2. Проблеми консолідації українського суспільства

2.1. Концептуальні засади гармонізації етнополітичних відносин в Україні

Десять років, що минули після здобуття Україною незалежності, були майже безконфліктними. Проте ще й досі залишаються невирішеними питання, що тією чи іншою мірою можуть спричинити зростання конфліктогенності як у національному, так і в регіональному масштабах. Саме тому особливу увагу слід приділити проблемі запобігання виникненню конфліктів, що становитимуть небезпеку для подальшого розвитку нашої країни. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання гармонізації етнополітичних відносин в Україні, вирішення якого ускладнюється через наявність низки проблем у соціальній, економічній, політичній та культурній сферах. Таким чином, при розробці концептуальних положень, спрямованих на усунення наявних перешкод, слід брати до уваги комплексність і багатовимірність зазначеної проблеми, необхідність її розв’язання шляхом підготовки і вжиття відповідних заходів.

Серед найголовніших проблемних вузлів особливий наголос слід зробити передусім на двох тісно пов’язаних між собою пунктах, в яких сфокусовані чинники дестабілізації суспільно–політичного життя:

• проблема групової ідентичності;

• проблема неконтрольованих міграційних потоків.

Проблема групової ідентичності набула поширення лише останніми десятиліттями, що було зумовлено загальними структурними змінами (збільшення ступеня комунікативного опосередкування) регулювання соціокультурним відтворенням на державному рівні, збільшенням розриву між можливістю залучення громадян до загальнонаціональних процесів і реальною участю в них. Зазначена проблема може виражатися у вигляді збереження та/або ствердження етнічної, регіональної, мовної, гендерної тощо ідентичностей, якщо наявний соціокультурний стан носіїв останньої потребує поліпшення. Очікувана стратегія поведінки новоутворених груп виражається у подальшому наполяганні на дотриманні державними установами демократичних положень щодо забезпечення свобод і прав національних меншин, які зафіксовані в законодавстві країн їхнього проживання.

Найістотнішим чинником утворення і політизації груп певної етнічної належності є неможливість індивідуально, поза межами групи, забезпечити належний і гідний рівень життя. Тому набувають поширення альтернативні форми діяльності й відповідно соціальні зв’язки корпоративного типу, що постають як компенсаційний і, звичайно, трансформаційний механізми збереження і відтворення групи у часі.

Групова ідентичність являє собою принципову альтернативу громадянським формам організації суспільного життя, що створює небезпеку для існування національних держав, стимулюючи деструктивні та сепаратистські тенденції. В етнонаціональному вимірі ця проблема дістає вираження у тематизації та/або перегляді власного історико–культурного спадку, що, втім, не перешкоджатиме винайденню нових традицій та утворенню нових етнорегіональних спільнот (наприклад, новоросійська історико–культурна спільнота на противагу російській та українській).

Проблема групової ідентичності дедалі більше поглиблюється за умов “системної кризи”, яка призводить до руйнування вже існуючих інституціалізованих комунікативних зв’язків, позбавлених життєздатності, й саме тому її розв’язання потребує реорганізації державного регулювання процесом соціокультурного відтворення на принципово нових, ефективних засадах у загальнонаціональному масштабі.

Дестабілізує ситуацію в етнонаціональній сфері неконтрольована міграція, спровокована глобальними (інтеграція у світове співтовариство, геополітичний перерозподіл за віссю “Південь—Північ” тощо) і локальними (воєнні конфлікти на Північному Кавказі, в Центральній Азії тощо) процесами. Для неї характерні відсутність у переважної більшості мігрантів політичної культури відповідного країні проживання типу, а також відсутність у нелегалів будь–яких політичних прав, що перешкоджає їхньому залученню до активного громадського життя. Внаслідок цього очікуватиметься (разом з подальшим збільшенням загальної кількості мігрантів у країнах поселення) також і зростання соціальної напруженості, що матиме помітне етнічне забарвлення. Як свідчить досвід розвинених країн, новоприбулі зазвичай залучаються до загальнонаціонального життя, в якому вони займають найнижчу соціальну нішу. Це згодом призводить до того, що з’являється статистично вагома, враховуючи зазвичай високі демографічні показники мігрантів, соціальна верства, яка є майже соціально неінтегрованою, погано оплачуваною і часто–густо позбавленою політичних прав. Етнічна належність, дедалі більше політизуючись, у цьому випадку виступатиме чинником успільнотнення, особливо за умов компактного поселення мігрантів та зміцнення корпоративних зв’язків.

Підсумовуючи зазначене, слід наголосити на тому, що етнічність, зокрема етнічність політизована, перебуває у залежності від багатьох чинників—соціальних, економічних, політичних. Саме тому розробка заходів щодо гармонізації етнополітичних відносин має, з одного боку, враховувати всю складність наявної проблеми, а з іншого — грунтуватися на більш загальних засадах.

Фундаментальними, вихідними положеннями концептуальних засад гармонізації етнополітичних відносин в Україні є принципи громадянства та захисту прав людини, які дістали вираження в Конституції України і в інших нормативно–правових актах, зокрема, в Законах України “Про громадянство”, “Про національні меншини”, “Про мови в Українській РСР”, “Про біженців”, “Про правовий статус іноземців”, “Про об’єднання громадян” тощо, а також у міжнародних документах, що вже ратифіковані або підлягають ратифікації Верховною Радою України як неодмінна умова інтеграції України до Європи: “Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин”, “Європейська хартія регіональних мов і мов меншин” тощо.

Згідно цих основоположних документів, головний обов’язок держави полягає у захисті прав і свобод людини через відповідне законодавство. Етнічна та мовна належність, походження, стать, раса, колір шкіри не можуть бути чинниками обмеження прав і свобод. Принципи громадянства, що визначають правовий статус особи та уможливлюють участь її в усіх сферах суспільно–політичного життя, відображають правовий зв’язок між державою та людиною, виступаючи основою для всіх інших форм організації соціально–політичної дії. Інакше кажучи, ідентичність такої політичної спільноти як український народ тримається скоріше на вкорінених у політичній культурі правових принципах надетнічного гатунку, ніж на певній етнокультурній формі життя в цілому. Тому головним об’єднувальним чинником громадян, що беруть участь у суспільно–політичному житті, а не просто залучені до нього, має бути спільна політична культура. Все це разом з принципом індивідуальної відповідальності громадянина перед законом вказує на те, що етнічна належність та підтримка тієї чи іншої етнокультурної форми є не обов’язком, пов’язаним з етнічним походженням людини, а приватним правом громадянина, яке опосередковує будь–яку форму організації громадського життя, утверджуючи її добровільний характер. Пріоритет громадянських принципів, таким чином, дасть змогу подолати етнорегіональні бар’єри, врахувати загальнополітичні інтереси усіх громадян України, забезпечивши особистісний суверенітет, грунтований на індивідуальній відповідальності й неопосередкованій груповими цінностями участі в суспільно–політичному житті.

Закріплюючи за громадянином право на участь у будь–яких громадських об’єднаннях, утворених на добровільних засадах, Українська держава гарантує також і право на національно–культурну автономію всім національним меншинам, які проживають в Україні. Це право передбачає можливість утворювати національно–культурні товариства, які мають репрезентувати у суспільстві культурні здобутки відповідних етнічних меншин. Добровільний характер таких об’єднань громадян вказує на суттєвий момент громадського життя, уможливленого принциповим поділом на публічну та приватну сфери. Держава повинна забезпечити захист і недоторканність приватного життя людини, що не тільки свідчить про необхідність захисту від групової примуси, включаючи й примусу з боку етнічної спільноти, до якої громадянин належить за народженням, але й дозволяє структуруватися публічній сфері як простору репрезентації інтересів усіх мешканців країни.

Таким чином, організація суспільно–політичного життя на громадянських засадах створює умови як для репрезентації своєї етнокультурної самобутності в публічному просторі, так і для становлення і розвитку демократичних форм громадськості, які грунтуються на особистісному суверенітеті, що долає будь–яку корпоративну замкненість.

Як свідчить досвід європейських країн, зафіксований в нормативно–правових актах, що регулюють етнополітичні процеси в них,залучення мігрантів до суспільно–політичного життя уможливлюється відмовою від асимілятивної політики щодо новоприбулих. Наголос робиться передусім на необхідності політичної акультурації, тобто на засвоєнні політичної культури країн поселення, що не виключає можливості поза публічними межами зберігати та розвивати у встановлених законом формах свою етнокультурну самобутність. Нормативним результатом європейського законодавства, таким чином, стає об’єднання європейських країн на грунті ліберальної іміграційної політики, спрямованої на забезпечення захисту прав і свобод людини як головного об’єкта політики демократичних правових держав.

Підсумовуючи зазначене вище, слід відзначити, що засадничими концептуальними положеннями, з яких необхідно виходити при розробці заходів щодо гармонізації етнополітичних процесів в України, є принципи громадянства. Саме тому найближчим завданням державної влади має стати: 1) формування умов для активізації організованої громадської дії в публічному просторі, що забезпечуватиме представництво інтересів усіх об’єднань громадян, включаючи і об’єднання за етнічною ознакою та 2) розробка і впровадження у життя заходів, спрямованих на поліпшення життєвого рівня усіх громадян України незалежно від етнічної приналежності останніх.

2.2. Умови та механізми соціально–політичної <ик>консолідації суспільства

Одним з найголовніших досягнень нашої держави протягом перехідного періоду стало забезпечення політичної стабільності і громадянського миру. Причому, незважаючи на всі існуючі проблеми, труднощі і прорахунки, владі вдавалося позитивно вирішувати цю проблему без обмеження прав людини та застосування силових методів, хоча об’єктивно в Україні існують набагато складніші умови, ніж у більшості колишніх союзних республік — поліетнічний склад населення, різні релігійні конфесії, відчутні відмінності між регіонами, у тому числі й у політичній орієнтації.

Нині в українському суспільстві все виразніше виявляється тенденція переходу до якісно нової фази суспільно–політичного розвитку, головним стрижнем якої є консолідація, без якої неможливе розв’язання тих проблем, що постали перед країною у ХХІ ст.

Процес консолідації українського суспільства здатний розвиватися лише за певних сприятливих умов. Серед них потрібно виділити найголовніші, які визначають незворотність механізмів соціально–політичної консолідації:

• гармонізація, зближення державної політики з глибинним настроями в суспільстві та його нагальними потребами;

• прискорене утвердження та поглиблення демократії, громадянського суспільства; курс на активну самоорганізацію громадян;

• безумовне та реальне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, утвердження у повсякденному житті суспільства справедливості та порядку.

Питання консолідації українського суспільства не можна розглядати без всебічного урахування впливу соціально–політичних чинників. Становлення України як сучасної демократичної держави багато в чому визначається здійсненням відповідних соціально–політичних трансформацій. Формування соціальної основи ринкової економіки, забезпечення стабільності, миру і злагоди у суспільстві, створення ефективної політичної системи, становлення громадянського суспільства — від вирішення цих надзвичайно складних та масштабних завдань залежатиме реальне просування України на шляху до спільноти розвинених країн. Відповідні умови визначатимуть характер і можливості консолідації українського суспільства, тобто можна стверджувати, що її вкрай важливою складовою виступає соціально–політична консолідація..

Однак до останнього часу процеси соціально–політичних трансформацій відбувалися досить суперечливо. Це було зумовлено насамперед загальними труднощами переходу до демократичного державного устрою, важкими наслідками довготривалої та глибокої економічної кризи. Далося взнаки і те, що протягом майже всього першого десятиліття незалежності не вдавалося забезпечити узгоджену та відповідальну діяльність політичних інститутів влади.

Невирішеність гострих соціальних проблем, відсутність дієвих механізмів забезпечення гуманітарної спрямованості у діяльності органів влади у центрі та на місцях негативно позначається на суспільно– політичному розвитку країни. Без формування відповідного соціального середовища навряд чи можна сподіватися на досягнення істотного прогресу у розв’язанні проблеми консолідації українського суспільства.

Нині на перший план вийшли питання посилення соціальної спрямованості реформ. До найважливіших державних пріоритетів віднесено боротьбу з бідністю. У серпні 2001 р. Указом Президента України прийнята державна “Стратегія подолання бідності” через створення сприятливих умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян та підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш вразливих груп населення (пенсіонерів, багатодітних сімей, інвалідів) шляхом реформування системи соціального захисту. Кабінетом Міністрів України у жовтні 2001 р. затверджено Комплексну програму забезпечення реалізації зазначеної “Стратегії”, розраховану на період до 2009 р. На першому етапі реалізації Комплексної програми (2001—2002 рр.) передбачається вжити низку заходів для стабілізації рівня життя основних верств населення й усунення найбільш гострих проявів бідності. На другому етапі (2003—2004 рр.) повинні бути створені передумови для стабільного зростання доходів населення та зменшення рівня бідності. Нарешті, на третьому етапі (2005—2009 рр.) необхідно завершити переорієнтацію економічних процесів на ефективне задоволення потреб населення.

Водночас успішне просування шляхом боротьби з бідністю, безробіттям, соціальною несправедливістю можливе лише на основі консолідації зусиль як владних структур, так і політичних партій та громадських організацій, всіх конструктивно налаштованих сил суспільства. Замість безвідповідального соціального популізму, необґрунтованих та аморфних декларацій, обіцянок підвищення добробуту нроду потрібна узгоджена робота, спрямована на утвердження України як соціальної держави. При цьому належить здійснити перехід від політики державного патерналізму, яка базувалася на суто зрівняльних принципах, до адекватної демократичним країнам соціальної політики.

Серед стратегічних соціальних завдань, вирішення яких є необхідним для забезпечення консолідації українського суспільства, особливо слід виділити здійснення політики становлення в Україні середнього класу. Досягнення у 2000—2001 рр. досить стійких ознак економічного зростання визначає необхідність переведення у практичну площину не лише проблем подолання масової бідності, а й створення в Україні численного середнього класу. Саме середній клас, який охоплює найрізноманітніші верстви населення (бізнесменів і комерсантів, наукову і технічну інтелігенцію, державних службовців, кваліфікованих робітників і фермерів тощо), виступає у розвинених країнах соціальною основою консолідації нації, збереження демократичного конституційного устрою, є визначальним чинником формування всієї держполітики.

Серед нагальних проблем соціальних трансформацій, від яких найбільшою мірою залежить консолідація суспільства в Україні, не можна залишити поза увагою також проблему формування найбільш заможних прошарків та забезпечення їх суспільно корисної ролі.

Забезпечення сталого економічного зростання означає, що все більша частина підприємців та бізнесменів, які володіють прямо чи опосередковано значною приватною власністю, зосереджується саме на продуктивній діяльності на користь економіці та суспільству. Водночас зберігаються досить потужні окремі групи заможних людей, інтереси яких спрямовані лише на отримання високих прибутків шляхом фактичного знекровлення економіки, непродуктивного вивозу капіталу за кордон. На протистоянні інтересів представників таких груп та реальних суспільних інтересів може виникнути соціальний конфлікт, тобто пряма загроза консолідації суспільства.

Розв'язання цієї проблеми вбачається насамперед в удосконаленні правових умов економічної діяльності, які б стимулювали продуктивне використання власності та капіталу. Водночас потрібні також цілеспрямовані заходи, які б дійсно забезпечували адекватну відповідальність власників великих статків перед державою та суспільством.

Здійснення відповідних соціальних трансформацій потрібно визначити як необхідну визначальну умову консолідації українського суспільства. Похідними від таких соціальних трансформацій є політичні чинники, хоча їхній самостійний вплив теж не можна недооцінювати. Зокрема, це стосується політичної структуризації суспільства, реформування політичної системи, утвердження реальної багатопартійності.

Ключовою ланкою всього механізму соціально–політичної консолідації є реформування політичної системи. Таке реформування, як винятково складна справа, має, по–перше, здійснюватися за всебічно обґрунтованою та реалістичною програмою, по–друге, враховувати українські реалії та відбуватись на основі пошуку власної ідентичності.

На науково–практичній конференції 15—16 червня 2001 р. “Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть” було розглянуто проект Концепції реформування політичної системи України, який можна розглядати як перший крок у системному запровадженні засад сучасної політичної системи. Згідно цієї Концепції, основною метою реформування політичної системи України є забезпечення реального народовладдя, створення ефективного механізму виявлення політичних інтересів народу України, різних соціальних груп та утворень, регулювання політичних відносин за кращими зразками досвіду країн усталеної демократії, національними традиціями, науковими надбаннями та соціальною практикою. Серед головних пріоритетів реформування політичної системи Концепція визначає “забезпечення політичної і духовної консолідації суспільства” [1].

Успішний розвиток процесів політичної консолідації суспільства великою мірою пов’язаний зі сталим існуванням парламентської більшості та цивілізованого існування опозиції, а також з підвищенням ролі політичних партій як представників громадянського суспільства у відносинах з владою. Недовге існування парламентської більшості — з початку 2000 та до весни 2001 рр. — відчутно вплинуло на консолідацію суспільства та на збільшення конструктивізму і результативності у стосунках Верховної Ради України з Президентом України і виконавчою владою. Розкриваючи основні причини руйнації парламентської більшості навесні 2001 р., Президент України відзначив, що більшість не зуміла принципово визначитися щодо свого концептуального об’єднуючого стрижня. В її діяльності здебільшого переважали ситуативні чинники, посилювався вплив інтересів конкуруючих політичних та фінансово–політичних груп, в результаті чого у парламенті з’явилися нові, різновекторні “центри тяжіння”. [2]. В той же час Уряд також не виявив здатності і бажання до послідовної співпраці з більшістю. Недостатня узгодженість дій з парламентськими фракціями, а інколи і відверто політиканська позиція декого з членів Кабінету Міністрів, значно звузили поле парламентської підтримки Уряду і врешті–решт призвели до його відставки [2].

Подальша соціально–політична консолідація суспільства найтісніше пов’язана з прискоренням розвитку громадянського суспільства та його інституцій насамперед політичних партій. На сьогодні більшість партій є замкнутими на самих себе, незалежними від суспільства структурами, призначення яких зводиться до проведення у владу своїх лідерів або прикриття їхньої комерційної діяльності. Навіть маючи тривалий час своїх посланців у парламенті, деякі партії так і залишились представниками не суспільних верств, а своїх бізнесово–кланових, корпоративних інтересів чи власних політичних амбіцій. Відповідно, піднесення їх до рівня повноцінних учасників політичних процесів зробить вагомішою їхню роль у соціально–політичній консолідації українського суспільства.

У розвинених країнах саме впливові та потужні політичні партії, які відрізняються певним баченням шляхів вирішення нагальних проблем суспільства, але ґрунтуються на єдиних національних цінностях, виступають важливою інституцією консолідації суспільства. В Україні досі навіть партії державницького спрямування не мають конструктивних програм діяльності та не представляють належним чином інтереси основних соціальних груп.

Водночас існують партії лівої орієнтації, які, використовуючи соціальні негаразди, фактично виступають проти самого існування незалежної української держави та здійснення економічних реформ і, таким чином, посилюють тенденції розколу та протистояння у суспільстві. Підтвердженням того, що політичні партії в Україні досі не виконують своїх функцій як суспільної інституції, у тому числі завдання консолідації суспільства, є результати загальноукраїнських опитувань громадської думки, проведених у 1994—2001рр. такими провідними соціологічними організаціями, як центр Социс та Інститут соціології НАНУ [3]. Згідно цих опитувань, за останні 7 років кількість прихильників багатопартійної системи в Україні зменшилася з 36 до 27 %. У той же час чисельність тих, хто вважає, що Україні багатопартійна система непотрібна, зросла з 30 %у 1994 році до 43 % у 2001р.

Розгортання передвиборних змагань у 2001—2002рр. значно прискорило процеси структуризації політичного середовища. Сумний досвід політичного протистояння, де панують карликові партії та окремі політико–економічні угрупування, свідчить про безальтернативність шляху політичної консолідації. Причому це відбувається як на лівому чи правому флангах, так і в центрі. Політикум нарешті починає усвідомлювати, що впливові та стабільні партійні організації утворюються лише навколо великих політико–ідеологічних проектів.

Передвиборна структуризація політичного середовища є виявом провідної тенденції консолідації на рівні суб’єктів політичного процесу. Її поглиблення та зміцнення створює можливість перетворення Верховної Ради на стабільний цивілізований та політичний орган країни, в якому будуть вироблені механізми політичної відповідальності, формування та функціонування парламентської більшості, посилення впливу на виконавчу владу.

Одним з дієвих механізмів політичної консолідації в суспільстві є діяльність політичної опозиції, її чітке правове існування як повноцінного та повноправного суб’єкта політичного процесу. Такий суб’єкт повинен, як в усьому цивілізованому світі, не вдаватися до неконституційних форм протистояння, сприймати владні інституції не як ворога, а як опонента або й партнера.

Влада й опозиція мають відчувати взаємозалежність і діяти в суворій відповідності із законами у межах закріплених ними прозорих схем. Це є одним з дієвих механізмів зміцнення соціально–політичної стабільності українського суспільства, досягнення балансу між владними структурами, з одного боку, і соціальними групами та індивідами — з іншого. Не сприяють поки що подальшій консолідації українського суспільства також деякі інші політичні чинники. Зокрема, це стосується діяльності політичних інститутів влади, насамперед Верховної Ради України. Фактично все перше десятиліття незалежності не забезпечувалася політична відповідальність парламента за результати своєї діяльності. В його стінах нерідко панували популізм та суто ситуативна поведінка фракцій, депутатських груп і окремих депутатів під час прийняття важливих державних рішень. Внаслідок цього виникали прояви протистояння між законодавчою та виконавчою владою, неприпустимо уповільнювався та ускладнювався законодавчий процес.

Все це спричиняло неефективну та неконструктивну роботу такого відповідального політичного інституту. Саме тому результати опитувань громадської думки у 1994—2001 рр. свідчать про надзвичайно низький рівень довіри населення Верховній Раді України.

Не можна недооцінювати також зростаючу роль громадських організацій у консолідації суспільства. Громадські організації мають стати реальними каналами представництва всього розмаїття суспільних інтересів, посередниками між їхніми носіями і владою. А структури виконавчої влади, у свою чергу, повинні поступово делегувати цим організаціям частину своїх повноважень. Затверджена Указом Президента України Комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства має всіляко допомагати пошуку дієвих механізмів поглиблення цього процесу.

Згідно Конституції України, суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної різноманітності. Однак принцип ідеологічного плюралізму аж ніяк не заперечує потреби суспільства в певному консолідуючому началі, консенсусі з найбільш принципових питань і поглядів на способи їхнього вирішення та забезпечення суспільної злагоди і гармонії. В цілому така консолідуюча система поглядів, ідеологія державотворення покликана згуртувати українську націю, визначити ієрархію вищих національних інтересів та завдань. На початку 90–х років головний зміст української національної ідеї як стрижня державотворчої, загальнонаціональної ідеології полягав у прагненні більшості наших співвітчизників до реальної незалежності та державності України.

Сьогодні, коли цієї мети досягнуто і українське суспільство вирішує якісно інші завдання, національна ідея є ідеєю побудови сильної демократичної Української держави. Широка роз’яснювальна робота з метою формування суспільного консенсусу щодо цієї стратегічної цілі сприятиме зміцненню соціально–політичної консолідації українського суспільства.

Література

1. Концепція реформування політичної системи України: Проект. — К.: Полюс, 2001. — С. 8.

2. Нові політичні реалії України : Заключне слово Президента України Л. Кучми на наук.—практ. конф. 16 черв. 2001 р. // Уряд. кур’єр. — 2001. — № 107. — 19 черв.

3. Українське суспільство 1994—2001. Результати опитування громадської думки. — К.: МІА “Подія”, 2001. — С. 36.