5.3. Державно–церковні відносини у контексті стратегії інтеграції України в європейські та світові структури

Відновлення 1991 р. державної незалежності України започаткувало новий етап в її історії. З того часу минуло вже понад 10 років. Українська держава утвердилась за цей час як самостійний суб’єкт міжнародних відносин і нині продовжує зміцнювати свій імідж на європейській та світовій аренах. Значною мірою цьому сприяє політика нашої країни щодо релігії і церкви та власне різнобічна діяльність релігійних інституцій.

Не будемо забувати, що Україна як суб’єкт колишнього Радянського Союзу була позбавлена можливості здійснювати власну політику у релігійній сфері. Догматизований марксизм, котрий упродовж тривалого часу виступав офіційною ідеологією, однобоко розглядав усі явища, зокрема й релігію, формував лише негативне ставлення до неї, до її ролі в історії Українського народу. Державна влада тих часів діяла за принципом сили й неповаги до переконань і віри людини, вдавалася до насильницьких та незаконних акцій. Націоналізація церковного майна, вилучення церковних цінностей, масова руйнація храмів, адміністративно–командні методи утвердження атеїзму у свідомості людей супроводжувалися терором та репресіями проти духовенства, насиллям над віруючими, перетворювали церкву з духовного оплоту нації на інструментальне знаряддя в руках партійного апарату.

Сьогодні ситуація принципово інша. Здобувши незалежність, Українська держава засудила політику тоталітарної влади, стала на шлях цивілізованих відносин з Церквою. Одним з перших її законодавчих актів виявився Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”. За короткий час було сформовано нове конституційно–правове поле державно–церковних відносин. Долаючи завали у сфері релігійно–церковного життя, що дісталися у спадок від минулого, держава обрала курс реального забезпечення свободи совісті — свободи вільного вибору релігії, світогляду, свободи бути віруючим чи вільнодумцем, надання всім конфесіям рівних прав і можливостей.

Впровадження демократичних принципів у державну політику стосовно релігійного життя знаходить відображення насамперед у прогресуючому розвитку церковної інфраструктури. Так, станом на кінець листопада 2001 р. в Україні діяло 26,8 тис. релігійних організацій 105 конфесій, течій і напрямків. Порівняно з 1991 р. кількість релігійних організацій збільшилась на 13,6 тис. Активно формуються керівні структури Церкви: в Україні діють 245 духовних центрів та управлінь. Підготовка кадрів священнослужителів здійснюється у 132 вищих та середніх духовних навчальних закладах (за 9 років їх збільшилося у 8 разів). Діють 306 монастирів, кількість яких проти 1991 р. зросла у чотири з половиною рази. На ниві доброчинності та милосердя працює 250 місій, а це майже у 12 разів більше, ніж у 1991 р.

Національне законодавство про свободу совісті та релігійні організації є по суті найліберальнішим у світовій практиці й позитивно сприймається на міжнародному рівні. Приміром, не одноразово на Парламентських Асамблеях Ради Європи високо оцінювалися процеси, що відбуваються у конфесійному середовищі України. Натомість, щодо політичних та соціально– економічних реформ в українському суспільстві заяви цієї поважної європейської структури досить критичні.

Чималу увагу реаліям релігійного життя в Україні приділяється в щорічних доповідях Державного департаменту США про релігійну свободу (згідно з ухваленим 1998 р. Актом про міжнародну релігійну свободу, уряд США здійснює моніторинг цього питання і Президент зобов’язаний вживати проти порушників санкції — від дипломатичних демаршів до відмови у кредитах і розриву міждержавних відносин). Зокрема, у доповіді за 2000 р. відзначається, що Україна не лише проголосила релігійну свободу, а й загалом забезпечує її на практиці.

Нині здійснюються вагомі кроки у напрямі подальшого розвитку законодавчої бази державно–церковних відносин. З урахуван—ням положень Конституції України, рекомендацій Державної міжвідомчої комісії з питань впровадження в законодавство України норм і стандартів Ради Європи готується кілька проектів Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, які покликані дати відповідь на питання, як будуватимуться відносини між державою і Церквою в нових суспільних реаліях ХХІ століття.

У врегулюванні державно–церковних стосунків, крім ініціювання змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, приділяється значна увага уніфікованому застосуванню згаданого закону в регіонах України. Крім підготовки відповідних підзаконних актів, які дають тлумачення окремих статей Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, відроджується практика проведення регіональних та республіканських нарад і семінарів з застосування відповідного чинного законодавства на місцях.

Проведена різнобічна робота й щодо закріплення позитивної тенденції у напрямі зменшення правопорушень на релігійному грунті. Значною мірою цьому сприяли міжвідомча Координаційна рада з питань нейтралізації негативних виявів у релігійному середовищі, що діє при Державному комітетові України у справах релігій. Комітетом створені на місцях Комісії зі сприяння додержання законодавства України про свободу совісті та релігійні організації, забезпечення експертної та консультативної допомоги Держкомрелігій України при розгляді в судах цивільних справ за заявами релігійних організацій на рішення місцевих органів влади з питань майнокористування. Внаслідок цього в населених пунктах зі складною обстановкою силові методи розв’язання спірних майнових проблем витісняються юридичними.

Відтак Українська держава має відкинути будь–які виправдовувальні заяви щодо етноконфесійних процесів. Українці живуть на своїй землі та мають цілком пристойне законодавство, що регулює проблеми свободи совісті, віросповідань і взаємини між Державою та релігійними організаціями. Українське законодавство повністю відповідає міжнародним нормам, які розглядають релігійну свободу громадянина сукупно зі свободою діяльності Церкви, де людина знаходить природне продовження своєї віри [12]. Крім того, українські закони вигідно відрізняються від російського закону про свободу релігійних віровчень, який не повною мірою гарантує свободу совісті, а лише релігійну свободу та й то не для всіх конфесій.

Україну якщо й можна у чомусь звинуватити, то це у тому, що вона надто поблажлива до всіляких зайд, котрі нахабно порушують її Закони й елементарні моральні норми. Але, очевидно, проблеми міграції та порушення правового режиму в Україні іноземцями й особами без громадянства, особливо в світлі гарантій прав людини у сфері свободи совісті та неприпустимості розпалювання релігійної й етнічної ненависті та ворожнечі, є темою іншого дослідження.

Усвідомлення статусу Церкви як невід’ємної, органічної складової суспільного організму, яка виступає ідейно–духовним чинником демократичних перетворень у нашій країні, дає підстави державним органам виконавчої влади ефективно працювати не лише над фундацією сприятливого правового простору для функціонування конфесійних структур, але й над пошуком інших дієвих шляхів вирішення проблем, котрі ще існують у релігійному середовищі. А таких, на жаль, ще вистачає. Передусім, це міжцерковні конфлікти.

Існують суперечності між традиційними церквами різних віросповідань, між традиційними церквами та новітніми релігійними рухами, а також між церквами одного й того ж віросповідання. Напруженість не завжди виявляється на глобальному рівні протистояння церков як інституцій. Іноді вона має характер локальних суперечностей на рівні регіональних громад, єпархій або навіть місцевих осередків тощо, а глобальні протистояння не завжди сягають рівня низових ланок церковних структур.

Протиріччя між церквами різних віросповідань зумовлені складним переплетінням догматичних, канонічних і майнових чинників, але головною їхньою причиною є поєднання церковно–релігійного чинника з етнічним та політичним. На передній план стосунків між церквами висуваються дві проблеми: ставлення до української державності та розуміння її національного характеру.

З огляду на недостатню забезпеченість релігійних організацій культовими спорудами зберігає потенціал конфліктності й майнове питання, незважаючи на те, що активне будівництво протягом останніх років значною мірою пом’якшило цю проблему. Протистояння тепер зосереджуються навколо досить невеликої кількості культових споруд, які є національним надбанням. Такі суперечності мають, і досить часто, політичне забарвлення.

І все–таки, попри будь–які складнощі, з боку органів державної влади здійснюються реальні кроки по нейтралізації негараздів у релігійному середовищі. Цілеспрямовану роботу, особливо в площині об’єднання українського православ’я, активно ведуть Президент України та Державний комітет України у справах релігій. За ініціативи останнього створено Всеукраїнську раду церков і релігійних організацій — представницький міжконфесійний консультативно–дорадчий орган, який ставить за мету актуалізацію міжцерковного діалогу в Україні й поза її межами, розв’язання проблем, що виникають у державно–церковних відносинах, а також у відносинах релігійних інституцій із суспільством тощо. Держкомрелігій України налагодив діяльність постійно діючого “круглого столу” “Православна єдність”, у котрому беруть участь представники православних церков, що діють в Україні; проводяться постійні консультації з предстоятелями трьох юрисдикцій українського православ’я та регулярні зустрічі з членами їхніх єпископатів тощо.

Президент України, використовуючи увесь свій авторитет Глави держави, особисто докладає зусиль для розв’язання згаданої проблеми. Свідченням тому є його переговори зі Вселенським Патріархом Варфоломієм І. Визначальною на них була тема міжправославного розколу і виходу з кризової ситуації. Окрім того, Президент України неодноразово звертався до Синоду РПЦ й особисто до Московського Патріарха Олексія ІІ з проханням надати автокефалію (повноправну самоврядність із рівноправним міжнародним статусом, тобто практично це означає те ж, що для народу здобуття первинно власної незалежної держави) Українській православній церкві, яка нині в підпорядкуванні Московського патріархату.

На жаль, цій церкві за 10 років не надано не те що автокефалії, а й навіть автономії (збереження за митрополією чи патріархією, якій вона підлягала повністю, права затвердження предстоятеля та координації стратегічної діяльності), як Фінляндській чи Японській, які за чисельністю набагато менші середньої української єпархії. А їх в Україні більше тридцяти лише в УПЦ–МП! Такі реалії політично–релігійного буття. Хоча незважаючи на непоступливість російської сторони, Президент України Л. Д. Кучма заявив про свої наміри не зупинятися на досягнутому до остаточного врегулювання питання. І це природно, позаяк окрема нація і держава не можуть існувати тривалий час у духовно—ідеологічному підпорядкуванні іншій державі та нації. Або вона мусить звільнитися від таких кайданів, або зникнути як повноправний суб’єкт міжнародних відносин! Третього не дано.

Адже відомо, що оточуючий світ сприймає суб’єкта певних взаємовідносин значною мірою так, як він саморефлексує себе. Як може православний та і весь інший світ сприймати частину УПЦ, котра перебуває в юрисдикції Московського Патріархату, коли в Уставі про її управління чітко визначено, що УПЦ “складає... частину Московського Патріархату” (розділ І, ст. 4) і як така УПЦ має своїм найпершим обов’язком “нагляд за проведенням у життя рішень Помісних Соборів Російської Православної Церкви, Соборів (зазначимо, вже не “Помісних”, тобто вже зовсім не таких діє– і правоздатних, бо та частина УПЦ власне не є Церквою, а лише частиною іншої Церкви) Української Православної Церкви і прийнятих ними Уставів” (розділ II, ст. 4).

Сам же предстоятель УПЦ, хоча й обирається українськими архієреями, але згідно з тим же Уставом “благословляється Святішим Патріархом Московським і всія Русі” (розділ V, ст. 2). Відтак, без московського “ярлика” вибори будуть недійсні, адже “благословення” є, мовлячи світським поняттям, пряме затвердження. Так і сприймають чимало політичних діячів Європи Україну, “політична незалежність котрої буде фіктивною доти, — як доповідають своїм босам французькі аналітики, — доки українські православні віруючі (20 мільйонів чоловік) перебуватимуть у владі Московської патріархії” [13].

Як бачимо, релігійно—церковний устрій надто важлива річ, щоб нехтувати нею. Адже після таких оцінок наша багатостраждальна економіка недораховується реальних інвестицій на суми в сотні мільйонів, а може й мільярди доларів, не говорячи вже про більш прозаїчні речі, як партнерство, ринки збуту, перспективні впливи тощо. Хто буде мати серйозно справу з васалом при живому господареві? Кому потрібно занапастити свої фінанси чи розгортати виробництво або й придбати маєтності у нестійкій чи не вповні самостійній, а відтак малопередбачуваній країні? Невже, справді, українці хочуть такого стану і такої держави? Адже власна Держава в сучасних умовах — це першочергово механізм реалізації гарантій високоякісних громадянських послуг кожному громадянинові й добробут кожної сім’ї.

Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збереженню маси імперських оманливих стереотипів та зв’язків. Устав РПЦ зареєстрований у Міністерстві юстиції РФ, Патріарх є громадянином Росії. Отже, РПЦ функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного та державного права, а як російська, оскільки діє за законами Росії. Таким чином у менталітеті українців підтримуються уявлення про так звані єдині православ’я, культуру, освіту, спільні корені тощо. Словом, ніби РПЦ і УПЦ власне і ділити було ні задля чого. Тим часом самі росіяни жорстко дотримуються імперсько–шовіністичних позицій. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, не згадуючи, що нині тут проживає цілий окремий народ у власній державі. У зарубіжних вояжах російська ієрархія настійливо завжди підкреслює “тисячолітній шлях Російської Церкви”, хоча лише недавно та офіційно відзначала її 400–ліття. Характерно, що віруючі навіть за часів існування СРСР називалися не інакше, як “православна всеросійська паства” [14].

Крім того, все це супроводжується неодмінним обливанням брудом непокірних “українських розкольників”, “уніатів” та “автокефалістів” [15]. І треба сказати, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети, і світ починає дивитися на українських ієрархів та віруючих очима Москви. Так створюється імідж нетерпимих, агресивних “уніатів” чи “автокефалістів”, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове — Єдину Апостольську Православну Церкву, але це їм не вдається, бо, бачте, їх стримує героїчна саможертвенна Російська Церква.

Досить часто комплекс меншовартості перед світовими авторитетами заважає автентичній рефлексії нації, не дає їй зрозуміти свою значимість і силу та зайняти належне їй місце у сучасному світовому порядку. А тому потрібно ретельно придивлятися до тих авторитетів: чи не має там фальшивих, чи не блефує хто, чи не шельмують нас? Українські державні достойники, як бачимо, намагаються це робити.

Не залишаються осторонь і релігійні структури в питанні стабілізації конфесійного середовища. Досить ефективно працює Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦ), створена при Держкомрелігій України. До складу ради входять керівники найпоширеніших конфесій, які діють в Україні і представляють 95 % релігійної мережі. ВРЦ прийняла ряд заяв і звернень до Українського народу, спрямованих на досягнення в релігійному середовищі порозуміння, миру і злагоди, разом з міністерствами різного профілю розглянула низку актуальних проблем, які хвилюють сьогодні і суспільство, і Церкву. Зокрема, з Міністерством внутрішніх справ України розглянуто питання “Про деякі аспекти співпраці підрозділів МВС з релігійними організаціями України”; з Міністерством освіти і науки України — “Про деякі проблеми співіснування світської та духовної освіт в Україні та шляхи їх розв’язання”; з представниками Національної академії наук України, Академії мистецтв України, Фонду сприяння розвитку мистецтв культурного центру “Україна духовна” прийнято підсумковий документ — “Третьому тисячоліттю — Україну духовну”.

Один з важливих аспектів державно–церковних відносин виявляється в тому, що владні структури України на найвищому державному рівні намагаються підтримувати контакти зі світовими релігійними центрами та відомими духовними особами. Одночасно співпраця з останніми гарантує зростання престижу Української держави та прискорює її інтеграцію у міжнародне співтовариство. І на цій ниві чимало вже зроблено.

Так, у 1992 р. встановлено дипломатичні відносини з Ватиканом. За наступні 9 років позитивні зрушення у цих відносинах очевидні: відбулися зустрічі Президента України Л. Д. Кучми (березень 1995 р.), Міністра закордонних справ Г. Й. Удовенка (травень 1996 р.) з Верховним Понтифіком у Римі. У свою чергу Україну з візитом відвідали Державний секретар Апостольської столиці Анжело Содано, голова Папської ради у справах культури Поль Пупар.

Зміцненню зв’язків зі Святим Престолом сприяв, безумовно, і нещодавній червневий 2000 р. візит Папи Римського Івана Павла ІІ на українську землю, який одночасно довів, що орієнтація зовнішньої політики України на європейську систему досить відчутна. Простежуються певні історичні паралелі між нашою державою та Київською Руссю, котра постійно підтримувала політичні, дипломатичні й династичні відносини із Західною Європою.

Никонівський літопис, наприклад, говорить про частий обмін посольствами між Києвом і Римом, зокрема у другій половині Х й на початку ХІ століть, а деякі історики вказують, що в ХІ столітті Русь у своєму релігійно–політичному житті була значно більше пов’язана із Заходом, ніж Візантією. Такі контакти Київської держави свого часу мали позитивний вплив на формування її міжнародного авторитету. Тому, мабуть, нинішні вектори незалежної України також невипадково спрямовані на її інтеграцію у європейську спільноту.

Варто відзначити й неодноразові зустрічі Президента України Л. Д. Кучми, віце–прем’єр–міністра України М. Г. Жулинського, міністра закордонних справ Г. Й. Удовенка та інших посадових осіб держави зі Вселенським Патріархом Варфоломієм І, у ході яких досягнуті домовленості про сприяння останнього у справі об’єднання українського православ’я. Зокрема, у грудні 2000 р. у Константинополі з Варфоломієм І зустрілася делегація Верховної Ради України, очолювана народним депутатом І. Юхновським. Вона передала Його Всесвятості звернення 240 своїх колег, котрі висловили підтримку кроків Вселенської патріархії щодо церковно–канонічного визнання Української Помісної Православної Церкви. Від імені голови Верховної Ради І. С. Плюща було передане запрошення Патріарху відвідати Україну.

Знаменною подією в житті Української держави стала участь її Глави в урочистостях з нагоди відзначення 2000–ліття Різдва Христового, що проходили на Святій Землі (Ізраїль). Через нього предстоятелі ряду християнських Церков передали своє благословення Українському народу. Сам факт запрошення Президента України Л. Д. Кучми на такий захід засвідчує про входження України до когорти держав, з якими прагнуть мати справу і ставляться з повагою.

Вагомий внесок у справу міжнародного визнання Української держави вносять власне і релігійні об’єднання. Законодавче забезпечення свободи совісті та його фактичне дотримання державними структурами значно посприяло успішній діяльності церков на світовій арені. Деякі з них сьогодні мають статус повноправних членів у різних міжнародних релігійних об’єднаннях. Так, Всеукраїнський союз об’єднань ЄХБ входить до Всесвітнього Союзу Баптистів та Європейської Баптистської Федерації, Закарпатська реформатська Церква — до Ради Європейських Церков, УПЦ (на жаль, знову таки у складі представництва Московського Патріархату, подібно членству України в ООН за часів СРСР, тобто національні інтереси України там аж ніяк не захищені) — до Всесвітньої Ради Церков, Всеукраїнський союз церков ХВЄП бере участь у роботі Міжнародної Асамблеї християн віри євангельської, підтримує тісні відносини зі Всесвітнім п’ятидесятницьким союзом Асамблей Божих. Здійснює постійні зв’язки з міжнародними екуменічними організаціями (ВРЦ, КЄЦ) й Українська Греко–Католицька Церква.

Привертає увагу авторитет, яким користуються українські духовні лідери й поза межами держави. Наприклад, предстоятель УПЦ (знову ж таки не як представник української окремої релігійної структури а як від представництва Російської Православної Церкви) митрополит Володимир брав активну участь у роботі Комітету по святкуванню 2000–ліття Різдва Христового при ООН як його почесний голова, а також у Комітеті під керівництвом Патріарха Святого міста Єрусалиму і всієї Палестини під час організації ювілейних свят. Враховуючи заслуги митрополита Володимира у міжнародному екуменічному русі та його внесок у примирення конфесій і розвиток духовності людини, він був обраний дійсним членом Міжнародної Академії Інформатики при ООН з присвоєнням звання академіка МАІ.

За продуктивну діяльність ВСО ЄХБ на ниві Божого служіння його Президент Г. І. Комендант посів місце віце–президента Європейської Баптистської Федерації, а Голова ВСЦ ХВЄП М. С. Паночко за подібні здобутки очолюваного ним об’єднання обраний членом Виконавчого Комітету Всесвітніх Асамблей Божих (АБ).

Показово й те, що релігійні організації України беруть активну участь у представницьких міжнародних форумах з проблем свободи світогляду, віросповідання та демократії, релігії і церкви тощо. В процесі цих заходів члени українських делегацій позитивно характеризують пріоритети державно–церковних взаємин в нашій країні та позицію Президента й Уряду України щодо розвитку Церков та фукціонування поліконфесійного суспільства.

Наведені факти переконують, що сьогодні релігійний чинник відіграє одну із провідних ролей у зміцненні міжнародних зв’язків Української держави. Подібне стало можливим завдяки найбільш вдалому й ефективному впровадженню демократичних перетворень саме у конфесійному вимірі соціуму.

Однак, попри досягнуті тут успіхи, залишаються проблеми, наявність яких не сприяє консолідації суспільства, провокує поширення в ньому сепаратистських настроїв, негативно позначається на зовнішньополітичних контактах України.

Найперше — це і розкол в українському православ’ї, і відцентрові тенденції серед частини кримських татар, інколи несумісна із законом, підпільна діяльність новітніх релігійних рухів. Такі проблеми зберігаються передусім через прорахунки, недостатню увагу, а то й ігнорування з боку влади процесів на конфесійній ниві. Відтак ситуацію доводиться коригувати й оздоровлювати.

Корисним щодо цього видається вивчення й творче осмис—лення досвіду розвинутих демократичних країн у галузі співробітництва держави і церкви. Показовим для України може бути приклад Німеччини, де панує загальне переконання, що демократія як визнана форма життя та державного устрою навряд чи виявиться життєздатною без участі релігійних інституцій. Коли після другої світової війни настав час нового початку, обидві найбільші церкви країни — католицька та лютеранська — запропонували важливі ідеї щодо побудови та розвитку демократичної Німеччини. Ці ідеї увійшли згодом до Конституції країни та уможливили становлення соціального ринкового господарства, сприяли забезпеченню добробуту, злагоди та соціальної справедливості. Більш ніж 50–річний досвід Німеччини може бути використаний і в Україні.

Слушно прислухатися й до Рекомендацій парламентських Асамблей Ради Європи під назвами “З релігії та демократії” (1396) та “Протиправні дії сект” (1412), прийнятих відповідно у січні та червні 1999 р. Виходячи з аналізу даних документів, доречно, за ініціативи Кабінету Міністрів України, поступово впроваджувати наступні кроки.

І. Задля сприяння розвитку знань про релігію:

а) в рамках етичної та громадсько–демократичної освіти підтримувати навчальні проекти, де висвітлюється, що релігія є зібранням цінностей, знання й розрізнення яких повинно бути розвиненим особливо серед молоді;

б) сприяти викладанню у школах порівняльної історії різних релігійних напрямів, звертаючи увагу на їхнє походження, схожість деяких цінностей та розмаїття звичаїв, традицій, свят тощо;

в) заохочувати вивчення історії та філософії релігії й дослідження цих предметів в університетах паралельно з теологічними дослідженнями;

г) налагодити регулярну співпрацю з релігійними навчальними установами для введення або підсилення в їхніх навчальних курсах аспектів, пов’язаних з правами людини, історією, філософією та наукою.

ІІ. Задля оптимізації взаємин між релігійними течіями:

а) стимулювати участь у більш регулярному діалозі релігійних і громадських лідерів стосовно обговорення головних проблем, які стоять перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прийняттям політичних рішень;

б) залучати релігійні громади та організації до розвитку і підтримки демократичних цінностей, а також впровадження інноваційних ідей;

в) розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними інституціями, особливо тими, що мають глибокі соціальні та етичні традиції серед місцевого населення в соціальній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освітній сферах.

ІІІ. Задля сприяння культурним і соціальним виявам релігій:

а) забезпечувати рівноправні умови для утримання і збереження культових будівель та іншого майна всіх релігійних організацій як невід’ємної частини національної й загальноєвропейської спадщини;

б) сприяти тому, щоби релігійні споруди надалі використовувалися у спосіб, який би в міру можливостей враховував оригінальне призначення їхнього спорудження;

в) заохочувати соціальне служіння та милосердницьку діяльність, здійснювану релігійними організаціями.

ІV. З метою належного контролю за функціонуванням НРР:

а) створювати та підтримувати незалежні загальнонаціональні та регіональні інформаційні центри щодо груп модернового, езотеричного, спіритуального характеру;

б) залучати відомості про історію окремих віровчень та філософські погляди їхніх представників до навчальних програм загальноосвітніх шкіл;

в) реєструвати статути громад неорелігійних рухів з подальшою відповідальністю останніх відповідно до чинного законодавства.

Запропоновані заходи, поглиблюючи демократичні процеси в релігійній сфері, покликані піднести статус України у світовому співтоваристві, забезпечити інтеграцію Української держави у міжнародні представницькі структури, а відтак зміцнити її національні позиції й державний суверенітет.

Неоднозначні трактовки релігії як “опію народу” (Маркс) та “роду духовної сивухи” (Ленін) мають поступитися тверезій оцінці реальностей нашого буття. Релігієзнавці в демократичних країнах уже давно та фундаментально обгрунтували неспроможність і неправдивість основоположних тверджень марксизму—ленінізму, що релігія є долею найвідсталіших елементів суспільства. Очевидно, буде справедливим висновок про те, що стають найвідсталішими, причому не лише духовно, ті суспільства, які беззастережно та повністю відкидають релігію.

У сучасному світі релігія відіграє колосальну роль, і майбутнє соціуму в осяжних для огляду межах бачиться як етнічним, так і релігійним. Історичний досвід показав, що насильницька елімінація інституалізованих релігійних вірувань не знищує саму релігійність як засіб вирішення смисложиттєвих проблем особи в її трансцендентних потребах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Див., наприклад: Берестейська унія (1596–1996). Статті й матеріали / Редкол. М. Гайковський, в. Гаюк, О. Гринів, Я Дашкевич та ін. — Л. : “Логос”, 1996. — 276 с.

2 Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 243.

3: Цит. за: Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. Матеріали міжна—родної конференції 15–16 травня 1998 р. — К., 1998. — С. 118.

4. Там само.

5. Колодний А. Релігійні процеси в Україні: реалії сьогодення // Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. — К., 1995. — С. 32.

6. Див.: Артикули, що належать до з’єдинення з Римською Церквою // Берестейська унія (1596—1996). Статті й матеріали / Редкол. М. Гайковський, В. Гаюк, О. Гринів, Я. Дашкевич та ін. — Л. : “Логос”, 1996. — С. 8–12.

7. Шуба О. В. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). — К.: Криниця, 1999. — С. 253—254.

8. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Преса України, 1997. — С. 14.

9. Більш докладніше див.: Здіорук С. І. Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти. — К. : НІСД, 1993. — С. 9—32.

10. Див.: Здіорук С. І. Релігійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти // Національна безпека України, 1994—1996 рр. — К.: НІСД, 1997. — С. 67—72.

11. Див.: Здіорук С. І. Релігія в системі чинників формування та розвитку етносу // Етнос і соціум. К.: Наукова думка, 1993.— С. 90–102.

12. Див.: Religion and Communist Society. — Berkeley, 1983. — Р. 67.

13. Леконт Бернар. Хто ж такий Дроздов? // Експрес. Париж. — 1992 (Цит. за: Голос України. — 1992. — № 122. — С. 13).

14. Слово Святейшего Патриарха Алексия II // Журнал Московской Патриархии (ЖМП). — 1991. — № 8. — С. З, 4.

15. Речь Святейшего Патриарха Алексия II // ЖМП. — 1991.— № 8. — С. 5–6. (Те ж саме знаходимо в Московському офіціозі й у 2002 році від Різдва Христового).