примусу і перманентному пропагандистському одурманенню мас, Комуністичній партії вдалося у стислі строки завдати традиційним цінностям і нормам моралі українського народу нищівного удару. На зміну їм прийшла так звана подвійна мораль: позірний колективізм, фанатична віра у комуністичні ідеали і непогрішність КПРС поєднувалися з лицемірством, продажністю, крутійством, кар’єризмом, байдужістю до громадських справ та політичного життя, латентним паразитизмом (прагненням поменше працювати, побільше увірвати із загального казана) тощо.

Саме в цей період української історії набув поширення принцип позапублічності індивідуального життя (“Моя хата скраю...”), який багато, хто й першочергово недруги, намагаються видати за споконвічну рису українського менталітету. Насправді намагання відмовлятися від публічного життя, замкнутися у своєму маленькому світі — це породження соціалізму — наслідок впливу кількох чинників:

1) боротьби КПРС з психологією “національної обмеженості”, тобто денаціоналізації українського народу, нищення у його представників відчуття причетності до національного цілого, творця своєї історичної долі;

2) неприйняття більшістю громадян комуністичного космополітизму, таких симулякрів комуністичної ідеології, як інтернаціональний обов’язок, соціалістичний колективізм тощо;

3) усвідомлення фальші декларованих прав і свобод особи, отже реальність небезпеки включення в активне громадське та суспільно–політичне життя;

4) потреба вижити, пристосуватися у ворожому людській індивідуальності середовищі.

За таких умов загальне, спільне (державне, колгоспне) сприймалося як відчужена дійсність, яка ворожа індивіду, є джерелом визиску, примусу, становить загрозу добробуту особи і навіть її життю. Від такого “спільного”, загального людині краще, по—можливості, бути подалі. А тому життєва стратегія українців “налаштована на відмову від публічності”.

Українська людина повсякчас створює не загальний світ спільного існування особистостей у вигляді правил їхніх взаємовідносин, а свій, партикулярний світ [28]. Таке становище значною мірою зберігається донині.

Хоча після проголошення незалежності України її громадяни отримали практично всі можливі права і свободи, притаманні демократичному суспільству, однак ці політичні цінності потрапили на деформований моральний грунт, викликавши масу негативних явищ у суспільному житті. Разом з політичними свободами автоматично не поновилися втрачені моральні цінності, відчуття відповідальності за загальнонаціональну справу, а навпаки, на грунті комуно–радянських стереотипів стався сплеск аморальних явищ, ницих інстинктів та пристрастей: пияцтва, наркоманії, розбещеності, агресивності, насильства, злочинності, шахрайства тощо.

Нестримне заохочення реклами та масової культури до вживання алкоголю, тютюну, участі в азартних іграх, примітивних розвагах тощо, руйнують нині і без того сплюндровану психіку та свідомість мас, завдаючи величезних втрат життєздатності нації.

Деморалізація посилює партикулізацію та атомізацію суспільного життя. Усвідомлення своєї причетності до цілого, загальнонаціонального все більше поступається усвідомленню своєї регіональної, корпоративної, кланової, групової, зрештою — індивідуальної окремішності. Моральний обов’язок перед нацією девальвується, країна постає ареною запеклої боротьби партикулярних, приватних інтересів, а нація перетворюється у стовпище протиборних індивідуальних воль, які прагнуть будь—якими засобами задовольнити свої інтереси та пристрасті. Провідними мотивами, що спонукають людську волю до активності все більше стають самолюбство, марнославство, владолюбство, нестримне прагнення чуттєвих насолод, комфорту, вседозволеності. В цілому морально—духовна ситуація в сучасній Україні нагадує ту, яку описують Старозавітні біблійні пророки Ісайя, Єремія, Єзекіїль та ін. стосовно Давньої Іудеї: деградація, яка загрожує обернутися національною трагедією. “Бо вони від малого свого й до великого — усі пожадливі на зиски, і від пророка та аж до священика роблять неправду...

І рани народу мого легковажно лікують,... Чи вони засоромилися, що гидоту робили? не засоромилися, ані трохи: вони й застидатись не вміють... Тому то впадуть між упалими в часі... [29]

Зважаючи на це, нині перед керівництвом країни, її духовною елітою і всім народом постає складне завдання: поставити ефективний заслін подальшій деморалізації суспільства і поступово відродити традиційні моральні цінності, поєднуючи їх із загальнолюдськими. Насамперед необхідно чітко усвідомити, що без морального оздоровлення нації стабільний економічний, політичний та духовний прогрес неможливий. Зовнішня привабливість для масової свідомості звільнення від моральних обмежень (особливо для молоді) є небезпечним наркотиком, який невдовзі неминуче обернеться катастрофою. Як прозорливо писав ще у 1929 році, іспанський мислитель Ортега–і–Гасет: “Деякий час ця деморалізація розважає і навіть приманює. Нижчі натури думають, що з них знято тягар...Але свято довго не триває...Незадовго ми почуємо на нашій планеті страшний крик, який здійметься до зір, як виття незліченних псів, благаючи, щоб щось, чи хтось взяв у руки владу і наклав заняття чи обов’язок” (Ортега–і–Гасет. Бунт мас). Очевидно не слід дочікуватися поки почнеться це “виття”. Прозріння саме по собі може й не наступити. Не тільки біблійні Содом і Гомора, а й реальні могутні квітучі держави (Вавілон, Стародавній Рим, середньовічний Константинополь та багато інших) зникали, так і не усвідомивши, що основною причиною їхньої загибелі була втрата життєздатності через глибоку масову деморалізацію їхніх громадян.

Моральне оздоровлення українського суспільства повинно стати наріжним каменем усієї державної політики, інакше сама політика втратить свою субстанційну основу — людський гуманістичний вимір і перетвориться на “гру без правил” — жорстоку бротьбу за задоволення егоїстичних пристрастей та ницих інстинктів. Покладання надій на винятково правову регуляцію міжлюдських взаємин невиправдане. Право, як відомо, дозволяє все, що не заборонено законом. Але ніякі найдосконаліші закони не можуть заборонити громадянам бути підлими, підступними, егоїстичними, байдужими, черствими, марнославними тощо, як і зобов’язати їх проявляти співстраждання, порядність, чесність, доброту, любов до своєї землі, вірність обов’язку та інші моральні якості, без яких індивід втрачає людську гідність, а суспільство — гуманістичні засади свого буття, отже історичну перспективу.

Для запобігання подальшої деморалізації українського суспільства і оздровлення моральної атмосфери країни конче необхідно вжити комплекс заходів як конструктивного, так і заборонно–обмежувального характеру. Проблеми морального життя потрібно підняти у ранг державної політики. Автономність функціонування моральних взаємин зовсім не означає автоматичного захисту їх від руйнівного впливу найрізноманітніших негативних чинників суспільного життя. Безумовно, мав рацію німецький мислитель О. Шпенглер, коли у своїй знаменитій праці “Занепад Європи” писав на початку ХХ століття про руйнацію культури цивілізацією, розуміючи під цивілізацією бурхливий розвиток матеріально–технічних можливостей людства. Культ речей, нестримна гонитва за матеріальним багатством, гіпертрофована індустрія розваг, покликана задовольняти найпримітивніші почуття та інстинкти мас, нищать духовне життя в цілому і насамперед його стрижень — моральність.

Політика, якщо вона прагне бути засобом консолідації нації, важелем суспільного прогресу, а не “брудною справою”, знаряддям у руках ділків та авантюристів, повинна потурбуватися про своє основну духовну засаду — мораль.

Насамперед слід розробити чітку і обгрунтовану концепцію морального оздоровлення нації, в якій підсумувати духовний досвід нашого народу, визначити ті основні моральні цінності і норми, які сприяли його життєздатності впродовж віків і не втратили свого життєвого потенціалу й нині та запропонувати шляхи й методи їхньої актуалізації в практиці сучасного суспільного життя України.

До цієї роботи доцільно залучити провідні наукові установи країни, державні органи, засоби масової інформації, широкі кола громадськості; необхідно провести серію науково–практичних конференцій, “круглих столів”, семінарів та інших форм дискурсу, присвячених проблемам, морального розвитку суспільного життя в країні та шляхів його оздоровлення.

Конче необхідно посилити моральне виховання підростаючого покоління. Ввести з цією метою у школах предмет “етика”, більшу частину обсягу якого відвести розділу “Моральні звичаї, традиції і норми Українського народу”, приділити значну увагу впливу загальнолюдських гуманістичних цінностей, в тому числі християнського вчення, на моральну свідомість нашого народу.

Практично повністю занедбана на сьогодні морально–виховна робота серед усіх верств населення. Міністерства культури, освіти і науки, оборони, Державні комітети по телебаченню, видавничій діяльності, фізкультурі і спорту тощо, численні культурно–просвітницькі товариства, заклади, творчі спілки, громадські організації зайняті переважно турботою “про хліб насущний” (як вижити, заробити кошти), а не турботою про духовні підвалини української нації. А саме вони першочергово мали б продумати й провести найрізноманітніші заходи духовно–просвітницького, морально–виховного характеру: тематичні передачі по радіо й телебаченню, тематичні рубрики в газетах і журналах, видання спеціальної популярної літератури, виставки, творчі вечори, публічні лекції, урочисті зібрання тощо, просякнуті високим моральним пафосом і традиціоналізмом.

Настав час творчо задіяти весь потенціал державних і громадських інститутів щодо морального та патріотичного виховання, який міг би дати плідні результати для різних суб’єктів суспільного життя української нації у цій сфері.

Однак усі конструктивні зусилля не матимуть політичних наслідків, якщо державою не буде вжито низки контрольних та обмежувальних заходів, спрямованих на ліквідацію джерел деморалізації суспільства.

Насамперед треба поставити чіткий водорозділ між демократією і вседозволеністю, між відкритістю суспільства і духовною експансією, яка прикривається цією відкритістю.

Демократія — це насамперед влада, влада народу задля захисту інтересів народу і її прямий обов’язок — усіма наявними засобами ліквідовувати антисоціальні явища, які становлять загрозу нормальному розвою нації.

В сучасних умовах доцільно законодавчо заборонити:

1) усі види реклами спиртних та тютюнових виробів, від якої нині рябить в очах на вулицях міст, у транспорті, пресі, на екранах телевізорів, в усіх громадських місцях тощо;

2) азартні ігри та їхню рекламу, в тому числі так звані “акції” різних фірм, розраховані на приваблювання клієнтів ефемерною перспективою цінних виграшів або просте видурювання грошей у довірливих громадян;

3) усі види лотереї, як легалізованої форми шахрайства і здирництва.

Необхідно також негайно ввести державну монополію або принаймні чіткий механізм контролю на виробництво й продаж спиртного та тютюнових виробів, різко обмеживши їхнє споживання, особливо серед підлітків та молоді. Водночас посилити боротьбу з пияцтвом, яке набрало нині загрозливих розмірів, спричинюючи деморалізацію і десоціалізацію значної частини населення. Доцільно було б відновити роботу витверезників та покарання примусовими роботами за аморальну поведінку, дрібне хуліганство, брутальну лайку в громадських місцях.

Непростимим гріхом сучасного життя є безпритульні діти, поширення серед малолітніх громадян алкоголізму, наркоманії, проституції, токсикоманії, злочинності. Ці явища є особливо зловісними і виступають точними індикаторами моральної деградації суспільства, його “дорослої частини” — тих потворно–ініціативних громадян, які в погоні за зиском ладні на будь–яку ницість, як і тих, які байдуже це спостерігають.

Не менш руйнівний вплив на українську моральність справляють зовнішні чинники — потік так званої масової культури — низькопробних ерзаців духовної творчості: фільми жахів, бойовики, примітивні телесеріали, бульварні романи тощо. Необхідно вжити комплекс заходів економічного, політичного, духовного характеру, аби витіснити цю псевдокультуру справжніми духовними цінностями як нашого народу, так і світової спільноти. Щодо таких відверто аморальних і антисоціальних дій, як розповсюдження порнопродукції, пропаганда сексуальної вседозволеності, насильства, паразитичного способу життя тощо, то їх потрібно класифікувати як кримінальні злочини і відповідно карати.

Відкритість нашого суспільства не постраждає від того, що воно перекриє шлях продуктам занепаду західної культури та усьому моральному брудові, який ринув у нашу країну. Неприпустимо, щоб вже наші дошкільнята виховувались на мультфільмах, у яких замість добра і благородства панує зло і ницість, жадоба наживи, хитрість і душевна черствість.

Перед українським суспільством постала нагальна потреба духовної консолідації і морального очищення, інакше, кажучи словами В. Шекспіра, “нас зло немов черв’як рослину зточить”.

Література

1. Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М.: Высш. шк., 1995. — С. 145.

2. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 56—62.

3. Мацціні Дж. Обов’язки перед країною // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 56—62.

4. Там само.

5. Грушевський М. Українська партія соціалістів—революціонерів та її завдання // Борітеся — поборете. — 1910. — № 1. — С. 10.

6. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політол. читання. — 1994. — № 1—2. — С. 217.

7. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. К. Основи. 1994. — С.84—85.

8. Сміт Е. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С. 99.

9. Метельова Т. Лібералізм чи націонал—демократизм? //Розбудова держави. — 1995. — №12. — С. 22

10. Бердяев Н. Судьба России. — М.: Изд–во Г. Лемана и С. Сахарова. — С. 99.

11. Мірчук П. Микола Міхновський — апостол української державності. — Філадельфія, 1960. — С. 45.

12. Програма і Статут Української Народної Партії // Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програм. док. перших укр. політ. партій. — К.: Пошук, 1992. — С. 41.

13. Міхновський М. Робітнича справа в Програмі Української робітничої партії // Політологія. Кінець ХІХ — перша половина ХХ століття: Хрестоматія. — Л.: Світ, 1996. — С. 139.

14. Национальный состав населения СССР / По данным всесоюзной переписи населения 1989 г. — М., 1991.

15. Бурковський І. До питання про мову переважного вжитку серед людності України// Українська мова: з минулого в майбутнє. К., 1998. — С. 189—192.

16. Воловина О. Українська мова в Україні: матірня мова за національністю і мовою навчання// Про український правопис і проблеми мови/ Відп. ред. Лариса М.Л.З.Онишкевич. Нью Йорк—Львів, 1997. — С. 210—212.

17. Огульчанський Ю. Слово на сторожі. Верховна Рада і мовна ситуація // Українське слово. — 1996. — 4 січня.

18. Засоби масової інформації в Україні у 2000 році / статистичний бюллетень. — К., 2001. — С. 27.

19. Соловьёв В.С. Оправдание добра. М. Республика, 1996. С. 35.

20. Кропоткин П. Мораль, право, политика.

21. Юм. Д. Исследование о принципах морали.// Соч. в 2–х т.Т.2.М. Мысль. 1965. С. 334.

22. Кант И. Критика практического разума.//Соч. в 6–ти т. Т.4.Ч.1. М. Мысль, 1965. С. 350.

23. Франс А. Боги жадають//Франс А. Повстання ангелів. К. Дніпро. 1989. С. 280.

24. Аристотель. Большая этика.//Аристотель. Соч. в 4—х т. Т.4. М.Мысль. 1983. С. 296, 297.

25. Аристотель. Никомахова этика.//Соч. в 4–х т. Т. 4. М. Мысль 1983. С. 285.

26. Міхновський М. Самостійна Україна//Микола Міхновський та його “Самостійна Україна”. К. Всеукр. Наукове та проф. тов. ім. М. Міхн. 1998. С. 24.

27. Цит. за: Свій о своїх // Руслан. Львів. 1897, чч. 101. С. 2

28. Швецова А. Національний характер як феномен культури. Сімферополь. Таврія. 1999. С. 231

29. Біблія. Укр. біблійне тов.Єремія; гл. 6; 13—15. С. 759.