4. Ідеологія сучасного розвитку української нації

4.1. Проблеми формування ідеології національного розвитку України

Суспільне життя є надзвичайно складною системою, в якій кожний елемент пов’язаний з усіма іншими генетично, змістовно й функціонально, відіграючи особливу, лише йому властиву роль у розвитку суспільства як цілісного організму. Одним із таких елементів є ідеологія — явище, яке зародилося в історії людства одночасно з виникненням суспільної свідомості, хоча стало предметом наукового осмислення лише в кінці XVIII ст. Однак ця рефлексія, мабуть як жодна інша, була надзвичайно суперечливою впродовж усієї її історії і залишається такою донині.

В Україні за роки незалежності ставлення до ідеології зазнало суттєвих змін. Відразу після розвалу СРСР воно було переважно негативним. Поширеною була думка, що будь–яка ідеологія погана і треба позбутися цього феномена в усіх його проявах. Однак невдовзі стало очевидним, що трансформаційні процеси, які розпочалися в країні, вимагають чітких, теоретично обгрунтованих орієнтирів внутрішньої і зовнішньої політики, які, як виявилося, неможливо почерпнути безпосередньо з повсякденного досвіду чи інтуїтивних здогадок.

Ідеологія — це система орієнтирів соціально—політичної діяльності суб’єктів суспільного життя. Відображаючи корінні інтереси певних верств населення чи нації в цілому, вона обгрунтовує їхню історичну виправданість та суспільну доцільність, вказує шляхи й засоби задоволення цих інтересів.

Таке розуміння суті ідеології знімає дискусійне питання про поділ ідеологій на політичні та неполітичні. Ідеологія — це феномен політики, неполітичних ідеологій просто не існує. Не слід плутати ідеологію з світоглядним знанням, системою релігійних, моральних, правових, естетичних тощо орієнтирів повсякденної побутової життєдіяльності, іншими явищами духовного життя людини, що складають зміст суспільної свідомості.

Ідеологія виступає стрижнем політичної свідомості, “наявність якого свідчить про здатність її носія діяти активно, цілеспрямовано у сфері політичних відносин” [1]. Саме в ідеології політична свідомість дає відповідь на основне питання політичного життя: на що необхідно спрямувати політичну волю і дію аби задовольнити корінні інтереси тих чи інших суб’єктів суспільного життя? Для вичерпної відповіді на це питання ідеологія повинна вирішити такі основні завдання:

1. На основі об’єктивної наукової картини дійсного стану суспільного життя та наявних панівних інтересів визначити стратегічну мету суспільного розвитку на даному історичному відтинку;

2. Відшукати засоби та шляхи здійснення наміченої стратегічної мети;

3. Знайти суб’єкти (соціальні та політичні сили), спроможні реалізувати стратегічну мету;

4. Створити конкретну політичну програму суспільних перетворень відповідно до поставленої мети;

5. Розробити механізм політичної боротьби за реалізацію намічених перетворень (тобто розробити стратегію);

6. запропонувати найефективніші способи впливу на масову свідомість (просвітницькі заходи, агітація, пропаганда, спеціальні інформаційні операції тощо);

7. Консолідувати усі зацікавлені соціально–політичні сили, спрямувати їхню активність на виконання програмних цілей.

Залежно від специфіки вирішення цих завдань (особливо трьох перших, оскільки решта є, по суті, похідними від них) постає певний тип ідеології: лібералізм, консерватизм, комунізм, анархізм, фашизм, соціал—демократизм, націоналізм, християнський соціалізм, неоконсерватизм тощо.

Завдання, що їх покликана виконувати ідеологія, визначають її суспільну роль, яка репрезентується низкою функцій. До основних функцій ідеології належать наступні.

1. Пізнавальна; ідеологія відображає більш чи менш об’єктивно наявний стан суспільного життя: соціально–класову структуру, диференціацію та боротьбу інтересів різних верств населення, розстановку політичних сил, провідні історичні тенденції суспільного розвитку, стан політичної свідомості тощо;

2. Репрезентативна; ідеологія представляє корінні інтереси певних суб’єктів політичного життя;

3. Цілепокладальна або моделюючо–конструктивна; ідеологія формулює стратегічну мету розвитку суспільства, пропонує модель бажаного суспільного устрою та політичного ладу, визначає основні цілі, завдання трансформаційних процесів, розробляє політичні програми.

4. Ціннісно–прогностична; ідеологія висуває і обєрунтовує ідеал суспільного розвитку, систему пріоритетних цінностей, на досягнення яких орієнтує соціально–політичну активність суб’єктів політики;

5. Спонукальна; ідеологія виступає збудником колективної волі до дії, інтенсивного політичного життя через вплив на масову свідомість;

6. Консолідуюча; ідеологія об’єднує людей навколо певних ідеалів та цінностей, підпорядковує їх громадсько–політичну діяльність конкретній політичній програмі для задоволення спільних інтересів.

Таким чином, ідеологія є поліфонічним і поліфункціональним явищем. Це складне духовне утворення, яке відіграє важливу (а в переломні періоди — навіть визначальну) роль у розвитку людського суспільства. Тому дискусії, які постійно точаться в політичній науці та громадській думці щодо виправданості існування ідеології, позбавлені сенсу.

Політичне життя немислиме без політичної свідомості, отже, і її інтегративного елементу — ідеології. Мова може йти лише про рівень рефлексії, усвідомлення, відображення конкретною ідеологією об’єктивного стану та потреб соціального й політичного життя, а також про реалістичність запропонованої нею програми й ефективність намічених заходів. Намагання деяких дослідників протиставити ідеологію науковому знанню як систему суб’єктивних цінностей не є коректним. Ідеологія й справді не тотожна науковому пізнанню. Однак вона не зводиться й до системи цінностей. Ідеологія — це інтегративне утворення, органічне поєднання системи знань і системи цінностей, тобто система науково обгрунтованих ціннісних орієнтирів (в ідеалі, звісно, оскільки на практиці до цього додаються об’єктивні похибки та свідома містифікація).

Кожна ідеологія має два лики, більшою чи меншою мірою виконує дві протилежні функції: позитивно–конструктивну й негативно–містифікуючу, що й визначає неоднозначне, часто діаметрально протилежне ставлення до неї. Перша функція полягає в об’єктивному відображенні соціальних інтересів певних верств і пошуку шляхів їхнього задоволення, друга — у свідомому приховуванні, маскуванні цих інтересів і відповідній маніпуляції масовою свідомістю. І у тому, й у іншому випадку ідеологія виступає більш–менш ефективним засобом досягнення певних цілей її носіями. Масштаб містифікації прямо пропорціональний несумісності інтересів носіїв ідеології і тих соціальних суб’єктів, яких вона розглядає як засіб своєї об’єктивації. Ідеальний варіант — повний збіг цих інтересів. За таких умов свідома містифікація наближається до нуля. Зворотний варіант — повна несумісність інтересів. Тут ідеологія перетворюється у справді “хибну свідомість”, яку цілеспрямовано нав’язують суспільству чи його окремим соціальним верствам, політичним силам тощо.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що крім свідомої містифікації ідеології додається ще й спонтанна — хибні уявлення, що випливають з теоретичної та практичної обмеженості її творців, які мимоволі помиляються.

Слід чітко розмежовувати ці два види містифікації. Вони різні за своєю сутністю, хоча часто переплітаються, накладаються один на одного. Якщо свідома містифікація має своїм корінням несумісність соціальних інтересів носіїв ідеології та її об’єктів, то спонтанна сягає своїм корінням у сферу пізнання, зумовлюється теоретико—пізнавальною обмеженістю її творців і носіїв. Цю обставину необхідно враховувати, оцінюючи ту чи іншу ідеологічну парадигму.

Рівень об’єктивності й глибини осягнення різними ідеологіями (як і окремими елементами однієї й тієї ж ідеології) дійсного стану речей може коливатися від наукових положень до міфів або свідомої облуди. Практично немає такої ідеології, яка не поєднувала б наукові знання з елементами міфотворчості та містифікації. Різниця лише у співвідношенні перших і других: в одних ідеологічних системах суб’єктивні домисли зведені до мінімуму, в інших їм (свідомо чи несвідомо) надано “карт– бланш”, повний простір.

Прикладом максимально деміфологізованої і демістифікованої ідеології є сучасний неоконсерватизм, який намагається врахувати наявні об’єктивні реалії і можливості суспільства, утримуватися від побудови ідеальних моделей та конструкцій, діяти згідно з принципом: є проблема — її потрібно вирішувати, спираючись на наявні ресурси й нагромаджений історичний досвід, до реформування суспільних відносин слід підходити виважено й обережно, вольові методи тут є неприйнятними.

Розвинені ідеологічні системи є складним духовним утворенням, яке поєднує в собі точні знання, цінності, переваги, емоції, елементи вимислу тощо. Саме цим зумовлюється сила й життєздатність ідеології. Вона є не мертвим, сухим знанням, а стимулятором, спонукачем до дії, живою єдністю розуму й волі.

Оскільки ідеологія відображає корпоративні інтереси певних соціальних груп людей, які вони намагаються реалізувати всупереч інтересам інших людських спільностей, то у суспільному житті зазвичай співіснують кілька ідеологій, які борються між собою за вплив на широкі верстви населення. Чиї б інтереси не відображала та чи інша ідеологія, вона обов’язково намагається видати себе за виразника інтересів більшості членів суспільства. Тому в кожній ідеології слід розрізняти її екзотеричний (зовнішній, декларований) зміст і езотеричний (внутрішній, прихований) задум. Вони можуть бути досить близькими, а можуть — і діаметрально протилежними.

Для реалізації своїх корпоративних інтересів певна соціальна спільність вимушена шукати підтримки інших соціальних сил і зваблювати їх постановкою прийнятних для них цілей, бажаних програм суспільних перетворень. Завдання політичної науки (як і інших суспільних наук) полягає в тому, щоб розрізнити в тій чи іншій ідеології реальний зміст від декларованого. Критерієм тут може бути тільки сукупний історичний досвід і конкретна суспільна практика. Глибокий всебічний аналіз соціальної структури суспільства, диференціації інтересів різних верств населення, виявлення найбільш прогресивних і найбільш руйнівних для суспільного життя тенденцій, дає змогу оцінити достоїнства чи вади наявних ідеологічних доктрин, розкрити їхній внутрішній зміст і запропонувати відповідні корективи, необхідні для узгодження соціальних інтересів різних (чи принаймні провідних) елементів соціальної структури як необхідної основи консолідації суспільства.

Ідеології, внутрішній зміст яких зорієнтований на конфронтацію, здатні викликати потужні суспільні катаклізми, хоча самі неминуче приречені на загибель (як це сталося з фашистською чи комуністичною ідеологіями).

Нині на теренах Західної цивілізації панівне становище посіли ідеологічні доктрини соціального консенсусу й національної консолідації. Найвпливовішими серед них є ліберальна, консервативна, (неоконсервативна), соціал–демократична, націоналістична. Зміст їх добре відомий і немає потреби зупинятися на його розгляді. Що насправді заслуговує посиленої уваги, так це ставлення України до наявного нині ідеологічного багажу.

Після проголошення незалежності перед Україною об’єктивно постала проблема національної самоідентифікації, яка потребує, передусім, визначення основного принципу життєдіяльності нації (національної ідеї), стратегічної мети історичного поступу, шляхів і засобів досягнення поставлених цілей, основних соціальних і політичних сил, спроможних виступити носієм національного прогресу.

Розгорнута відповідь на ці питання мала б скласти зміст української ідеології. І дивним на перший погляд є той факт, що Україна, маючи багатий історичний досвід ідеологічної боротьби і гостру потребу в чіткій концепції національного розвитку, не спромоглася поки що її виробити. Понад те, досі точаться дискусії, висловлюються сумніви щодо доцільності вироблення загальної ідеологічної платформи здійснюваних у суспільстві трансформаційних процесів, хоча настанова української громадсько–політичної й наукової думки на деідеологізацію та плюралізм, проголошена на початку 90–х років, невдовзі обернулася витвором найгіршого варіанту ідеології — ідеології некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду — вкупі з досить сильною інерцією радянського стереотипу мислення і дії.

У середині 90–х років у політичній практиці України широкого поширення набули ідеї лібералізму, які й були закріплені (з окремими відхиленнями) у Конституції 1996 р. Однак цінності класичного лібералізму зазнали суттєвої корекції у країнах Заходу ще у 60—70–х роках. В Україні, з її схильним до консерватизму національним менталітетом, деформованою радянським способом життя масовою свідомістю, низьким рівнем політичної активності народу, мізерною часткою патріотично налаштованої еліти ліберальна ідея продемонструвала свою цілковиту практичну неспроможність.

Для перетворення людини у найвищу цінність суспільства недосить проголосити її вільною і визнати її право на життя, власність, приватну ініціативу, соціальне забезпечення, свободу слова, політичної орієнтації тощо, до чого, по суті, зводиться ліберальна ідеологія. Необхідно реально забезпечити ці права і свободи. А це можливо лише за умови повноцінного включення кожного громадянина країни у процес націотворення. Між окремим громадянином і нацією існує діалектична залежність взаємовизначення: індивід здатний самореалізуватися лише за умови самовідданої праці на благо нації, а розквіт нації визначається її турботою про своїх громадян. Дещо перефразовуючи слова Дж. Кеннеді, звернені до його співвітчизників, можна сказати: “Перш ніж запитати, що зробила для тебе твоя країна, запитай себе, що ти зробив для неї”.

Українська ідеологія повинна бути ідеологією національного самоствердження, концептуальним баченням розвитку нації як цілісного організму, у якому гармонійно поєднані зусилля кожного елемента забезпечують задоволення індивідуальних потреб через реалізацію спільної мети.

Засадничим принципом української ідеології має бути не абстрактна теза лібералізму “Особистість — найвища цінність” і не гасло інтегрального націоналізму “Нація понад усе”, а принцип, який поєднував би в собі обидва полюси: “Нація — це все”, тобто визнання нації субстанційною основою самоцінності її громадян. Поза зв’язком з цілим окрема особа не тільки втрачає свою самоцінність, а й перестає бути особистістю взагалі. І навпаки, нація, яка починає нехтувати інтересами своїх громадян, неминуче перетворюється, за влучним визначенням Дж. Мацціні, у “натовп, випадкове згромадження людей, яких одні обставини звели докупи, а інші розведуть” [2]

Отже, центральною проблемою української ідеології є проблема консолідації нації, пошуку спільного усім громадянам принципу життєдіяльності, економічних, соціальних, політичних й духовних засад співпраці кожного з усіма для загального прогресу. Така ідеологія за своїм змістом повинна бути інтегративною — синтезувати кращі досягнення основних течій вітчизняної й зарубіжної суспільно–політичної думки, позитивний досвід націотворення різних народів. Інтегративна за своєю сутністю ідеологія національного самоствердження має увібрати позитивний зміст усіх прогресивних ідеологічних доктрин сучасності, позбувшись притаманних їм вад та обмеженостей. Змістовно й функціонально вона повинна виступити водночас й ідеологією соціального самоствердження, ідеологією розвитку громадянського суспільства і самореалізації особистості як самоцінності.

Необхідно чітко усвідомити, що реальне забезпечення самоцінності особи неможливе на шляху індивідуалізму й космополітизму. Особистість може повноцінно самореалізуватися лише в лоні нації, через усвідомлення себе органічною часткою цілого. Нація, на відміну від держави чи країни, постає там і тоді, де і коли з’являється гармонія індивідуального і загального, зникає суттєва відмінність між “моїм” і “нашим”. Зникає не через підпорядкування загальним індивідуального, а завдяки усвідомленню індивідом субстанційного значення для себе, для задоволення своїх потреб спільності зусиль усіх співплемінників. Якщо держава, країна може постати завдяки примусу, то нація — лише як наслідок вільного волевиявлення людей. Де немає індивідуальної свободи, там немає і нації, оскільки ця остання є “спільнотою вільних і рівних людей, зв’язаних поміж собою братерською злагодженістю праці заради єдиної мети” [3]. І не може бути справжньої нації там, “де немає спільного принципу, прийнятного, визнаного й розробленого усіма поспіль” [4]. Так що застереження лібералів щодо загрози індивідуальній свободі з боку “ідола національної єдності” є наслідком хибного тлумачення суті нації. Насправді ніякої загрози не існує, а зовсім навпаки: тільки активна включеність індивіда в націєтворчість перетворює його свободу з абстрактного права, порожнього принципу у наповнену змістом життєву реальність.

Україна має багату традицію ідеологічних пошуків. Спектр ідеологічних течій і відповідних громадських і політичних рухів в Україні з середини XIX ст. по нині включає всі їхні основні види, відомі у західному світі: лібералізм, консерватизм, комунізм, соціал–демократизм, націоналізм, а також таке специфічне явище, що виникло на теренах Російської імперії, як народництво.

У реальній політичній практиці деякі з цих течій часто перехрещувалися, накладалися одна на одну, так що і в наш час різні політичні партії нерідко вважають своїми духовними наставниками одних і тих самих людей. Так, наприклад, теоретика українського лібералізму Михайла Драгоманова зараховують до числа своїх фундаторів соціал–демократи; ліберали вважають своїми попередниками М. Костомарова, В. Антоновича — діячів Кирило–Мефодієвського братства, які традиційно вважаються найбільш видатними представниками народництва. Не припиняються суперечки щодо політичного й ідеологічного статусу Михайла Грушевського: одні зараховують його до лібералів, інші — до соціалістів, хоча сам він писав, що “був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва” [5].

Все це є свідченням того, що деякі з цих течій були дуже близькими за своїм ідейним змістом і духом, а їхні представники часто еволюціонували, міняючи свої погляди й політичні уподобання, інколи досить радикально. Яскравим прикладом тут постає І. Франко, який поділяючи на початку своєї політичної діяльності ліберальні та соціалістичні ідеї, невдовзі створює власну концепцію українського демократичного націоналізму.

Найбільш ідейно продуктивними для сьогодення видаються концепції українського консерватизму та націоналізму, раціональний зміст яких може виступити стрижнем синтезу інтегративної ідеології національного самоствердження.

Український консерватизм представлений трьома найпомітнішими постатями: В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський та Василь Кучабський. Усі троє виступили з різкою критикою ліберально–демократичних засад організації суспільного життя: “Не демократ я тому, — писав, наприклад, В. Липинський, — що народовладний демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі” [6]. І українські консерватори пропонують свою модель соціального устрою: чітко ієрархізоване суспільство з високоцентралізованою політичною владою і чітким розподілом функцій між різними соціальними верствами.

Згідно з В. Липинським, функція державного управління повинна належати винятково творчій меншості, політичній еліті, яка формується з класу хліборобів. Інтелігенції відводиться роль виробника духовних цінностей. Консолідація нації забезпечується неухильним виконанням кожною соціальною верствою своїх функцій, узгодженою співпрацею і спільними духовними цінностями. Спрямована у єдине річище трудова і соціально–політична активність усіх верств населення є підгрунтям стабільності суспільства, гарантом розвитку нації і добробуту народу.

Особливе місце в новітній історії України посідає націоналізм, що не дивно, оскільки лейтмотивом цієї історії була боротьба українського народу за незалежність або принаймні за збереження національної ідентичності. Націоналізм відігравав величезну роль в історії людства, виступав ядром політичної свідомості, духовною основою історичного самоствердження більшості народів. Суть націоналізму влучно висловив Е. Д. Сміт: “Націоналізм означає пробудження нації та її членів до свого справжнього “колективного я”, так що вони коритимуться тільки “внутрішньому голосові очищеної спільноти” [7].

Націоналізм у повному обсязі змісту цього явища є спосіб життєдіяльності народу на основі єдності трьох складових: 1) колективної саморефлексії (національної самосвідомості); 2) колективної волі (національних прагнень); 3) колективної дії (практики національного самоствердження).

У такій якості націоналізм постає поліморфним і поліфункціональним феноменом і може проявлятися як певний політичний рух, як ідеологічна доктрина, явище масової психології, культурний рух тощо. Націоналістична ідеологія є ідейним центром, який узагальнює усі прояви національної активності, прагне максимально активізувати їх і спрямувати в єдине річище загальнонаціональних інтересів. У сферу націоналістичної ідеології потрапляють усі зрізи суспільного життя, розглядувані як такі, що складають єдиний, цілісний національний організм. Націоналізм, з поля зору якого “випадає” та чи інша важлива ланка життєдіяльності нації, не є повноцінним. Він виявляється практично неспроможним досягнути (принаймні у повному обсязі) бажаних результатів, реалізувати основну мету кожного націоналізму — забезпечити національну незалежність, самоствердження й розквіт нації. “За ідеальних обставин, — пише Е. Сміт, — націоналізм рекомендує самодостатність ресурсів і чистоту способу життя відповідно до свого прагнення до незалежності й автентичності;... До того ж націоналізм діє ще й на соціальному рівні, вимагаючи мобілізації “народу”, рівності всіх людей перед законом як громадян та їхньої участі у громадянському житті задля “національного добра”. Розглядаючи націю як родину з великої літери, він прагне породити дух національної солідарності й братерства серед членів нації, — отже проповідує соціальну єдність кожної нації.

Та на найширшому рівні націоналізм слід розглядати як форму історичної культури і громадянського виховання...” [8].

Противники націоналістичної ідеології і практики звинувачують націоналізм у багатьох “гріхах”, які можна, по суті, звести до трьох основних:

1) націоналізм зазіхає на індивідуальну свободу, підпорядковує окрему особу (громадянина) цілому (нації), є, по суті, різновидом тоталітаризму;

2) націоналізм роз’єднує людство, прагне роздробити людську спільноту на самодостатні суверенні утворення (нації);

3) націоналізм прагне вивищити свою націю над іншими і цим розпалює міжнаціональну ворожнечу.

Ці й подібні їм звинувачення є безпідставними. На перше з них, дуже поширене у середовищі ліберальної демократії, можна відповісти словами сучасної дослідниці Т. Метельової: “Будьте послідовні панове ліберали! Ви проголошуєте право людини бути самою собою, вільною і самоцінною — найвище право. То ж поширюйте його до самої людської сутності, до глибинних основ буття особи — до культурних засад життя, котрі як культурні можуть бути лише національними. Бо таким є спосіб існування культури, духовності, духу” [9].

Теоретичною безпорадністю віє і від звинувачення націоналізму в тому, нібито він руйнує світову спільноту, шкодить міжнародній інтеграції, “розтягує” загальнолюдські надбання по “національних квартирах”. Космополіти і псевдоінтернаціоналісти не враховують (або не знають) діалектики особливого і загального. Ними ігнорується той факт, що зміст загального складається з особливого, а тому чим багатшим, повноціннішим, рельєфнішим, різноманітнішим є особливе, тим повнішим і досконалішим стає загальне. Спільне надбання людства — це зведене в єдине ціле надбання кожної окремої нації. Сам термін “інтернаціоналізм” відображає цей зв’язок різного, окремішнього. “Інтер” перекладається з латини як “поміж”, “взаємно”. Отже “інтернаціоналізм” у його автентичному значенні підкреслює зв’язок націй, а не їхнє нівелювання. А тому націоналізм за своєю сутю є не антиподом інтернаціоналізмові, а його корелятом: без розквіту, самоствердження націй не може бути й глибинного, продуктивного зв’язку між ними, а лише відношення залежності слабших від сильніших, “Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства, — писав ще у 1918 р. російський філософ М. Бердяєв, — шлях національного зростання й розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є ... чистісінька порожнеча, небуття” [10].

Стосовно звинувачень націоналізму у розпалюванні ворожнечі між народами можна сказати одне: це дуже старий і затертий прийом його недругів, ідейних і політичних противників. Спочатку ототожнюють націоналізм з шовінізмом, а потім картають перший за ті вади, які справді притаманні другому. Тому необхідно насамперед чітко й однозначно розмежувати ці поняття. Вони контрарні як змістовно, так і функціонально.

Шовінізм — це ідеологія і політика, які спрямовані на вирішення певним народом (чи політичними силами, які його репрезентують) своїх проблем за рахунок утиску інших народів. Він може набувати відверто людиноненависницьких форм, коли прямо проголошується зверхність певної нації і неповноцінність інших або принципова несумісність з ними, звідки обгрунтовується необхідність експансії, геноциду тощо (німецький фашизм, наприклад). А може реалізуватися у завуальованих формах, видаватися за “братерську допомогу”, “інтернаціональний обов’язок”, “непорушну дружбу” тощо (цю форму шовінізму широко застосовувала, наприклад, Росія, не відмовляючись водночас і від прямого експансіонізму).

Націоналізм, на противагу шовінізму, завжди спрямований на вирішення внутрішніх проблем нації за рахунок її власних ресурсів або добровільної допомоги дружніх країн. Націоналізм домагається національного самоствердження не всупереч інтересам інших народів, а у взаємодії з ними, прагне стати поряд з іншими, а не потиснути їх.

Якщо шовінізм є однозначно негативним явищем, агресивним і руйнівним по самій своїй суті, то націоналізм — це ідеологія і політика творчого конструктивізму.

У реальній політиці, ідеологічних доктринах, пропаганді, політичній науці ці явища часто намагаються поєднати, видати одне за інше, ототожнити їхній зміст тощо. Робиться це інколи несвідомо, через брак розуміння, однак у більшості випадків — продумано, з метою дискредитації націоналізму або маскування одіозних шовіністичних намірів та дій.

Сучасний націоналізм багатоликий, оскільки різноманітною, строкатою є історична доля і суспільний статус різних націй. У різних народів націоналізм наповнюється різним змістом. Розвинуті форми націоналістичної ідеології за своєю структурою і змістом являють собою складні інтегративні утворення, оскільки програми національного будівництва з необхідністю потребують чіткої визначеності щодо вирішення усього комплексу проблем економічного, соціального, політичного, духовного, релігійного, етнічного, геополітичного, екологічного тощо характеру. Тобто націоналістична ідеологія постає не як абстрактна вимога національного відродження й самоствердження, а як поєднання конкретних програм економічного та соціального розвитку, бажаної моделі політичного режиму, концепції духовних засад життєдіяльності нації, принципів етнополітики, оборонної та геополітичної доктрин тощо.

Багатогранним є й український націоналізм. Його змістовне наповнення суттєво відрізняється у різних представників, оскільки для досягнення однієї й тієї самої мети — національного самовизначення України — ними пропонуються різні засоби, шляхи, соціальні й політичні сили: від цінностей “архаїчного” лібералізму (С. Дністрянський, О. Бочковський, С. Рудницький) до “крайнього” авторитаризму (інтегральний націоналізм Д. Донцова).

Найбільш ідейно й політично виваженою, значною мірою придатною для сьогодення є концепція національного відродження М. Міхновського (1873—1924 рр.). Цей діяч був послідовним, безкомпромісним борцем за національну незалежність України, патріотом, який віддав життя за те, аби його Батьківщина розвивалась як суверенна цивілізована європейська держава, орієнтуючись на загальнолюдські цінності та вікові традиції власного народу. Націоналізм для М. Міхновського — це непоборна сила, яка, з одного боку, “єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу” [11], а з іншого — захищає від злиднів, забезпечує “щасливу будуччину, добробут, вільний політичний та економічний розвиток” [12].

Національне самоствердження досягається поєднанням боротьби за незалежність з конструктивним державотворенням на основі найширших прав та свобод громадян і активного залучення їх до свідомої громадсько–політичної діяльності.

Все своє свідоме життя Міхновський несхибно слідував цим принципам, робив усе можливе, аби підняти рівень національної самосвідомості українського суспільства, консолідувати його й спрямувати сукупну енергію на здійснення рішучих і послідовних заходів з розбудови української державності: “Закон механіки каже: сила, яку може виявити машина, тим менша, чим більше внутрішнє тертя її частин. Також і сила нації тим менша, чим більше панує в ній ворожнеча і боротьба поміж верствами її суспільства” [13]. Йому і його нечисленним прихильникам не вдалося подолати інерцію українського суспільства, ідейну і політичну обмеженість тодішньої української еліти, консолідувати суспільство у боротьбі за національне самоствердження. М. Міхновський загинув майже одночасно з УНР, однак ідеї його концепції національного самоствердження, особистий досвід політичної боротьби мають неперехідне значення для українського народу.

Нині, підходячи до розв’язання проблеми створення сучасної концепції національного самоствердження, ми повинні врахувати багатющий досвід ідейної та політичної боротьби нашого народу в усій його повноті. Упереджена вибірковість в оцінці минулого досвіду шкодить сучасній суспільній практиці, стає нездоланною перешкодою на шляху розв’язання актуальних проблем сьогодення. По–справжньому дієвою може бути лише політика, яка спирається на сукупний історичний досвід націотворення, тобто на інтегративну концепцію національного розвитку.