5. Державно–церковні відносини як чинник розвитку громадянського суспільства

5.1. Ідея національної Церкви і національної релігії у сучасному українському суспільстві

Радянський досвід заперечення багатьох загальнолюдських духовних цінностей, зокрема релігійних, негативно позначився на масовій свідомості народу, його національних традиціях. Замість насильницьки вилучених духовних цінностей, ідеологія тоталітарної доби нав’язувала політичну міфологію й утопії з квазі—релігійним змістом.

Відтак сучасний період трансформації духовності Українського народу вимагає вдумливого та грунтовного аналізу процесу повернення до релігійних цінностей, визначення етноконфесійної специфіки релігії в Україні, усвідомлення і врахування релігійних чинників у глобальній стратегії розбудови незалежної держави.

3вернення етносів до релігійних вірувань є цілком природнім, і релігію належить розглядати як невід’ємний чинник розвитку націй, про що свідчать як історичні дослідження, так і практика реального буття. Адже наскільки глибоко не заглянемо у сивину століть, не знайдемо там безрелігійних або безетнічних спільностей людей. Такого ж висновку доходимо, розглядаючи сучасні реалії. Підкреслимо, мова йде саме про цілісні людські спільноти, які здатні забезпечити самодостатню життєдіяльність і повноцінне самовідтворення особи та нації, а не про окремі індивиди, нехай і у значних кількостях (їх можуть бути навіть мільйони).

Етноконфесійна специфіка релігії, яка формується взаємодією з етнічними чинниками, стимулюється необхідністю потреб нації у власній релігійній структурі. Але, звичайно, це не означає поступу до якоїсь національної чи ідеологічної автаркії (хоча подібне в історії трапляється) на зразок комуністичної. Етноконфесійна специфіка релігії суттєво допомагає самоусвідомленню нації як самоцінності й самодостатності, а відтак є могутнім чинником розбудови власної національної держави, як повноправного і рівноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах функціонування незалежної Української держави, відродження культурно—самобутніх традицій Українського народу та зростання його історичної самосвідомості популярності набуває ідея створення національної Церкви, що знову ж таки є невіддільним елементом національної ідеї або рельєфніше це можна назвати ідеєю національного поступу.

Ідея створення національної Церкви вже знаходить значну підтримку серед державних, політичних і громадських діячів, представників інтелігенції, науковців, духовенства та віруючих різних конфесій. В її реалізації вбачається дієвий засіб врегулювання міжцерковних конфліктів, зменшення напруженості в релі—гійному середовищі, особливо поміж православними юрисдикціями, досягнення консолідації та єднання суспільства загалом.

Принагідно зазначимо, що поняття “національна церква” і “національна релігія” за радянської доби були вилучені з обігу, оскільки вважалося (й небезпідставно), що вони стимулювали свідомість націй і сприяли їхньому “сепаратизму”. Тому, на жаль, ще чимало діячів в Україні серед церковного кліру та політиків перебувають у полоні радянсько–комуністичних стереотипів щодо цих природних процесів, не говорячи вже про багатьох парафіян, котрі не мають належної ні духовної, ні наукової підготовки.

У сучасній науковій літературі дані терміни хоча і набули значного поширення, однак не мають якогось уніфікованого смислового наповнення. Вони вирізняються досить різноманітним спектром семантичних значень. Звернемо увагу на деякі з них. В країнах, де традиційно вкорінені національні релігії (синтоїзм — в Японії, конфуціанство та даосизм — у Китаї, іудаїзм — в Ізраїлі, індуїзм та джайнізм — в Індії), церкви відповідної конфесійної приналежності також є національними. Інколи поняття “національна церква” і “національна релігія” вживають як синоніми домінуючих у тому чи іншому регіоні релігійних напрямків, що за тривалий період історичного розвитку адаптувалися до місцевої культури й стали в подальшому фундаментом її поступу (католицизм — в Італії, православ’я — в Болгарії, іслам — в Туреччині, Ірані, Саудівській Аравії тощо). З точки зору православної еклезіології, національними називають переважну більшість помісних православних церков. У політико–правовому аспекті вищенаведені концепти часто фігурують як аналоги найбільш прийнятної для певної нації духовної ідеології, яку конкретна держава залучає до арсеналу засобів розв’язання стратегічно важливих завдань. Власне на основі такого розуміння постав давній принцип: окрема нація (в європейському розумінні як нація—держава) — окрема Церква.

В деяких відомих випадках поняття “національна церква” абсорбує в себе й поняття “державна церква”. До речі, таке розуміння живе й нині та навіть взяте “на озброєння” окремими сучасними популяризаторами ідеї фундації національних церковних структур в Україні. Але ось тут, природно, і постає запитання: чи відповідає таке бачення перспектив розвитку релігійної ситуації в Україні реаліям сьогодення?

Наскільки переконує історичний досвід попередніх століть, усі спроби утворити на українських землях єдину християнську національну Церкву зазнали краху. У 988 р. Володимир Великий приймає сам і запроваджує християнство на Русі. Православ’я проголошується державною релігією русичів. Але воно так і не змогло стати єдиним віросповіданням Українського народу. Попри всілякі екзекуційні заходи Київського князя, спрямовані на викорінення язичництва, останнє збереглося, продовжуючи впливати на розвиток народної культури. Отже, фактично процес християнізації продовжується і сьогодні. Й не лише тому, що народжуються нові покоління.

Інший приклад — Берестейська унія 1596 р. Багато дослідників вважають, що бажаного результату вона не дала. Об’єднання частини православних парафій з Римсько–католицькою церквою не тільки не стерло, (як сподівалися деякі її сучасники з обох сторін), відмінностей між православ’ям і католицизмом, а й зумовило з’явлення поряд з двома зазначеними релігійними напрямками третього — греко–католицизму. В подальшому розшарування на конфесійному грунті поглибились і навіть призвели до певної регіональної протидії церков [1]. Очевидно, на основі цього ряд і сучасних вчених підтримують традиційну (принаймні на теренах колишніх Російської імперії та її модифікації ХХ століття — Радянського Союзу) тезу про унію як першопричину поділу української нації. Тобто, що укладення Берестейської унії “поклало початок (курсив мій — С. З.) розділенню українського суспільства на дві духовно–культурні зони, що тривалий час протистояли одна одній. Релігійне розмежування посилювалося різними політичними системами, адміністративним підпорядкуванням територій, наявністю певних регіональних відмінностей у культурі, мові, звичаях та традиціях українців” [2].

В даній праці не місце вдаватися з цього приводу до детального аналізу. Але тут все майже навпаки! Чвари і розділення, що тривали на українських землях кілька попередніх століть якраз і призвели до укладення Берестейських угод.

Адже в цьому контексті можна навести й інші характерні приклади. Болісно зреагувавши на укладення унійної угоди в Берестечку, православні спробували утворити союз з протестантами. У Вільно під керівництвом князя К. Острозького православне духовенство зібрало з’їзд спільно з представниками лютеран, кальвіністів і чеських братів, де утворили конфедерацію. Однак об’єднання не сталося через непорозуміння з приводу деяких догматичних положень, звичаїв та обрядів. Православна церква не допускала протестантів до активного впливу на формування національної свідомості українців. Ця сфера була монополізована нею.

Відомі й інші зусилля, спрямовані на створення національної Церкви в Україні. Зокрема, у першій половині XVIII ст. в контексті загострення міжцерковних суперечок митрополити Й. Рутський та П. Могила (відповідно з боку греко–католицької та православної церков) спрямували свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між вказаними церковними структурами. Ієрархи виходили, передусім, з того, що відмінності між православ’ям і греко–католицизмом не такі вже й глибокі, а відтак поставили собі за мету привести обидві церкви до так званого “генерального примирення”. В результаті нової унії передбачалося утворити Київський патріархат, незалежний від Константинополя. Але наявні віроповчальні розбіжності і неузгодженість у вирішенні організаційних питань після смерті Й. Рутського, а потім і П. Могили звели нанівець ідею церковного єднання у проголошений ними спосіб.

Свій варіант стимулювання національного поступу Українського народу шляхом об’єднання православних і греко–католиків запропонував М. Смотрицький. Але і його ідея “справедливої унії” не була сприйнята широкими колами віруючих і не знайшла свого укорінення в релігійно–церковному житті України.

Як бачимо, робилося немало реальних спроб об’єднання церков, проте більшість із них були невдалими. Головна причина їхньої невдачі — бездержавницьке існування Українського народу протягом багатьох століть та підпорядкування його території різним загарбникам. Нерідко поспішні, непідготовлені церковні утворення, які формувалися переважно з політичною метою, не витримували випробувань часом і розпадалися.

Але найчастіше їх удушували “в братерських обіймах” держави тих сусідніх народів, які господарювали в ті чи інші часи на українських землях.

Незважаючи на невдалі попередні історичні спроби, ідея створення національної релігійної організації в Україні й нині користується помітним авторитетом. Більше того, деякі церковні діячі висловлювались навіть за статус не просто національної, а державної Церкви. Ось лише кілька офіційних заяв нині покійного предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату Патріарха Володимира (Романюка): “Будь–які тлумачення, що, мовляв, усі конфесії мають бути рівними, що нам не потрібна державна Церква, мені просто не зрозумілі. Я, наприклад, вважаю, що повинна бути Церква державною, якщо вже не де–юре, то де–факто... Наша державна влада не повинна реєструвати все підряд і казати: будьмо всі однакові, рівні перед законом... нема такого у світі, щоб всюди були релігії рівні” [3]. І далі: “Я — за державну Церкву. Це необхідно, коли нація будується. Має бути фундамент, і в Україні ним має бути православ’я” [4].

Дійсно, останнє має глибоке коріння на українських теренах, його духом проникнуті національна культура, свідомість, традиції значної частини Українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в історії України православній церкві важко стати загальнонаціональною. Адже в одні часи вона певною мірою гуртувала націю, в інші — ставала фактором національної дезінтеграції (особливо коли Київська Митрополія перестала бути Екзархатом Вселенського (Константинопольського) Патріархату й загарбана була до складу Російської Православної Церкви).

Окрім того, сьогодні українське православ’я переживає не кращі часи. Хоча воно і зберігає за собою провідні позиції серед інших конфесій, однак його вплив на населення поступово зменшується. На думку дослідників, цьому окрім іншого сприяє надмірний консерватизм, що здавна був характерним для православної Церкви, а це не дозволяє їй крокувати в ногу з часом. Ось як це означує керівник Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України професор А. Колодний: “Визнаємо те, що якщо у вітчизняному православ’ї не відбудеться докорінна зміна у всьому на подобу аджорнаменто в католицизмі, якщо воно не знайде внутрішні чинники вирішення своїх колізій і здолання своїх доцентричних прагнень, не навчиться жити в умовах демократичного суспільства, то за два–три покоління на теренах України воно стане тупиковою конфесією” [5].

Звичайно, що ряд академічних світських і церковних дослідників релігії та історії церкви не погоджуються з такими висновками. Але те, що міжконфесійні та міжцерковні, а особливо міжправославні колізії в Україні є вельми складними й потребують чимало зусиль і років для їхнього розв’язання, визнають усі без винятку.

Особливо варто відзначити те, що гострою проблемою для сучасного українського православ’я залишається його внутрішня диференційованість на кілька гілок (одну — Московську і дві — Київські). Звичайно, у такому стані воно нездатне виступати духовним інтегратором соціуму, а відтак — претендувати на роль Помісної Православної Церкви в Україні. Природно, що більш значущі перспективи очікують його на шляхах консолідації. Але навіть об’єднавшись, православ’я матиме ряд проблем. Це пов’язане як з неоднорідністю православного середовища України, так і з тим, що дана конфесія не охоплює своїм впливом всього населення. Адже не всі громадяни України є релігійними, і не всі віруючі — православними.

У західних областях України, наприклад, досить потужними є позиції УГКЦ. Хоча нині вона прагне поширювати свій вплив на всі регіони держави. Проте за кілька століть греко–католицизм еволюціонував у традиційне віросповідання жителів саме Західного регіону України, де він набув визначених етноконфесійних рис, тісно зрісся з місцевою культурою, насамперед Галичини. Українська Греко–Католицька Церква в новітній час виявляє неабияку активність у процесі творення незалежної Української держави, всіляко сприяє духовному і культурному відродженню України. Чималий відсоток її вірних підтримує ідею міжцерковного єднання, пропонуючи, щоправда, як основу для нього свою Церкву. Але чітко виявлений регіональний характер поширення громад УГКЦ неспроможний забезпечити останній статус безперечного національного духовного лідера. Та й сама вона має проблеми з обстоюванням власних прав, викладених ще в “Артикулах, що належать до з’єдинення з Римською Церквою” [6].

В останнє десятиліття ми спостерігали спроби піднесення до рівня загальноукраїнської, ще кількох конфесій і серед них РУНвіри. Ряд релігієзнавців вважають це віросповідання одним з різновидів язичництва. Проте її засновники і послідовники називають себе монотеїстами, а саме віросповідання національною вірою українців.

Представники національно зорієнтованої інтелігенції, котрі переважно формують громади рунвіровців, вважають, що прийняття Руссю–Україною християнства виявилося для неї фатальним. На їхню думку, християнська релігія не відповідає ні світоглядним уподобанням Українського народу, ні його менталітету та культурному розвою. Усі негаразди та біди, які спіткали Україну за тисячолітню історію й тривають нині — результат насильницької християнізації Києворуської держави Володимиром. Вихід з духовної кризи, за переконанням ідеологів РУНвіри, полягає в поновленні дохристиянських вірувань наших пращурів та надання їм статусу національної релігії.

Але при цьому не враховується один суттєвий момент: між віруваннями наших далеких предків і релігійними уявленнями сучасних українців пролягла надто велика історична відстань. Коріння слов’янського язичництва сягає сивої давнини, і є релігією свого часу. Відновити розірвані й віддалені тисячолітньою епохою духовні зв’язки між десятками поколінь людей нині надзвичайно проблематично через наявність суттєвих відмінностей у їхніх світогляді, культурі, мові тощо. Не говорячи вже про те, що якихось значних передань чи віровчень автентичних текстів, чи культової практики з тих прадавніх часів не збереглося.

Не треба скидати з рахунків і той фат, що становлення поліконфесійності в незалежній Україні зумовило інтенсивний поступ багатьох релігійних рухів та течій як традиційного, так і новітнього спрямування. Активно йдуть процеси поширення на українських землях римо–католицизму, ісламу, котрий поступово відновлює свої форпости в Криму. У геометричній прогресії зростають протестантські організації та різноманітні неорелігійні утворення. Всі зазначені конфесії мають численних послідовників, власні сфери впливу та переслідують певні інтереси. А тому марно тішитися надією, що будь–яка з них поступиться своїми позиціями на користь іншої, навіть переважаючої її за різними показниками.

На роль національної можуть претендувати тільки церкви, здатні задовольняти релігійні потреби більшості населення України, нести у середовище своїх прихильників національну ідею, сприяти творенню Української держави, відродженню й поступові національної культури, мови, звичаїв, традицій української нації.

Об’єктивно оцінюючи релігійну ситуацію в Українській державі, необхідно визнати, що тут є широкі можливості для проявлення церквами вище зазначених якостей. Кожна з наявних релігійних інституцій володіє специфічними засобами, щоб у міру своїх можливостей служити справі розбудови самостійної України. Переважна більшість церков активно підтримує ці процеси. Однак жодна з них не охоплює своїм впливом основні маси населення, що є по суті однією з головних перешкод для того, щоб претендувати на роль превалюючої національної Церкви.

Створення ж якоїсь нової уніфікованої релігії видається досить проблематичним з огляду на процеси, що сьогодні відбуваються у релігійно–церковному житті України. Вірніше створення то можливе, а от поширення і більш–менш серйозний вплив на конфесійну картину України практично не можливий. Тим паче, що нині в релігійній ситуації України характерними є не тенденції інтеграції, а навпаки — конфесійного розшарування, яке, на жаль, ще не досягло свого максимуму.

Сучасна Українська держава впевнено бере курс на плюралізм — політичний, ідеологічний, релігійний. Поліконфесійність в Україні стала об’єктивною реальністю, з якою не можна не рахуватися.

Але й неможливо розділити повністю оптимістичні висновки на зразок: “При належному рівні розвитку демократії та толерантності поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. У цивілізованому суспільстві за наявності культури міжконфесійного спілкування та віротерпимості, релігійна різноманітність не є суто негативним явищем, як може здатися на перший погляд. Адже кожна з релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури, збагачуючи тим самим релігійно– культурне розмаїття країни” [7].

Можна, звичайно, було б запитати: “По–перше: а коли ж буде в Україні “належний рівень розвитку демократії?” А по–друге, оскільки того рівня ще ніколи не було, то звідки така впевненість, що “поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі”. Вся світова Історія свідчить, що навпаки!... Навіть у сучасному (нібито цивілізованому світі), не беручи вже до уваги похмуре середньовіччя з його “святою інквізицією” чи не менш “святими” палаючими кострищами з сотень живих прихильників старообрядців у Росії. Чого варті нинішні Карабах, Ольстер, Пенджаб, Нігерія, Палестина... й багато–багато інших “гарячих” і дуже гарячих регіонів нашої не такої вже й великої (якщо якийсь народ думає, що його це не стосується) планети.

Зрештою це не дискусія, а швидше аргументоване пояснення. Бо й сам автор тих висновків твердить, що “релігійна різноманітність не є суто негативним явищем”. Отже, все–таки вона негативна й, можливо, щось для когось є трохи позитивним. Звісна річ, що будь–які феномени, позаяк в історії людства чи якогось народу вони виникають, то для когось вони в певний час є корисними, або принаймні “не є суто негативним явищем”.

Таким чином, з точки зору наукового й тим паче політичного аналізу поліконфесійність — це завжди проблематичність! Все– таки суспільства лише змушені миритися з цим необхідним злом. Позаяк будь–яка поліконфесійність породжує спочатку латентні, а потім і відкриті конфлікти. І оскільки вони зумовлені фундаментальними віросповідними принципами, то остаточне їхнє розв’язання знаходяться на шляхах редукції відповідних принципів суперників чи опонентів іновірців аж до повної їхньої елімінації.

Підкреслимо, проаналізоване вище стосується інституалізованих релігійних організацій. Винятками можуть бути лише міжособистісні стосунки тих чи інших релігійних діячів, засновані на прагматизмі або кон’юнктурі поточного моменту. Але то вже предмет зовсім іншого дослідження.

Враховуючи, що конфесійна різноманітність України з часом набуватиме ще більшої строкатості завдяки розширенню релігійної мережі, задоволення духовних потреб віруючих в умовах демократії вимагатиме врахування особливостей їхньої релігійної віри. Взагалі ідея єдиної Церкви чи релігії закладена в кожному віровченні, адже всі вони вважають себе єдино істинним вченнями. І якби вони насправді бажали з’єднання, то їм довелося б змінити свою сутність і зійти з арени суспільного життя.

Характерно, що ідеї єдності на релігійному грунті виступали на передній план переважно в переломні історичні періоди, коли нагальною виявлялася потреба в консолідації української нації, відображаючи у такий спосіб споконвічні прагнення українців до власної незалежності. Якщо розглядати цю ідею крізь призму проблеми сущого і належного, то вона відтворює власне другий аспект. Тому, виявляючись досить пафосною і патетичною, ідея єдиної національної релігійної інституції залишається разом з тим не відповідною реальному буттю. Її справжнє призначення — працювати не на благо Української держави, а обстоювати інтереси та імідж конфесійно заангажованих політиків, науковців, політизованих церковних діячів.

Характерно, що, допускаючи та обговорюючи можливості міжцерковного єднання, ніхто не здатен запропонувати реальних механізмів і форм його здійснення. Найбільш радикальні уявляють, що в Україні мусить з’явитися нове церковне утворення християнського типу, яке не знатиме ніяких конфесійних бар’єрів. Шукати подібну форму церковного співжиття вони пропонують на перехресті католицького і православного світів. Але як це реалізувати? Цього не знає ніхто. Очевидно, такі проекти взяті з серії фантастичної футурології.

В реальності окрім того є, скажімо, представники невіруючих чи вільнодумців, або групи етноконфесійних меншин, що з давніх–давен успадкували вірування своїх предків, чи українці, які ідентифікуюють себе з різними напрямками протестантизму та інші? Куди дівати їх? Правильніше, куди діватися від вимог гарантії їхніх прав. На чатах яких, до речі, стоїть таж Рада Європи, і не тільки...Такі питання популярними відповідями не розв’яжеш.

Немає сумніву, що гасло “Одна держава — одна Церква” є прагматичним і привабливим. На духовний потенціал певних конфесій і церков спирається багато народів світу, зокрема, японці — на синтоїзм, індуси — на індуїзм, євреї — на іудаїзм тощо. Проте для українців характерна своя специфіка. Вони як цілісне етнонаціональне утворення не віднайшли себе у власній етнічній релігії, будучи здавна та залишаючись і сьогодні поліконфесійним народом. Частина Українського народу задовольняє свої релігійні почуття у православ’ї, інша — сповідує греко– чи римо–католицизм, а ще інша — пов’язує себе з протестантизмом чи іншими віросповіданнями. Жодна з конфесій, що існували в минулому та існують нині в Україні, ніколи повною мірою не охоплювала всього розмаїття духовного і національно–культурного буття Українського народу.

Треба також враховувати, що в сучасній Українській державі свобода совісті, а відтак і поліконфесійність та поліцерковність закріплені політико–правовими нормами згідно з міжнародною практикою. Конституція України та Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” гарантують рівноправність усіх конфесій, право громадянина на сповідання будь—якої віри. Стаття 35 Основного Закону зазначає: “Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь–яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність... Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова” [8].

Саме тому для визначеності й ефективності аналізу конфесійно–церковного життя в Україні (та й деінде теж) і його впливу на політико–соціальні, духовні й етнокультурні процеси української нації необхідно прийняти таку дефініцію поняття “національна церква”, яка б відповідала вимогам часу. Позаяк ніяким декретом чи законом відмінити його вживання в науковій, політичній чи релігійній практиці не можливо.

Виходячи із законів науки логіки, зокрема закону достатньої основи, таке поняття має відображати п’ять визначальних параметрів:

1) історичний; 2) географічний; 3) етнокультурний; 4) політичний; 5) демографічний.

Тобто розглядається функціонування національної Церкви у певний історичний період, на визначеній території, у плані засвоєння нею і сприяння поступу етнокультури, формуванню самосвідомості та державницького менталітету визначеної нації, а також рівень поширення означеного віросповідання серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації [9].

Зауважимо, що формування національних церков не має нічого спільного з конфесійно–церковною автаркією чи релігійним шовінізмом, на чому також часто спекулюють церковні та світські політикани. Часи “єдино справедливої віри”, очевидно, минули і поліконфесійність держав та націй є об’єктивною реальністю, якій, до речі, можна знайти навіть догматично–канонічне обгрунтування (див., наприклад: Біблія, кн. Буття, 10:5; Дії св. Апостолів, 2:4; Перше послання до коринфян св. Апостола Павла, 14:6, 9, 14, 19; Правила св. Апостолів №№ 34—35; Правила №№ 5, 6, 15, 16 І Вселенського Собору; Правила №№ 5, 17 IV Вселенського Собору; Правила №№ 9, 13, 22 Антиохійського, № 3 Сардикійського та № 59 Карфагенського Помісних Соборів; Правила і тлумачення св. Отців Церкви та багато інших церковно–канонічних основ).

Цей, зрозуміло, далеко не повний перелік церковно–правових джерел (який, на жаль, немає змоги тут прокоментувати) покликаний показати всю неспроможність та облудність численних заяв і виступів російських та доморощених українських політичних і церковних шовіністично вишколених чиновників щодо конституювання Національної Церкви в Україні.

Наголошуємо, “національна церква” зовсім не означає “єдина” для всієї нації і, звичайно, не є аналогом національно–державної релігії, хоча остання може формувати національну Церкву. А нація, природно, може мати будь–яку іманентно необхідну їй кількість конфесій, або церков, які об’єктивно сприяють її збереженню та поступу.

Таким чином, пропонуємо наступну дефініцію поняття “національна церква”. Національною Церквою є Церква будь–якої конфесії, яка функціонує в певний історичний період, опираючись на свою традицію на означеній території, сприяє, набувши етноконфесійної специфіки, поступу етнокультури, самосвідомості й державницького менталітету визначеної нації та має значний рівень поширення серед населення певної країни чи в середовищі конкретної нації.

Зазначене розуміння поняття “національної церкви” сприятиме розвиткові демократії, самосвідомості Українського народу та формуванню громадянського суспільства в Україні. Розвиток же демократії покликаний налагодити й гармонізувати державно–церковні та міжконфесійні відносини на українських теренах. А це є показовою ознакою того, що самостійна Українська держава має досить духовних сил, щоб з часом стати в рівень цивілізованих розвинених країн Європи і світу.