Затверджено до друку вченою радою Національного інституту стратегічних досліджень

При повному або частковому відтворенні матеріалів даної публікації посилання на видання обов'язкове

За ред.: д–ра екон. наук, проф. Власюка О. С.

Редакційна колегія: Барков В. Ю., д–р політ. наук;

Крисаченко В. С., д–р філос. наук, проф.;

Степико М. Т., д–р філос. наук

С83

Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. — К. : НІСД, 2002. — 864 с.

ISBN 966—554—043—2

У монографії розглядаються пріоритетні проблеми державотворення в Україні у політичній, економічній, військовій, інформаційній сферах, а також національних та міжнародних відносин. Визначаються концептуальні засади стратегічного розвитку українського суспільства, досліджуються конкретні проблеми державної політики в основних сферах його життєдіяльності, закономірності та перспективи функціонування українського соціуму у взаємозв'язку з аналізом практики прийняття управлінських рішень вищими органами державної влади.

Розрахована на широке коло вітчизняних і зарубіжних фахівців, науковців, політиків, державних службовців, викладачів та студентів, які займаються перспективами розвитку українського суспільства.

ББК 66.0(4УКР)

ISBN 966—554—043—2

© Національний інститут стратегічних досліджень, 2002

© Майнові, Національний інститут стратегічних досліджень, 2002

АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Національний інститут стратегічних досліджень

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ: теорія і практика

Розділ І

ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОГО ПОСТУПУ УКРАЇНИ

1. Етнічні процеси в україні

1.1. Історичні передумови формування етнічної структури населення України

Етнічна структура суспільства — базовий формотворчий чинник української держави, основа формування політичної нації країни. Вона перебуває в динамічному стані, зумовленому конкретними історичними обставинами, істотно впливаючи на суспільні процеси в цілому — політичні, культурні, економічні, демографічні тощо. У цьому контексті для української держави, для її сталого розвитку смисложиттєвим постає вирішення фундаментальної політичної проблеми: яким чином із людності різноетнічного походження — громадян України — сформувати певну системну цілісність, для якої національні інтереси країни, пріоритети та цілі її розвитку були б атрибутивними складовими, мірилом мислення і діяльності кожного з членів суспільства. Зрозуміло, що відповідні трансформаційні процеси мають відбуватися на основі врахування культурних цінностей кожної з етнічних груп — як корінного етносу, так і представників множини етнічних меншин України. Тим–то осмислення історичних передумов формування етнічної структури населення України набуває першочергового значення як концептуальна підстава розбудови розвиненого демократичного суспільства. Через це аналітики справедливо відносять розв’язання етнічних проблем суспільства до сфери національної безпеки держави.

Повнота та виваженість у розв’язанні відповідних проблем залежить від багатьох чинників: політичної волі, державних структур, міждержавних взаємин, економічного добробуту, соціальної політики тощо. Безперечно, однак, що будь–які рішення в цій сфері будуть набагато ефективнішими чи ефективними взагалі, якщо вони спиратимуться на солідну теоретико–методологічну основу, на знання того, яким чином в Україні виникли, постали і утвердитися певні етноси, яким чином склалася сучасна етнонаціональна картина.

Проблема історичної етнодинаміки, у свою чергу, має низку сутнісних вимірів. До найважливіших з них належать:

• методологічний;

• теоретико–концептуальний;

• світоглядно–ціннісний;

• варіативно–статистичний;

• соціокультурний.

Крім того, важливими є інші, спеціально не позначені виміри, про які також буде йти мова.

Методологічними засобами всебічного аналізу генези етнічної структури суспільства постають принципи актуалізму та історичних реконструкцій. Вони дають змогу поєднувати два напрями пошуку істини: погляд із сучасного в минуле — у першому випадку, і погляд із минулого в сучасне — в другому. Принцип актуалізму ґрунтується на припущенні, що для пояснення подій минулого досить знання нинішнього стану речей. Інакше кажучи, минуле пояснюється через сучасне. Цей принцип, вперше сформульований Ч. Лайєлем для пояснення подій минулої геологічної історії Землі, з часом став універсальним для всіх історичних дисциплін. Однак існує суттєвий недолік застосування цього принципу, пов’язаний з тим, що на його основі в минулому вишукують якості чи їхні передтечі лише тих феноменів, які існують нині. Інші ж, які в процесі історії були втрачені або різко трансформовані, принцип актуалізм, по суті, реконструювати не в змозі.

У цьому випадку на допомогу дослідникам має прийти принцип історичних реконструкцій. Принцип цей полягає в пізнанні подій та об’єктів минулого, виходячи з нього самого. Інакше кажучи, на допомогу мають прийти дані таких наук, як антропологія, археологія, палеогеографія, геологія, палеонтологія та їм подібні, які дають свій образ конкретного історичного часу. Наразі створюється гіпотетичний світ минулого, міра достовірності якого залежить від повноти здобутих даних про нього.

Висновки, отримані на підставі обох зазначених принципів, дають змогу реконструювати етнічну історію краю в її послідовності та етапності, перервності та неперервності, внутрішній закономірності та зовнішніх впливах, взаємозв’язках між чинниками природними та соціальними, духовністю та виробництвом, зрештою — дають змогу зрозуміти об’єктивну визначеність того стану, який має етнічна палітра України нині.

У галузі теоретико–концептуальній першочергового значення набуває вибір як понятійно—категоріальної основи дослідження, так і теоретичної парадигми пояснення генези та феномену етносу. Наявні підходи витворюють надзвичайно широкий спектр теорій та концепцій, починаючи від конвенційної гіпотези (етнос — продукт угоди всередині певної спільноти) і закінчуючи універсально–космічною (етнос — явище вселенське). Свою продуктивність, однак, засвідчив підхід, за яким етнос і етногенез — суть причинно–детерміновані продукти взаємин певних соціальних спільнот з їхнім природнім оточенням. Засадничими тезами у цьому зв’язку сприймаються положення про множинність реалізації форм єдності людини і природи, з одного боку, і онтологічну рівноцінність будь–яких ознак етносів і будь–яких етносів взагалі — з іншого.

У цьому зв’язку надзвичайно важливого значення набуває емпірична основа для історичної реконструкції і динаміки розвитку. Тут слід зважати на дані наук базових і так званих допоміжних історичних дисциплін. У першому випадку йдеться про необхідність звернення до автентичних пам’яток писемності тієї чи іншої доби, а також процесу розвитку людини і біосфери, у другому — використанні даних археології, історичної географії, лінгвістики, релігієзнавства тощо. Від повноти та достовірності емпіричної бази залежить обґрунтованість теоретичних побудов.

Світоглядно–ціннісний аспект пов’язаний переважно із зверненням до духовних атрибутів етносів та їх поцінуванням сучасним суспільством. Кожен етнос, як відомо, має свою специфічну світоглядну окремішність, архетипи думання та поведінки, певні риси ментальності, які вирізняють етнос у цілому та його конкретних представників від інших. Ці ознаки є етнічними маркерами, вони самодостатні і є для етносу найвищою цінністю. Разом з тим у багатоетнічній спільноті — вільно чи мимовільно — завжди (чи майже завжди) реалізовується парадигма рівноцінності духовних атрибутів етнічних спільнот як із зневажливо– цинічним відкиданням одних, так і зверхньо–абсолютизуючим нав’язуванням інших. Коли з такої суперечливої маси твориться політична нація, то виникає потреба світоглядної переоцінки цінностей одних етносів в очах інших, їхнього позитивного сприйняття з тим, щоб зняти дилему між суспільною інституалізацією та самоідентифікацією індивіда. У цьому зв’язку важко переоцінити роль виваженої етнокультурної політики держави.

Варіаційно–статистичний підхід уможливлює оцінку кількісної динаміки розвитку етносів. Якщо за співіснування різних таких спільнот у межах однієї структури (державної, територіальної тощо) у них мають місце різні показники чисельності, природного приросту, смертності, захворювань, антропометричних та фізіологічних вимірів, що виявляє варіаційно–статистичний аналіз, то відповідні висновки мають стати не лише спонукою для роздумів, але й для певних державних рішень щодо соціального захисту тих чи інших етнічних спільнот, їхньої підтримки тощо.

Соціокультурний вимір є синтетично–акумулюючим, оскільки він репрезентує реальне суспільне буття етносу у його підставах для нормального життя, з одного боку, і задоволенні цих підстав — з іншого. Численні колізії, пов’язані з мовною політикою, культурними ініціативами, прилученням до цінностей рідної та світової цивілізацій тощо засвідчують неординарність і, зрештою, домінантність цього виміру для життя етносу. Як свідчить історія, соціокультурні цінності, створені етносом, мають подвійне буття — “для нього” і “для всіх”, причому останнє можливе навіть тоді, коли етнос сходить з історичної арени (ассирійці, кіммерійці, етруски, шумери та інші). Наразі, включеність соціокультурних цінностей у всесвітній контекст може сприяти і самозбереженню етносу в часі (євреї, вірмени та ін.).

Таким чином, історична етнодинаміка в її сутнісних вимірах засвідчує закоріненість основної маси сучасних етнонаціональних колізій (як внутрішніх, так і взаємних) у глибинні шари історичного буття народів. У свою чергу, оскільки актуальний час постійно перетікає у час історичний, ці ж чинники визначають етнічне тло і сучасної України, що потребує їхнього об’єктивного врахування при плануванні та проведенні державної національної політики.

Для з’ясування генези сучасної етнічної структури українського суспільства необхідно простежити два взаємозв’язаних явища: по– перше, особливості етнічної історії українського народу, тобто етногенез українців як автохтонної етноспільнти даної геополітичної реальності і, по–друге, — суспільно–демографічні впливи представників прийшлих (некорінних) етнічних спільнот. Таким чином, ми маємо змогу зрозуміти, чому українці протягом тисячоліть були визначальними на власній території і чому в нинішньому соціумі є численні етнічні меншини та представники інших етносів.

Розглянемо спочатку історичні чинники формування українського етносу. До них слід віднести насамперед такі: антропологічні, ландшафтногеографічні, екологічні, духовно–культурні, економічні, політичні та релігійні. Звичайно, існують й інші важливі чинники, але саме названі вище є детермінантами атрибутивних ознак українського етносу.

Для розуміння сучасного образу українців як антропологічної спільноти важливими є, зокрема, дві обставини, які з’ясувала наука XX ст.

По–перше, існує певна антропологічна спадкоємність між племенами українських теренів епохи бронзи, скіфами, людністю черняхівської культури, антами та племінною групою полян; через останніх сучасні українці успадкували багато рис давнього населення Північного Причорномор’я. Ці висновки переконливо аргументовані дослідженнями українських, німецьких та російських антропологів. При цьому особливого значення набуває факт антропологічної неперервності людності Середнього Подніпров’я протягом, принаймні, останніх 10—12 тис. років [1]. Йдеться, звичайно, не про сталість чи повну стабільність антропологічних показників, але насамперед про те, що в расово–антропологічних ознаках не зафіксовано кардинальних різких змін чи навіть стрибків. Це дає змогу дійти висновку, що в цьому регіоні завжди існувало відносно стале осіле населення схожого антропологічного типу.

По–друге, антропологічний тип українців, зберігаючи інваріантні риси на всій території України, має водночас локальні особливості та відміни. Це зумовлено як варіативністю єдиного типу згідно з конкретними природними обставинами життєдіяльності (лісостеп, степ, ліс, гори), так і потужними “ін’єкціями” до антропологічного (генетичного) субстрату українців з боку представників інших популяцій [2]. При цьому варто, однак, завжди мати на увазі (особливо враховуючи тезу про антропологічну неперервність людності у Середньому Подніпров’ї), що такі впливи накладаються на базові генетичні та ментальні ознаки власне українців, а тому мають дотичний, хоча й такий, що урізноманітнює український расовий тип, вплив.

Отже, антропологічні дані засвідчують стале існування на осердьових теренах України певної субстрактної людської неперервності, яка є свідченням автохтонності етнічних спільнот, що могли формуватися на цій землі.

Ландшафтно–географічні умови існування українського етносу характеризуються помірним кліматом, рівнинною місцевістю, мередіальною мережею річкових потоків, відносною відкритістю кордонів країни, межуванням з істотно відмінними ландшафтними системами — морськими на півдні, ксерофітним степом — на сході, суцільними лісами і болотною рослинністю на півночі, гірськими системами — на південному сході. І лише на власне західному напрямку ландшафтні системи України та її сусідів є дуже подібними. При цьому слід мати на увазі таку важливу рису українських ландшафтів, як їхню гетероморфність, тобто різнорідність. На відміну від ландшафтів гомоморфних, тобто однорідних, гетероморфні ландшафти змушують їх мешканців до варіативності в поведінці, здатності до змін у способах життєдіяльності. Саме в таких природних умовах формувався український етнос, саме вони відповідають морфофізіологічним особливостям його представників. Дотичним, але дуже переконливим свідченням справедливості цього твердження є та обставина, що еміграційні потоки українців, якщо вони здійснювались без особливого зовнішнього примусу, спрямовувалися у регіони, схожі за природними умовами на батьківські: Зелений та Малиновий (Далекий Схід і Кубань) клини в Росії, південь Канади та північ США, Аргентина, південна Австралія тощо. Інакше кажучи, переселення відбувається в райони, найавтентичніші генетико–біологічним особливостям представників українського етносу.

Генетико–біологічні особливості людини формуються в певних екологічних умовах довкілля. При цьому категорія, яка характеризує форму та варіативність подібної взаємодії, її безпосереднє втілення іменується адаптивним типом. І якщо населення живе в схожих природних умовах протягом десятків, а то й сотень поколінь, то у всіх його членів формується схожий адаптивний тип. Інакше кажучи, адаптативний тип — це та норма біологічної реакції на комплекс умов навколишнього середовища, яка забезпечує стан рівноваги популяції з цим середовищем і знаходить зовнішнє втілення у морфофункціональних особливостях популяцій. Адаптивний тип — явищах спадкове, зафіксоване в генетичному апараті. Базовими екологічними системами, в яких відбувалася генеза українського етносу, є лісостепові екосистеми з фазовими переходами до степових та суцільно лісових екосистем.

Понад те, поряд з адаптивним типом у певного етносу формуються і архетипи (за К. Юнгом) культури та мислення, за якими представників одного етносу неважко відрізнити від іншого. Сукупність архетипів становить ментальність народу, його своєрідний духовний світ. У свою чергу, ці особливості життя і діяльності втілюються у певну смислову систему, основою якої є рідна мова. Тому глибоко помиляються ті аналітики і політики, які вважають втрату українцями власної мови фактором вторинним, не суттєвим. Насправді, з цим процесом пов’язані як збурення у сфері ментальності та архетипах мислення і діяльності, а через них — і розбалансування адаптивного типу представників етносу. Таким чином, мовна проблема постає і як мислення, і як діяльність (за О. Потебнею). Тому функціонування української мови як державної у всій повноті стає чинником національної безпеки у плані збереження не лише духовності, але й життєдіяльності нації.

Важливим чинником етнічної консолідації суспільства виступали політичні утвори українського народу. Провідний фахівець України з проблем етногенезу член–кореспондент НАН України В. Д. Баран зауважує, що можна вважати доведеним, що корінні мешканці лісостепової зони України, починаючи з рубежу I тис. н. е., пережили всі інвазії і не були витіснені повністю з місць свого проживання або знищені [3]. Таким чином, постає проблема з визначенням множини політичних об’єднань цього часу як у забезпеченні соборності України, тобто з’єднання всіх українських земель у лоні однієї держави, так і роль останньої в підтриманні відтворенні та розвитку загальнонаціональних цінностей. У зв’язку з цим звернено увагу на ключові державні утворення українського народу: Антську державу, Київську Русь, Литовську Русь, Гетьманщину, Українську Народну Республіку (а також декілька інших політичних феноменів часів визвольних змагань XX ст.) і, нарешті, сучасну Україну, суверенну з 24 серпня 1991 року.

Кожна з названих держав виконувала насамперед завдання внутрішньої організації та інтеграції суспільства. Засобами законодавчими, політичними, адміністративними, військовими, економічними, духовними та релігійними, створювалися умови для об’єднання нації в єдиному організмі, збереженні і відтворенні функціональних етнічних цінностей. Вищим виявом реалізації політичної функції держави є досягнення соборності України — консолідації всіх українських етнічних земель в єдину політичну цілісність. Унаслідок цього населення країни отримує від влади вищі гарантії щодо збереження власної ідентичності, створення запобіжних засобів проти агресивних сусідів. Досить при цьому згадати надання в часи княжої України—Русі статусу державних українській мові й релігії “київського” християнства; законодавчі акти щодо мови в Литовській Русі, визначення їх смисложиттєвими для всього українського народу, боротьбу за “віру, право та вольності”, а також державну політику українізації (у тому числі зрусифікованої частини соціуму) в часи Української Народної Республіки. Відповідно відродженню української нації, її духовної і матеріальної культури активно сприяє діяльність сучасної української держави.

Очевидно, що роль держави у збереженні та відтворенні етнічної ідентичності повинна і може бути більш вагомою. Блискучим прикладом досягнення максимального результату є діяльність держави Ізраїль. Саме тут вдалося повернути у повсякденне життя мову Cвященних книг — іврит, а репатріантам єврейського походження (практично з усіх країн світу) — відчути себе цілісним етнополітичним тілом планети.

Релігійні чинники в різні часи виконував як позитивну, так і негативну функцію щодо консолідації українського етносу. У дохристиянські часи система традиційних духовно–практичних уявлень виступала стрижнем організації суспільного життя, засобом збереження архетипових моделей мислення, поведінки і діяльності. Завдяки цьому члени суспільства відтворювали певну аксіологічну парадигму, ризикуючи у протилежному випадку повністю втратити власну ідентичність.

Оскільки традиційний світогляд тісно пов’язаний з регламентацією (включно з табуїтивною) повсякденного життя людини, він досить ефективно міг виконувати функцію збереження давньоукраїнської людності. Зауважимо, що значною мірою саме цінності такого світогляду виступають основою і засобом збереження етнічної визначеності значної кількості (насамперед сільської) членів українського суспільства. Подібну ж функцію, хоча й дещо іншими засобами, тривалий час (до кінця XVI — кінця XVII ст.) виконувало і християнство. Введене великим князем Володимиром Святославовичем у 988 р. як державна релігія, християнство постало обов’язковим елементом буття кожного з членів суспільства. Де переконанням, а де силою християнство увійшло до свідомості громадян, стало чинником об’єднання спільноти. Цьому сприяв своєрідний синтез традиційного і християнського образів світу, формування своєрідного, “київського” християнства, що давало змогу всім українцям відносно безболісно зробити перехід до нової духовної парадигми. На жаль, подальші політико–конфесійні трансгресії (події 1596, 1621, 1689 р. тощо) спричинили появу у християнстві в Україні дезінтегративної функції, що роз’єднувала суспільний етнічний масив і через це сприяла деетнізації частини українського етносу.

Саме при взаємодії названих чинників формується феномен української духовності, носієм якої є український етнос. У концентрованому вигляді вона проявляється в українській ментальності.

Ментальність — категорія світоглядна, яка окреслює усталені норми та стереотипи мислення, психофізичні регулятиви поведінки, притаманні певній етнічній спільноті. Осмислення її феномена потребує вирішення низки методологічних та логіко–семантичних проблем.

Так, поглибленого дослідження вимагає вже сама категорія “ментальності”, оскільки в літературі і, особливо, на рівні побутової свідомості використовуються найрізноманітніші тлумачення цього поняття, а застосовується воно до найрізноманітніших предметних обширів. Необхідно також провести порівняльне типологічне зіставлення поняття “ментальності” із спорідненням поняттями — “духовність”, “національний характер”, “етнічний образ світу”, зрештою, “світогляд”, оскільки досить тривіальною є процедура підміни одних понять іншими, робиться висновок про аморфність та невизначеність кожного з них, спостерігається інтерференція смислів. Тому актуальною є потреба категоріально–дефінітивного аналізу згаданого обширу понять.

Відповідно уточнення потребує і ментальність, поіменована українською. Існуючий стан речей також не дає однозначної відповіді щодо сутності та меж такого поіменування, оскільки звичайним є полісемантизм і цієї категорії. Мовноетнографічний критерій визначення “українства”, що домінує в літературі, не може цілковито задовольнити дослідження, оскільки спричиняє звужене тлумачення даного національного феномена. Збагачення поняття “українська ментальність” неможливе без врахування субстанційних, політичних, геополітичних, навіть генетичних аспектів. Інакше кажучи, нагальною є потреба синтетичного, цілісного бачення українства.

Відтак повернемось до розкриття структури та смислу “української ментальності”. Слід зазначити, що її риси описані досить повно, що дає підставу багатьом дослідникам вести мову про осягнення глибинної сутності. Однак пошук на цьому не закінчується, а лише починається, оскільки нез’ясованими залишаються архітектоніка “ментальності”, її неподільні елементи, характер комунікативних та фундаментальних зв’язків у системі. Чималу еврістичну роль у цьому напрямі відіграє звернення до національних архетипів (як первісних структур) та субстанційних детермінант (як системоутворювальних чинників).

Категорії української ментальності властивий потужний синтетичний потенціал, в якому закумульований національний досвід в його селективних спроможностях щодо наскрізних внутрішніх цінностей та позитивних спонук довкілля. Цим, до речі, національна ментальність відрізняється від національної пам’яті: перша відбиває і концентрує смислонеобхідне для життя, друга — зберігає спогад і про Добро, і про Зло. Водночас ментальність є питомим осердям пам’яті, оскільки надає інформативному чиннику аксіологічного виміру.

Джерельною базою дослідження української ментальності виступають тексти. Під останніми М. Бахтін розумів таке: “Людина в її людській специфіці завжди висловлює себе (говорить), тобто створює текст (хоча б і потенційний). Там, де людина вивчається поза текстом і незалежно від нього, це вже не гуманітарні науки (анатомія і фізіологія людини та ін.)” [4]. У цьому контексті текстом є будь–яка зорганізована система знаків (включно з мовою мистецтва, архітектури та музики), але також дії та вчинки. Головна проблема обертається, таким чином, розумінням тексту та експлікацією з нього певного смислу, що розкриває суть досліджуваного об’єкту.

“Слово хоче бути почутим, — писав Бахтін, — воно вступає в діалог, який не має смислового кінця” [4]. Інакше кажучи, смисли текстів відіграють суттєву ролю не лише з погляду, як конкретна “реальність” у них міститься, тобто реконструкції корінного смислу, але й які потенції для нашого нинішнього буття вони несуть у собі. Смисли минулих епох стають нашими смислами, оскільки текст не живе безсторонньо від доби, а промовляє до неї те, що вона хоче почути. Нині ми хочемо і маємо право почути об’єктивну і безпосередню оцінку того, що іменують українською ментальністю.

На цьому шляху найперше, що необхідно зробити, це деміфілогізувати бачення багатьох рис української людини та її світу нагромадженими як всередині нації, так і поза її межами. Йдеться про такі твердження, як–от:

• носіями української ментальності є лише люди, які розмовляють літературною українською мовою;

• українська культура є виключно хліборобською, а міська — ворожою нації;

• найкращі часи в розвитку вже пройдено (Золотий вік), а його досягнення є ідеал для майбутнього;

• носіями української ментальності не можуть бути іноплемінні люди;

• українська ментальність постає лише з формуванням нації, а не закорінена в архаїчні просторово–часові обшири;

• хтось володіє істиною про ментальність і має право на виключне її тлумачення.

Так само складною, як і генеза власне українського етносу, була палітра постання на нашій землі інших етнічних спільнот, які опинилися тут чи то з власної волі, чи за чиїмось примусом або через історичні обставини. У загальному контексті можна вести мову про економічні, політичні, комунікативні, релігійні, військові та деякі інші чинники.

З торговельних причин на теренах України вже в середині I тисячоліття до н.е. опинилися численні давньогрецькі міста—поліси. Давні греки практично в абсолютній більшості випадків не переслідували експансіоністські цілі, а селилися в північному Причорномор’ї за домовленістю з місцевим населенням для взаємовигідної торгівлі: з Еллади сюди надходили ремісничі, ювелірні, збройні, мистецькі та інші вироби; натомість з Великої Скіфії (згодом — Сарматії, Роксоланії, Антії) в середземноморські грецькі поліси рухались потоки зерна, риби та інших харчових продуктів, а також численні природні ресурси, включаючи смарагди, срібло та золото, добірні коні та мисливські собаки. Вже в середні віки, за часів Кримського ханства, новогреки (румеї, тобто греки–елліни та уруми або греки–татари) складали істотний відсоток торговельного і ремісничого населення міст півострова [5]. Спонукані політичними причинами, насамперед ультиматумом імператриці Катерини II Кримському ханству про виселення християн з Криму (відомого як “Найвища грамота про влаштування християн, вивезених з Криму”), греки влітку–восени 1778 р. масово рушили в Приазов’я, де досі становлять поважну і численну громаду. Так на землях України з’явилася чи не найдавніша етнічна меншина, яка збереглася донині.

Ще з дохристиянських часів, і також з торговельно–економічних причин, відомі численні єврейські та вірменські громади, особливо у Північному Причорномор’ї. Але особливо потужний притік євреїв розпочався після відомих подій XV ст. на Піренейському півострові, коли під проводом королеви Ізабелли розпочалася етнічна “чистка” регіону, насамперед від маврів та євреїв. Останні рушили в інші європейські країни, в тому числі й в Україну, і протягом століть, включно до XX ст., становили істотний прошарок українського суспільства, мешкаючи по всій території країни, переважно в містах, істотно впливаючи на діяльність у сфері торгівлі, ремесла, фінансів, науки та освіти. На жаль, холокост у роки другої світової війни, а також повернення значної частини громадян України єврейського походження на свою історичну Батьківщину — в державу Ізраїль — призвели до суттєвого зменшення цієї етнічної меншини.

Очевидно, грецька та єврейська етнічні спільноти наочно демонструють як органічно може влитися до складу автохтонного етносу прийшлий люд, якщо спонукальними мотивами його інтеграції виступає торговельно–економічний та культурний інтерес.

На етнічну мозаїку українського суспільства істотно впливали військові протистояння і тісно пов’язані з ними політичні наслідки. Багату українську землю пробували загарбати зовсібіч. З історії добре відомі військові агресії готів, гуннів, авар, хазар, печенігів, половців, які на той чи інший час залюднювали частину українських земель. З прийшлих кочівників, по суті, лише та частина, яка осіла в Причорномор’ї і відома під назвою “кримські татари”, зуміла, хоча й з великими поневіряннями та втратами, зберегтись в українському суспільстві. Вперше прийшовши як завойовники на Кримський півострів у 1229 р., монголо–татари так вподобали цю землю, що вона стала їхнім місцем постійного проживання [6]. Асимілюючи місцеву культуру, всотуючи генетичні особливості місцевого люду, пораючи землю, саджаючи сади і зводячи міста, кримські татари були не лише войовничим народом, але й важливою ланкою, через яку в Україну входила культура мусульманського світу і, навзаєм, українська — до східних народів.

З воєнно–політичними акціями та реаліями минулих часів також пов’язане формування етнічних меншин в українському суспільстві. Як відомо, певні українські регіони в різний час входили до складу тих чи інших імперій чи держав. Нагадаємо лише деякі з них: Польща, Австро–Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Росія. Кожна з таких країн приводила на українські землі своє військо, чиновництво, поліцію, землевласників тощо, активно проводила політику денаціоналізації місцевого населення у бажаному для себе напрямку та колонізації завойованих земель новими поселеннями. Так на теренах України з’явилися численні спільноти поляків, німців, мадяр, румунів, словаків, чехів і, особливо, росіян. З’являлися навіть етнічні меншини з представників досить віддалених від України народів, наприклад, громади сербів, чорногорців, болгар, знову–таки німців, яких імперія всіляко заохочувала до переселення в південні українські степи різними пільгами. Не слід забувати, що крім власне іноетнічної людності, за кожним із завойовників тягнувся потужний асиміляційний шлейф, і українці за походженням ставали своєрідним “матеріалом” для зростання чисельності іншого етносу. Про можливі масштаби подібного впливу свідчить бодай цілеспрямована політика русифікації в часи існування тоталітарного суспільства.

Досить ефективними засобами денаціоналізації автохтонної нації і, відповідно, кількісного нарощування іншого етносу були і залишаються засоби економіки, освіти, культури тощо. В індустріальних “монстрах” України не лише зникали її природні багатства і занечищувалось довкілля, а й уніфікувалася свідомість, мислення, культура. Подібна маргіналізація людей витискувала їхні ціннісні етнічні риси і, натомість, формувала стандарти і манери життя і діяльності радянського суспільства. Як це не прикро, але надані таким чином імпульси денаціоналізації по інерції діють і нині: через технічну документацію, професійний жаргон, колишню кадрову політику тощо. Аргументи ж типу того, що українізувати сферу економіки дуже важко чи, навіть, неможливо, спростовують приклади функціонування економіки країн з населенням, на порядки меншим, ніж в Україні — Албанії, Македонії, Естонії та ін. Не меншою мірою втратам етнічних цінностей, насамперед мови, сприяла освітня та культурна політика в колишньому СРСР, а також мовний і смисловий виміри інформаційного простору. І в цих сферах, на жаль, продовжується інерційний рух деукраїнізації автохтонного етносу, а в сфері інформації тиск навіть посилився.

До важливих чинників впливу на етнічну структуру суспільства необхідно віднести релігійний зріз життя суспільства. Так, релігія може стати об’єднуючим фактором в житті суспільства, сприяти підвищенню його духовності, але може виконувати і прямо протилежну функцію. Сумнозвісними прикладами можуть бути впливи в певні історичні часи деяких конфесій, котрі через віру сприяли іноземній експансії на терени України. Так, наприкінці XVI — у першій пол. XVII ст. покатоличеними і, як наслідок, сполонізованими виявилось сотні, навіть тисячі аристократичних українських родів, включаючи низку князівських родів: Вишневецьких, Острозьких, Чарторизьких, Корецьких, Сангушків і багатьох інших. Основним дієвим знаряддям у цій справі виявились отці–вихователі з ордену єзуїтів, з якого і на теренах Речі Посполитої, тобто в Польщі, Литві, Білорусі та Україні, працювало тоді не менше половини всіх його членів. Цю особливість, тобто полонізацію через виховання дітей із знатних сімей, ще півтора століття тому відзначив видатний теолог й історик християнства М. Ястребов: “Але нічим іншим з таким успіхом і дієвістю не досягали єзуїти цієї мети, як вихованням юнацтва. В цьому відношенні вони цілком і глибоко зрозуміли значення виховання. Їм потрібні були люди, віддані їм душею і тілом...” [7]. Сама ж Україна вкрилася мережею єзуїтських освітніх закладів [8]. Нагадаємо, що навіть Богдан Хмельницький замолоду закінчив таку установу, але зумів зберегти національну ідентичність. Переважна ж кількість інших вихованців цього робити не змогла. Так Україна втратила свою національну еліту і поповнила еліту іншого етносу. Іншим, не менш показовим і характерним з погляду втрат для українського етносу, прикладом є діяльність на теренах України Московського патріархату, який і донині вперто не допускає використання в церковній службі у своїх парафіях нашої країни української мови. І це робиться навіть у столиці суверенної України — місті Києві. І в цьому випадку відбувається “перетікання” представників одного етносу до іншого, а в Україні в цілому змінюється етнічна структура суспільства. Перелік подібних прикладів впливу деяких конфесій на етнокультурну та етнополітичну структуру українського суспільства можна було б продовжувати.

Розширенню етнічного розмаїття в сучасній Україні сприяють міграційні потоки з Кавказу та Центральної Азії, а також деяких інших східних регіонів. Географічне становище та природні умови віддавна робили Україну, особливо її південні (степові) обшири та річковий (дніпровський) “шлях з варяг у греки”, своєрідним “міграційним перехрестям Євразії”. Саме через її територію йшли основні потоки різнорідного люду під час “великого переселення народів”, саме в Україні або через Україну далі в Європу намагаються потрапити нинішні численні легальні та нелегальні мігранти та біженці. Відомі події на Кавказі та в Афганістані, де ведеться інтенсивна боротьба з тероризмом, дають підстави вважати цілком ймовірним знаходженням серед них терористів, а з ними — зброї, наркотиків тощо. Слід зважати також на реальну чи потенціальну загрозу загострення санітарно–гігієнічної ситуації в окремих регіонах країни, особливі в тих, де мігранти концентруються і перебувають тривалий час (прикордонні збірні пункти, ринки, порти та транспорт). Це викликано насамперед досить низьким рівнем охорони здоров’я в деяких країнах — донорах мігрантів, а також існуванням там екзотичних хвороб, з якими українська медицина не має або має мало досвіду боротьби. Таким чином, сучасна міграція, особливо нелегальна, безпосередньо становить проблему національної безпеки країни, яку конче необхідно вирішувати, оскільки існують переконливі прогнози про збільшення міграційного потоку з “гарячих точок” планети.

В етнічному контексті сучасна міграційна політика та наростаюча хвиля мігрантів приводить на українські землі представників тих етносів, які раніше були слабо представлені в суспільстві або не представлені взагалі. З одного боку, це урізноманітнює його етнічну палітру, а з іншого — породжує низку соціальних, культурних, освітніх та інших проблем перед суспільством. Адже легальним мігрантам та біженцям мають бути забезпечені всі основні права людини — на працю, освіту, соціальний захист, охорону здоров’я тощо. На практиці такі люди фактично вливаються в російськомовну частину українського суспільства, що знову– таки сприяє її збільшенню.

Таким чином, сучасне українське суспільство складається з двох взаємозв’язаних компонентів: автохтонного українського етносу, який постав саме на цій землі і витоки його губляться в глибині тисячоліть, і представників численних етнічних меншин та етнічних груп, які через різні історичні обставини потрапляли і потрапляють на українську землю і стали рівноправними членами суспільства. У своїй сукупності вони становлять спільноту громадян України, рівних у правах та обов’язках, повноправними учасниками і творцями сучасного історичного процесу.

Незалежна Україна має на меті розбудову демократичної правової держави, з розвиненою економікою та громадянським суспільством, авторитетного суб’єкта міжнародних відносин. І, поза всяким сумнівом, творцем такої держави має стати українська політична нація, вся спільнота громадян країни, незалежно від етнічного походження, яких об’єднали б національні інтереси країни, а також спільна національна ідея, пріоритет загальнонаціональних цінностей і законів, віра в щасливе майбутнє. А історія нехай нам буде уроком з минулого, мірилом того, як треба жити і діяти задля миру у власному домі, й напутнім повчанням для тих, хто хоче сіяти в ньому розбрат і ворожнечу.