5.2. Релігійні чинники у політичному і суспільному житті сучасної України

Кардинальні зміни, що тривають в Україні з 1991 р., охопили всі сфери функціонування соціуму. Не є винятком і релігійний сегмент. За минуле десятиліття, тобто за період незалежності, у конфесійному середовищі нашої країни сталися не лише суттєві кількісні зрушення, пов’язані з розширенням інституційної мережі релігійних об’єднань, але й означився істотний якісний поступ. Він, зокрема, виявляється у дедалі зростаючій активності релігійних організацій у державотворчому процесі.

Останній від самого початку отримав релігійне забарвлення і певною мірою проходить під церковними знаменами. Ідеї щодо становлення та утвердження державності генерувало поряд з представниками нової української політичної, національної та культурної еліти й патріотично налаштоване духовенство — православні Патріарх Мстислав (Скрипник), Патріарх Володимир (Романюк), Патріарх Димитрій (Ярема), греко–католики Патріарх Йосип Сліпий, Кардинал Мирослав Іван Любачівський, Митрополит Володимир Стернюк, предстоятелі протестантських Церков ЄХБ Яків Духонченко, ХВЄ Микола Мельник, АСД Микола Жукалюк. Особливе місце на відповідальному етапі українського національного ренесансу зайняв Митрополит (пізніше Патріарх) Філарет (Денисенко). У подальшому майже всі суспільно значимі акції відбувалися за участю священнослужителів та віруючих.

Так, керівництво й представники Української автокефальної православної церкви освячували перший жовто–блакитний національний прапор, що був піднятий на флагштоці столичної мерії. Пізніше вони разом з Українською православною церквою Київського патріархату та Українською греко–католицькою церквою брали участь у таких загальнонаціональних патріотичних акціях, як святкування 500–річчя українського козацтва, відзначення 50–ї річниці голодомору в Україні 1932—1933 рр., 340–річчя битви під Берестечком, 130–річчя перепоховання Тараса Шевченка у Каневі тощо. Представники цих церков постійно проводять молебні за незалежність України, освячують національні прапори, підрозділи Збройних Сил, кораблі Воєнно– Морських Сил України тощо. Тому без перебільшення можна стверджувати, що шлях до незалежності Української держави прокладають не лише політичні сили, а й релігійні.

Нині майже жодна царина суспільного буття не залишається поза впливом Церкви. Особливо інтенсивно останнім часом релігійні згромадження заявляють про себе на політичній, духовно– культурній та соціальній нивах.

Взагалі релігія і політика, як переконує історія, досить пов’язані між собою суспільні підсистеми. Упродовж тривалого часу політична та релігійна сторони буття соціуму були прямо таки невіддільними одна від одної з поперемінним домінування якоїсь з них над іншою. Згадаймо хоча б давні цивілізації. У них державна (царська) влада мала суто сакральні виміри. У Стародавньому Єгипті, приміром, фараон вважався нащадком бога (богів), втіленням надприродних сил, а сама царственність в уяві єгиптян відзначалася найвищою сакральністю й незмінністю. Каста жерців за таких обставин наділялася високими повноваженнями і суттєво впливала на прийняття важливих державних рішень внутрішньо– і зовніш ньополітичного масштабу. З подібним феноменом зустрічаємося і в культурах Стародавньої Індії, Греції, Риму тощо.

Інший приклад — Середньовічна Європа, коли Католицька Церква зосередила у своїх руках неабиякий контроль над політичною ситуацією. Перед Папою Римським схиляли голови навіть імператори і монархи могутніх європейських держав. Траплялося, що без санкції Святішого Отця не проходили навіть більш чи менш значимі заходи політичного, воєнного чи економічного порядку. За його ініціативи здійснювалися відомі (не лише з релігійної, але й насамперед з політичної точки зору) акції — хрестові походи. По суті в ті часи Католицька Церква виконувала роль політичного комісара Європи.

Варто відзначити й Росію дорадянського періоду. Незважаючи на потужну в ній традицію цезаропапізму, релігія була необхідна імперській владі як джерело легітимації останньої. Тому ні про яке відокремлення церкви від держави, зрозуміло, не могло бути й мови. Владні структури патронували церкву, сприяли їй у боротьбі з іновірцями та єретиками. Православ’я виявилося дієвим ідеологічним символом влади й підносилося над іншими конфесіями та релігіями. Яскраво виявлений характер політики у царській Росії отримав закріплення у відомій сентенції Уварова: “Православ’я, самодержавство, народність”.

Приблизно з середини ХХ століття зміст зв’язку між релігією і політикою кардинально переосмислюється. Внаслідок глибоких світоглядних зрушень, до яких зараховують насамперед утвердження демократії, світоглядного плюралізму, процесів секуляризації, постулюються думки про необхідність дистанціювання політики від релігії, вивільнення різних сфер суспільного життя з–під впливу релігійних ідей. Царині сакрального відводиться статус однієї з підсистем соціуму, яка на рівноправних засадах співіснує з іншими аналогічними підсистемами (наукою, правом, економікою, мистецтвом тощо) і, виконуючи певні функціональні навантаження, взаємодіє з ними, але не підмінює собою останні.

Такий погляд, цілком природний у сучасну добу, задекларовано й в Українській державі. Конституція України (ст. 35) Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст. 5) вказують на відокремлення церкви від держави, наголошують на тому, що релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів тощо.

Але насправді ситуація має дещо інший вигляд. Насправді простежується істотний симбіоз релігійного та політичного чинників. Причому двосторонній контакт політики і релігії виглядає багатовекторним.

Очевидною є орієнтація політичних партій та рухів на конфесійний спектр і навпаки. Особливо інтенсивною вона стає напередодні виборчих кампаній. Політики намагаються заручитися підтримкою релігійних організацій, оскільки віруючі останніх — це солідний потенційний електорат, а церковні інституції в обмін на голоси своїх прихожан вимагають від партійних лідерів (у разі успіху) гарантій по забезпеченню власних інтересів і потреб.

Така диспозиція знайшла відображення під час парламентських виборів 1998 р. і президентської кампанії 1999 р. Рух назустріч був взаємний, з одного боку, були створені партії конфесійного спрямування — Українська християнсько–демократична партія, Християнсько–демократична партія України, Християнський демократичний союз, а з іншого — керівники деяких релігійних громад (наприклад, харизматичних, і не тільки) у примусовому порядку вказували пастві, на кого слід робити ставку. Фактично за рахунок окремих релігійних організацій здійснювалася фінансова підтримка кандидатів у народні депутати відповідної конфесійної приналежності.

Не обійшлося й без політичної творчості й безпосередньо у релігійному середовищі нехристиян. Зокрема, на базі Духовного центру мусульман України (м. Донецьк) в короткий термін була створена Партія мусульман України. Її поява засвідчила прагнення мусульманської спільноти мати власні механізми впливу у Верховній Раді, а також наміри ДЦМУ в такий спосіб виконати роль консолідуючого й об’єднавчого фактора серед українських мусульман.

У цілому ж надмірне захоплення подібним політичним іміджмейкерством не йде на користь релігійним об’єднанням, оскільки першочергово підриває їхню репутацію як осередків духовності.

Окрім того, самі взаємини між церквами часто опосередковуються політичним підтекстом. Цей момент значною мірою присутній у православному середовищі, де по–своєму обігрується конфліктуючими сторонами.

Взяти хоча б червневий 2001 р. візит Папи Римського в Україну. Оцінка його трьома православними юрисдикціями неоднозначна. Українська Православна Церква Київського патріархату й Українська Автокефальна Православна Церква схвально поставилися до приїзду Понтифіка на Українську землю. І цим виявили глибоке розуміння ситуації. Принаймні ні УПЦ КП, ні УАПЦ навряд чи пов’язували з ним негативні для себе наслідки, а от виграш сподівалися отримати колосальний. Адже було очікувано найголовніше — прорив церковної ізоляції.

Натомість Українська Православна Церква Московського Патріархату зайняла діаметрально протилежну позицію стосовно папського візиту. Вбачаючи в останньому загрозу власним інтересам, УПЦ МП категорично виступила проти відвідин України Іваном Павлом ІІ влітку 2001 р. Але візит все–таки відбувся. Відтак не викликає сумніву, що через призму цієї події, яка має політичне забарвлення, у перспективі будуватимуться відносини між означеними православними церквами, можливо і в негативному руслі.

Значний відбиток на державно—церковні відносини накладає політична заангажованість церковних посадових осіб. Показовим щодо цього є інтерв’ю, яке дав “Незалежній газеті” (від 11 липня 2001 р.) єпископ Переяслав–Хмельницький (УПЦ—МП) Митрофан. У ньому керуючий справами Української Православної Церкви Московського Патріархату висловив своє невдоволення ставленням до православних УПЦ МП у Західній Україні. На думку архієрея, поступливість місцевих органів влади на користь УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та незадовільне вирішення проблем, що хвилюють парафії юрисдикції Московського Патріархату, зумовлені політичними нюансами.

До УПЦ МП, перефразовуючи слова єпископа Митрофана, свідомо прикріплений ярлик “служниці” РПЦ, а її віруючі постійно асоціюються з “москалями”. Такий стан справ, звичайно, потребує спеціального вивчення та впорядкування, щоби елімінувати напруженість у міжконфесійному діалозі регіону. Але не варто забувати й іншого. У південних та південно–східних областях України владні структури навпаки відкрито лобіюють інтереси УПЦ МП.

Наприклад, дійшло до того, що під час пастирської поїздки сталося фізичне побиття патріарха Філарета у Маріуполі у квітні 1999 р. та травмування духовних служителів, які його супроводжували. Або чого варте масштабне встановлення Кримською єпархією Української Православної Церкви Московського Патріархату поклінних хрестів в АР Крим влітку 2000 р. Важко собі уявити, що подібні акції готувалися без відома відповідних адміністративних структур. Але зрозумілим виявляється наступне — політизація релігійного життя поглиблює його регіоналізацію й перешкоджає духовній консолідації суспільства.

Релігійні чинники є вагомим механізмом для досягнення політичних цілей на міждержавному рівні. Знову–таки пригадаємо нещодавній візит Папи Римського в Україну. Результати його виявилися цілком пристойними для зміцнення іміджу нашої країни. Насамперед він довів ствердження України як суверенної, незалежної держави, чітко показав її пріоритетні зовнішньополітичні орієнтири.

І водночас ще один приклад — приїзд до Республіки Білорусь в останній декаді червня патріарха Російської Православної Церкви Олексія ІІ. Ця поїздка глави РПЦ виявилася зовсім невипадковою. Напередодні президентських виборів вона принесла відчутні політичні дивіденди нинішньому президентові Білорусі О. Лукашенкові, але аж ніяк не для самої РПЦ.

Сьогодні не має сенсу говорити про абсолютне розмежування релігії та політики через відчутну переплетеність обох сфер і неможливість реально забезпечити виконання такої вимоги. Максимум, до чого необхідно прагнути — це обмежити політичну активність релігійних інституцій, акцентувати їхню увагу власне на виконанні притаманної їм душопастирської роботи — богослужбової, просвітницької, виховної, благодійної, милосердницької тощо. Задля цього необхідно першочергово наполегливо попрацювати у законодавчому просторі.

Зокрема, є потреба винести на розгляд Верховної Ради питання про введення конкордату — узгоджувальної системи, яка передбачає укладення договору між кожною релігійною організацією й державою. Назріла необхідність доповнити законодавство про свободу совісті конкретними статтями, котрі б визначали межі саме політичної ініціативи релігійних організацій та окремих священнослужителів. З метою контролю за дотриманням Конституції України та чинного законодавства в профілактичних і дисциплінарних цілях розробити та юридично оформити процедуру анулювання реєстраційних свідоцтв релігійних об’єднань за участь останніх у незаконних політичних акціях, фінансуванні й агітаційній підтримці тих чи інших партій або їхніх представників. Значний результат принесли б норми закону про введення персональної відповідальності лідерів політичних угрупувань за втягування релігійних громад у політичний процес та офіційних посадових осіб за місцеву “законотворчість” у питаннях державно–церковних відносин і тим самим порушення ними Конституції та законів України, а також права конфесійної рівності тощо.

У самостійній і незалежній Україні початку третього тисячоліття спостерігається не лише політична активність релігійних інституцій, але й їхнє бажання закріпитися в різних спрямуваннях суспільної діяльності, зокрема в навчально–освітній царині. У контексті релігійного відродження (побіжно вже згадуваного), котре заступило більш ніж 70–літній період жорстокого полі—тичного атеїзму, Церква, віддаючи належне історичним тради—ціям, усіляко зондує собі доступ до світської школи. Наявні й перші серйозні кроки на цій стезі. Так, у трьох західних областях — Івано–Франківській, Львівській, Тернопільській — у загальноосвітніх школах впроваджено предмет “Християнська етика”, причому на Галичині як обов’язковий. Церковні викладачі працюють у десятках шкіл та ВНЗ держави.

Додамо й таке — у Чернівецькому університеті упродовж ряду років (правда, не без певних труднощів) діє філософсько–теологічний факультет. Є певний досвід інкорпорації корпусу дисциплін кращих університетських курсів гуманітарного спрямування в Київської духовній академії УПЦ КП.

Власне питання про вивчення основ релігії у вищій і середній школі перейшло з рівня пересічних до рангу стратегічно важливих. Сьогодні воно активно обговорюється за участю членів Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, працівників Міністерства освіти і науки та Державного комітету України у справах релігій, які, до речі, заявляють, що “духовна і світська освіта не можуть бути розділені непроникною стіною”.

У цьому контексті хотілося б навести позицію УАПЦ, котра вважає, що через конституційну норму про відокремлення школи від церкви діти, які сповідують християнство дискримінуються, оскільки нібито не мають змоги систематично вивчати Святе Письмо та іншу церковну літературу. Правда, діячі УАПЦ, напевно, призабули, що вони власне й існують для того щоб потурбуватися про своїх вірних та їхніх діточок (за згоди батьків) у плані проведення катехитичної роботи та вивчення основ власного віросповідання. Для мільйонів послідовників різних конфесій для цього сповна вистачає спілкувань у храмах чи, недільних школах, засобами публікацій, радіо, телебачення, нарешті й Інтернету.

Необхідність співпраці церкви зі світськими навчальними установами зафіксована і в “Основах соціальної концепції Російської Православної Церкви”, що є обов’язковими до виконання УПЦ–МП. Окрім того, цю співпрацю визнають слушною ряд політиків і урядовців Української держави.

По суті йдеться до того, щоб законодавчо забезпечити право громадян на навчання основам релігії принаймні у загальноосвітніх школах. Але перш ніж вносити зміни у чинне законодавство з означеного питання, варто ретельно проаналізувати всі “за” і “проти”. Не забуваймо, що в даний момент Конституцією України (ст. 35), Законами України “Про освіту” (ст.ст. 5, 7, 8) та “Про свободу совісті та релігійні організації” (ст.ст. 5, 6) в нашій державі закріплений світський характер освіти. Тому необхідно віддавати належне не тільки традиції минулого, але й рахуватися з нинішньою ситуацією, оскільки власне тут присутні деякі моменти, які не дозволяють форсувати зініційоване Церквою зближення духовної та світської систем освіти найближчим часом.

По–перше, на сучасному етапі серед пріоритетів державної політики в Україні проголошується побудова громадянського суспільства. Проте одна із ключових ознак відкритої, демократично організованої спільності передбачає власне додержання і втілення в життя принципу відокремлення держави і церкви, школи і церкви. Переконує у цьому і досвід розвинених у правовому відношенні держав — Німеччини, США, Франції тощо. Виходить, що українська влада, піддаючись умовлянням ієрархів духовенства, мусить відходити від обраного курсу?

По–друге, запровадження у світських навчальних закладах богословських і суто церковних дисциплін не відбиває настрої й потреби українського суспільства в цілому. Адже держава має дбати про гарантії реалізації прав усіх своїх громадян як віруючих, так і не віруючих. Нині Україна на карті посткомуністичної Європи за рівнем релігійності практично не відрізняється від інших країн. Як свідчать соціологічні дослідження, у другій половині 90–х років більше половини населення України декларує свою релігійність [10].

До того ж загальна релігійна культура громадян досить низька. Для більшості з них християнство, приміром, асоціюється тільки з певними етичними настановами; про його ж доктринальні положення і культову практику вони й гадки не мають. Такий стан справ доводить передчасність намірів злиття світської та духовної освіти, оскільки це може викликати несприйняття і масовий протест з боку громадськості.

По–третє, основна мотивація тих, хто прихильно ставиться до введення Закону Божого, християнської етики чи теології до навчальних програм — виховна. Однак, не будемо забувати недалекого минулого з ідеєю насадження комуністичного виховання, яке досить яскраво довело, наскільки тенденція до збільшення виховних функцій у системі державної освіти — шлях не тільки до інтелектуальної деградації, але й порушення основного права людини на свободу думки і совісті. Невже ми хочемо знову повернутися до того, від чого намагаємося відмежуватися впродовж 10 років.

Вчетверте, ситуація на міжконфесійному грунті є досить напруженою. Особливою гостротою відзначаються протистояння в українському православ’ї, яке поділене на три юрисдикції. А віднедавна, на жаль, стали очевидними намагання певної групи кліриків УАПЦ створити в містечку Тараща на Київщині ще й четверту гілку у православ’ї.

Одна з них — Українська православна церква Московського патріархату — відкрито лобіює інтереси Російської православної церкви, що розглядає Україну своєю канонічною територією, тобто імперською вотчиною. Не вважаються злагодженими відносини й між представниками інших конфесій, скажімо, греко— і римо–католиками, православними та прихильниками неорелігійних культів, мусульманами трьох українських центрів та іншими. Не заперечується, що конфліктна атмосфера, яка спостерігається у релігійному середовищі, у разі доступу духовенства до навчальних установ, пошириться й на освітню ниву, де виявлятиметься у вигляді боротьби за молоді душі. Можемо собі уявити, не доведи Господи, до чого це призведе!

Вп’яте, питання про реорганізацію навчального процесу ак—тивно піднімається власне найбільшими християнськими церквами України, котрі вбачають підставу для цього у “віковій традиції”, “захисті моралі та духовності громадян”, “культурній самобутності”, “менталітеті народу” тощо.

Однак необхідно пам’ятати, що нині Українська держава в конфесійному плані значно відрізняється від тієї, якою була кілька століть тому. Її релігійна карта на рубежі тисячоліть нараховує понад 100 різних конфесій, течій, деномінацій, напрямів і толків, які, згідно з Конституцією та законами України, є рівноправними між собою і навряд чи відмовилися б від просвітницької роботи серед школярів і студентів. Незважаючи на це, функціонери деяких релігійних організацій категорично наполягають на необхідності вивчення у школі лише християнської релігії. Причому, кожна конфесія і церква, природно, пропонує до викладу лише власну інтерпретацію. Чи не стане це основою для виникнення чергових небезпечних протистоянь між церквами?

Ушосте, сьогодні бачиться нереальним вироблення уніфікованого стандарту освіти. Держава зі свого боку, а церква зі свого послуговуються різними власними навчальними програмами. Керівники релігійних організацій виступають проти регулярного залучення світських експертів до дипломування спеціалістів у галузі теології та церковних дисциплін, вбачаючи у цьому втручання державних інституцій у внутрішню діяльність підпорядкованих їм духовних освітніх закладів. Така позиція не дозволяє виявити справжній рівень підготовки та кваліфікації відповідних фахівців і правомірність претензій церкви на прирівнювання духовних ступенів освіти світським.

До речі, необхідно зазначити, що самі церкви та релігійні організації навіть подумки не допускають імовірності щоби світські органи управління освітою і наукою якимось чином брали участь у їхніх навчальних і виховних програмах чи запровадити певні освітні програми, розроблені найкращими академічними установами й класичними університетами. Тобто маємо таку собі вулицю з одностороннім рухом — церква в школу прийти хоче, але зі школи й науки прийняти нікого й нічого не хоче.

Отже, враховуючи вищевикладене, схиляємося до думки, що не варто поспішати з церковними новаціями в школи. Сьогодні найкращий варіант — це зберегти та забезпечити подальше паралельне співіснування кількох освітніх систем — духовної, державної та приватної. У розпорядженні релігійних організацій наявна чимала кількість власних духовних навчальних закладів, недільних шкіл, через які церкви цілком спроможні проводити масштабну виховну роботу і головне на добровільних, дійсно, демократичних засадах. Що, до речі, повністю відповідає нормам обов’язкових для України таких фундаментальних у даній сфері міжнародних документів як Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція про захист прав людини.

Окрім того, звичайно, будь–яка релігійна організація чи церква може заснувати навчальний заклад для підготовки будь–яких спеціалістів на приватних засадах. Така практика вже існує в Україні. Функціонують ряд ВНЗ, що засновані різними церквами, де поряд з богословами й церковнослужителями готують економістів, педагогів, навіть медиків.

Розглянемо бодай коротко й ту роль, яка відводиться у вихованні молодого покоління власне релігійному чиннику. В даному випадку видається доречним відзначити два моменти: яке місце у вирішенні вказаної проблеми належить, з одного боку, релігії як духовному й соціо–культурному феномену, а з іншого — церковним об’єднанням, діючим в Україні? Відповіді на них дещо відрізняються.

Беззаперечним є той глибинний моральний зміст, притаманний релігії в цілому. Взяти, приміром, християнство. Його приписи, норми і настанови, закріплені у Святому Письмі, постулюють існування вищої трансцендентної цінності — всемогутнього, всемилостивого, всезнаючого, вічного Бога. Разом з тим Господь розглядається і як моральний еталон, що санкціонує низку чеснот та благ (любов, чесність, терпимість, повагу, відповідальність за скоєні вчинки, дисциплінованість тощо), якими має керуватися людина у своєму життєвому поступі.

Таким чином, артикулюючи неабияку увагу на універсальних етичних смислах, релігійний світогляд (і не лише християнський) виконує катарсичну функцію, роль захисного механізму, протидіючого утвердженню в суспільній свідомості руйнівного за своєю природою чуттєво–інстинктивного начала. Особливої актуальності психотерапевтична місія релігії набуває під час перехідних періодів, симптоми якого характерні й для нинішньої України. Виявляються вони у публічному пропагуванні культу насильства і жорстокості, загостренні криміногенної ситуації в країні, “дикунських” формах гонитви за прибутком тощо. У подоланні подібних кризових явищ певні надії покладаються і на духовний авторитет релігії. Принаймні відчутна частка українських родин схвально ставиться до того, щоб долучити своїх дітей до релігійного виховання.

Тепер кілька ремарок стосовно другого підпитання. Релігійні організації України мають чудові можливості для того, щоб сказати своє вагоме слово на виховній ниві насамперед через відновлену за роки незалежності власну інфраструктуру. Проте, на жаль, церква сьогодні не використовує належним чином наявний у її розпорядженні духовний потенціал. Натомість, основний акцент зосереджено на вирішенні суто меркантильних інтересів, що відверто дисонує зі статутними положеннями конфесій, а відтак не дозволяє скорегувати спільні зусилля різних суспільних структур для розв’язання стратегічно важливих завдань нації й держави (у даному випадку освітянсько–виховних). Наведемо декілька красномовних прикладів.

Нещодавно Український народ відзначав визначний ювілей — 950–річчя з дня заснування Свято–Успенської Києво–Печерської Лаври — однієї з найвідоміших у світі православних святинь. І як же до цієї урочистості підійшли православні церкви нашої держави. Скажемо відверто — не з позицій євангельських ідеалів. Політичні амбіції духовних ієрархів повністю затьмарили проповіді Ісуса Христа, засновані на ідеях любові, злагоди, порозуміння. Непоступливість предстоятеля Православної Церкви в сусідній державі (чому й досі деякі суто українські справи вирішуються в Москві — це викладено окремо [11]) призвела до того, що УПЦ–МП й УПЦ–КП святкували ювілей окремо та ще й у різні дні. Хіба це по–християнськи?

Інший приклад пов’язаний з ІІІ Всесвітнім форумом українців, який проходив у Києві в серпні 2001 р. Під час його роботи мав місце такий епізод. На пленарному засіданні Президент України Л. Д. Кучма запросив до вітального слова й благословення керівників церков і релігійних організацій. Промову і молитву виголосив Патріарх Київський і всієї Руси—України Філарет. А от за ним (і відбувалося це на очах кількох тисяч присутніх у залі палацу “Україна”, серед яких було багато гостей з–за кордону, та мільйонів телеглядачів) категорично відмовилися виступати єпископ УГКЦ Василь Медвіт та митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Як подібне розуміти віруючим людям і всім громадянам України?

Здавалося б, усе повинно бути якраз навпаки принаймні у відносинах двох перших: обидві Церкви національно зорієнтовані, мають спільне християнське коріння з прадавньої Київської митрополії. Звідкі ж тоді така демонстративна неприязнь? Звичайно, продиктована вона не священними канонами, а кон’юнктурними намірами греко–католиків, готовими жертвувати національними інтересами щодо досягнення злагоди в конфесійному середовищі на користь добрих відносин з Московським патріархатом, котрий всяляко прагне навіки законсервувати дестабілізацію релігійної ситуації в Україні, виходячи з власних інтересів.

Ворожнеча і відверта брутальність спостерігається у міжцерковних контактах також з приводу майнових питань. По суті боротьба за культові споруди й інші маєтності є однією з головних причин конфліктів на релігійному грунті у переважній більшості випадків. Інколи вона перетворюється у звичайну бійку “божих послушників” у рясах, як це трапилося свого часу в Києві (Дарниця), коли одна православна громада вирішила змінити свою юрисдикцію (з УПЦ–МП на УПЦ–КП). Справа дійшла до справжнього рукоприкладства з обох боків. Нормалізувати ситуацію довелося зусиллями правоохоронних органів. Чи по–християнському це і Божому завіту?

Який же висновок напрошується після такого аналізу? За логікою речей — один: поки що не всі церкви виправдовують своє апостольське призначення і навряд чи здатні вповні сіяти зерно євангельських чеснот у душах молоді.

Навряд чи можна уявити повноцінне громадянське суспільство без належного соціального облаштування його суб’єктів. Розуміють це й релігійні організації України, а тому не залишають дану проблему поза своєю увагою. Внаслідок реалізації цілої низки комплексних благодійницьких програм і проектів церквами надається посильна допомога продуктами харчування, одягом, медикаментами тощо малозабезпеченим сім’ям, пенсіонерам, інвалідам, дітям–сиротам. Релігійні утворення беруть під свою опіку навіть цілі лікарні, будинки–інтернати, заклади для осіб похилого віку тощо. Загалом соціально значуща діяльність Церкви — це вияв її гуманістичної позиції, прагнення поновити Божу справедливість та викорінити негаразди з людського буття. За останні 10 років помітно зросли як власне соціальна складова в роботі церков, так і специфіка її виявів.

Нині соціально значущу діяльність церкви можна класифікувати за двома основними ознаками — джерелом фінансування та адресною спрямованістю. У першому випадку доречно говорити про внутрішньоцерковний (пожертвування парафіян чи прихильників), зовнішній (внески благодійних фондів та структур) та зовнішній закордонний (гуманітарна допомога іноземних центрів, місій тощо) аспекти у соціальній політиці релігійних організацій.

Що стосується адресної спрямованості, то вона передбачає допомогу бідним, утримання притулків, дитячих будинків, реабілітаційних центрів, доброчинну діяльність у місцях позбавлення волі, допомогу тим, хто постраждав від стихійного лиха, біженцям. Окремим рядком виділимо такий напрямок як відпочинок та оздоровлення дітей, що є формою благодійництва та водночас освітньо–виховною діяльністю.

Аналіз механізмів, апробованих церквами в соціальній роботі та благодійній діяльності, свідчить про певну закономірність. На визначення характеру та результативності доброчинної діяльності суттєво впливає насамперед джерело фінансування. Так, православні церкви, по суті не маючи потужної зарубіжної благодійної підтримки, обирають такі форми допомоги як святкові обіди для віруючих та нужденних. Але й при цьому лише найбільш великі релігійні громади мають змогу регулярно здійснювати подібні заходи.

В іншому положенні перебувають протестантські, іудейські, католицькі громади. Переважна більшість з них підтримує тісні зв’язки зі своїми центрами в Америці та Європі, діяльністю яких обов’язковим є благодійництво. Тому невипадково лідируючі позиції в цьому напрямку займають об’єднання ЄХБ, ХВЄ, АСД, мормони, Хабад Любавич, РКЦ.

Сьогодні можливо провести й певну диференціацію з точки зору пріоритету в соціальній діяльності певної релігійної структури внутрішньої або зовнішньої благодійної допомоги. Так, іудейські осередки переважну частку матеріальних цінностей, що отримуються ними, розподіляють між членами громади чи представниками єврейської спільноти в регіоні. Натомість, інші церкви більшу частину гуманітарних надходжень спрямовують на “зовнішні” об’єкти та цілі.

Наскільки масштабним є обсяг доброчинної та милосердницької роботи, здійснений релігійними організаціями України, засвідчує підсумок за 2000 рік. Особливо варто відзначити ту допомогу, яку надають церкви дітям–сиротам та інвалідам. Найбільш активно в цій сфері діють протестантські релігійні громади. Зокрема, Харківська громада християн віри євангельської постійно опікує дитячий будинок у смт. Красний Кут. Вінницька громада адвентистів сьомого дня надала допомогу на суму 5000 доларів США школам–інтернатам області. Громада Союзу Церкви Божої Кіровоградської області “Промінь надії” відкрила в с. Войнівці Олександрійського району притулок на 100 місць для дітей–сиріт. Закарпатська реформатська церква в с. Велика Добронь Ужгородського району утримує будинок милосердя “Добрий Самарянин”, в якому постійно проживають 60 дітей–інвалідів. При п’ятидесятницькій місії “Дорога до спасіння” Чернігівської області діє школа мистецтв та ремесел для дітей та дорослих інвалідів.

Працюють у цьому напрямі й православні громади різних юрисдикцій Вінницької, Житомирської, Київської, Харківської, Херсонської, Чернівецької та Чернігівської областей. Так, з нагоди 70–річчя заснування Білоцерківського району Київської області єпископ Білоцерківський і Богуславський Української православної церкви Серафим запровадив стипендії, які будуть надаватися упродовж всього терміну навчання студентам–сиротам та студентам з малозабезпечених сімей тощо.

Значну реабілітаційну роботу серед дітей проводить благодійна організація Римсько–католицької церкви “Карітас—Спес”, яка на сьогодні налічує 25 осередків на території України та Центр у м. Києві. Упродовж 2000 р. за її сприяння в харитативних таборах Яблуниця Івано–Франківської області, Понінка Хмельницької, Заречани та Олександрівка Житомирської, Зазим’я та Ворзель Київської областей було оздоровлено близько 2300 дітей з різних регіонів України зокрема тих, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Активна доброчинна робота по оздоровленню дітей здійснюється протестантськими громадами. Лише християни віри євангельської Житомирської та Харківської областей протягом року оздоровили, відповідно, 2500 та 1500 дітей і підлітків. Волинським об’єднанням церков євангельських християн–баптистів за літній час оздоровлено близько 2000 дітей. Іудейська громада “Хабад Любавич” Криму та Духовне управління мусульман Криму в 2000 р. оздоровили понад 1000 хлопчиків та дівчаток.

Плідно продовжують працювати релігійні організації у сфері надання медичної допомоги населенню. Безкоштовні аптеки та амбулаторії функціонують у Донецькій, Закарпатській, Івано–Франківській, Київській, Полтавській, Одеській, Харківській областях.

Помітно зріс обсяг гуманітарної допомоги, яка надходила по лінії релігійних організацій з–за кордону. Якщо у 1999 р. релігійні організації отримали 749 вантажів (11593 т), то в 2000 р. — 825 вантажів (12362 т). До складу останніх входили продукти харчування, одяг, медичне устаткування, ліки тощо.

Найбільша частка гуманітарної допомоги надійшла до м. Києва, Львівської, Житомирської, Волинської та Донецької областей (64,4 % від загальної кількості). Водночас спостерігається більш рівномірний розподіл благодійної допомоги серед інших регіонів.

Громадами Всеукраїнського союзу об’єднань ЄХБ, Союзу ХВЄ, Свідків Єгови, РКЦ і УГКЦ отримано 82,5 % усіх надходжень гуманітарної допомоги.

Незважаючи на те, що соціально значуща робота релігійних інституцій становить найбільш яскраву сторінку в їхній діяльності, і в цій сфері є свої труднощі. Активність церкви на ниві благодійництва обов’язково перетинається з функціонуванням органів державної влади. Передусім це стосується митних та податкових служб, в компетенції яких перебувають ті чи інші об’єкти благодійної допомоги.

Зі зростанням обсягів такої допомоги зростає потреба, по– перше, в координуючій діяльності органів влади.

По–друге, все гостріше стає питання удосконалення законодавства стосовно благодійної та соціально значущої діяльності церков.

По–третє, залишається актуальним питання визначення форм контролю за соціальною діяльністю релігійних структур.

Необхідно також зазначити, що обмеженість ресурсів діючих місій та громад, з одного боку, та наявність значної кількості об’єктів, гостро потребуючих доброчинної допомоги, з іншого — вимагають формування нових механізмів соціальної діяльності, зокрема, створення міжконфесійних благодійних програм. Але реалізація подібних конструктивних проектів досить часто індиферентно сприймається владними структурами на місцях, що по суті означає їхнє блокування.

Таким чином, аналіз соціального служіння та благодійної діяльності церков в Україні свідчить, що в даній сфері за останні роки є значні позитивні зрушення. Але в масштабах цілої держави це є, як мовиться, крапля в морі. Потенціал церков дозволяє вести дану роботу значно ширше й інтенсивніше. Отже, в цій царині потрібно ще працювати і працювати.

Цікаво певною мірою поглянути й на те, яке місце посідають релігійні інституції в економічній сфері українського суспільства. В цілому, сучасна економіка послуговується майже виключно прагматичними мотивами збагачення і навіть здобуття прибутку заради прибутку. Класики соціології значною мірою показали значення релігійних чинників для економічної діяльності. Політико–економічний аналіз свідчить, що існує якісний логічний зв’язок між різними релігійними ціннісними орієнтаціями націй і принципами та формами економічних відносин, властивих для тих чи інших націй. Але в умовах нинішньої України виокремити якусь одну тенденцію важко. Хоча навряд чи хто заперечуватиме, що православ’я таки зіграло свою ключову роль у долі Українського народу, а тому є правомірним і для сьогоднішньої ситуації прискіпливо аналізувати його вплив на поступ України. На жаль, через нього вплив сусідів є занадто сильним і негативно консервативним.

Релігійні організації завжди здійснювали вплив на економіку ареалу поширення. Окрім опосередкованих впливів (мораль, етичне спонукання, засудження ледарства тощо), вони діяли й безпосередньо шляхом пропаганди та агітації на користь або проти певних економічних відносин.

Значною є економічна діяльність релігійних організацій через власні або підконтрольні структури. Сьогодні в Україні ці фактори також присутні. Але перший — у в’ялій непослідовній формі а другий — у недорозвиненій, але вже часто виродженій системі “мета—засоби—виконавці”.

Зауважимо, що обсяги економічної діяльності деяких українських церков є досить суттєвими. Але та діяльність у більшості випадків є “тіньовою”, а часто й зовсім “темною”. Тут не місце докладного аналізу даної сфери, а тому обмежимося тим, що (для порівняння) релігійні організації Західної Європи і США у даному аспекті приносять своїм суспільствам користь у тисячі разів відчутнішу, аніж подібні організації в Україні.

Окрім того більшість з них загрузли в аферах “гуманітарної допомоги” та в перепродажі алкоголю, тютюну, “стегенець Буша”, нафтопродуктів, цінних культових і просто ювелірних виробів, і Бог знає, ще чого. Тут, до речі канонічні юрисдикції не заважають їм зовсім, а навпаки сприяють, оскільки відсутній, а головне неможливий будь–який контроль з боку “сусідньої” ієрархії.

Напевне, на сьогодні не існує якоїсь особливої, ретельно відпрацьованої й чітко артикульованої позиції Церкви щодо напрямку і способів економічної діяльності. Найчастіше можна почути від релігійних діячів загальні заклики до гуманізації економіки, поліпшення стану працівників, своєчасної виплати їм заробітної платні тощо.

Не викликає сумніву, що впродовж 90–х років активність релігійних інституцій у суспільстві зросла колосально. Але на тлі духовної стагнації радянської доби подібний процес сприймається інколи досить пієтично, а відтак отримує гіперболічну оцінку. Насправді ж внаслідок тривалого витіснення релігійних організацій з природних сфер діяльності (місійна, катехитична, євангелізаційна, національно–культурницька, моральний арбітраж тощо), їхня структура викристалізувалася в обмежено–понівеченому вигляді. Церкви України не здатні поки що в стислі терміни виробити реальні богословські відповіді на виклик сучасності, відпрацювати “теологію посттоталітаризму”. Це відчутно блокує потенційні можливості релігійних інституцій країни.

Таким чином, соціальний потенціал останніх в Україні не може вважатися задіяним в обсягах, наближених до суспільних потреб. Внесок Церкви у покращення соціальної моралі, опіку над потребуючими, залагодження міжособистісних та міжгрупових конфліктів та інше, залишається недостатнім.

Релігійні об’єднання України сьогодні по суті існують значною мірою заради самих себе, задля задоволення своїх духовних потреб, не торкаючись нагальних проблем суспільного життя. А це не допомагає ані зміцненню стабільності в суспільстві, ані проведенню необхідних змін і, зрештою, шкодить самим релігійним інституціям.

І ніяке зовнішнє втручання тут не допоможе. Вирішення церковних проблем має виходити передусім з самого релігійного середовища. Звичайно при політико–правовому врегулюванні всіх аспектів законодавчого поля державною владою України.