3.2. Національна ідея в цивілізаційному процесі

Леслі А.Пал у книзі “Аналіз державної політики”, розмірковуючи над майбутнім сучасної національної держави, доходить до насторожливих міркувань: “Глобалізація, розвиток техніки, політична інтеграція та економічна криза підриває її територіальні межі, відкриваючи кордони або принаймні роблячи їх прозорими”. І далі: “Якщо кордони впадуть, стануть просто лініями на географічній карті, що нічого не значать і ні до чого не примушують, тоді, стверджують, держава приречена на смерть. Втративши державу, ми будемо віддані на ласку ринковим силам і транснаціональним корпораціям. Враховуючи, що вище описані сили вже діють, — зазначає дослідник, — якого майбутнього можна сподіватися для національної держави” [6].

Цілком логічно, що в подібному процесі змінюється статус національної ідеї в цивілізаційному процесі, її функціональні можливості, що мають безпосереднє відношення до державної політики, національної доктрини розвитку та геополітичної стратегії.

Після другої світової війни небувалої ваги набули міжконтинентальні транснаціональні сили, регіональні блоки держав, економічні корпорації. Володіючи значними фінансовими, матеріально–технічними та правовими ресурсами, транснаціональні корпорації нині здатні формувати досить чільну та далекоглядну геополітичну тенденцію у різних куточках світу, на різних континентах водночас. Це призводить до становлення потужної мегацивілізації як чіткої, організованої структури, в якій беруть участь держави з різними рівнями розвитку, що вибудовують складну економічну та політичну ієрархію.

Ці міркування вказують на дуалістичну траєкторію розвитку сучасної держави у контексті інтеграційних процесів, що набирають силу. По–перше, треба розуміти, що окремі суспільні сили, які апелюють до національної ідеї як духовно–теоретичного, патріотичного підгрунтя перед лицем масштабного накопичення можливостей комп'ютеризованих інформаційних мереж і масових телекомунікаційних систем, перед лицем гігантських економічних, фінансових, геополітичних утворень досить загострено відчувають загрози, що нависли над сучасною національною державою і їхній відгук на “цивілізаційний виклик” не завжди може нести толерантний чи конструктивний характер (це, зокрема, підкреслюють масові антиглобалістські виступи в окремих країнах Європи).

По–друге, як не парадоксально, перед сучасною державою, яка прагне зберегти власну національну ідентичність і водночас бути активною учасницею міжнародних демократичних процесів, стоїть дилема вибору подальшого шляху розвитку: трансформуватися у відкрите суспільство (“оболонка” держави від цього все далі ставатиме прозорою та умовною) або ж у закрите (це згубно вплине на матеріально–технічний, науковий, економічний розвиток через усвідомлену “ізоляцію” країни від світового контексту), а тому посилення контролю держави над усіма сферами життя суспільства лише зростатиме.

Національні держави — в системі міжнародних стосунків — зустрілися з непідвладними і неконтрольованими феноменами геополітичного, геоекономічного характеру. Серед нових “суб’єктів” уваги планетарного значення, з якими змушені рахуватися національні держави, слід назвати: міжнародний екстремізм і тероризм, масова міграція населення, масові хвороби у регіональних та глобальних масштабах. Сюди також можна віднести ті жахливі явища, що безпосередньо пов’язані з тривалою зміною довкілля людською практикою (екологічні катастрофи, забруднення навколишнього середовища). Тому не дарма, виступаючи на пленарному засіданні саміту тисячоліття ООН, Президент України Леонід Кучма наголосив на тому, що перед світовим товариством на сучасному етапі є ще одне випробування — найбільш злободенне “нагальне завдання, яке вимагає спільних і злагоджених дій”, яке “полягає у забезпеченні майбутнім поколінням гідних умов існування з екологічної точки зору” [7].

Ентоні Д. Сміт у роботі “Національна ідентичність”, ілюструючи вплив інформаційних мереж на локальні суспільства (держави), зазначає, що “створеним інформаційним мережам годі вміститися навіть у найбільшому з національних утворень; водночас вони стають матеріальною основою злиття національних культур у регіональні і навіть формування глобальної культури” [8].

Національна ідея, яка, по суті, є магістральним вектором історичної континуальності національної культури та духовним “змістом” внутрішньої та зовнішньої політики національної держави, нині потребує нового ідеологічного наповнення, яке б відповідало цивілізаційним, технологічним, науковим, інформаційним реаліям початку ХХІ століття. Йдеться про те, що своєрідним “тлом” будь—якої національної ідеї, крім традиційної етно–культурної складової (мова, релігія, література, ментальність тощо), а це — в міжнародному контексті — можна визначити як “локальний феномен”, повинні постати також такі чинники, які відображували б проблеми природного довкілля, а також системні кризи людської цивілізації (дефолт національних валют, енергетична, демографічна та інші кризи). Закономірно, що подібні проблеми дуже гостро стоять і перед сучасним українським суспільством, яке тільки за останнє десятиліття отримало незначний досвід державного будівництва. Зрештою, ця проблема безпосередньо пов’язана з надзвичайно гострим питанням — присутності в таких процесах відповідальної та керівної еліти. Тому не дарма, звертаючись до Верховної Ради, Президент України Леонід Кучма зауважив: “У більш широкому плані, і підкреслюю це особливо, назріла необхідність формування національної еліти в усіх без винятку сферах. Еліта, яка за своїми духовними, інтелектуальними, професійними вимірами була б осердям нації, продукувала зі свого середовища її знакові постаті” [9].

Щодо функціональних можливостей національної ідеї як складової численних регуляторів цивілізаційного процесу, слід зауважити, що тип засвоєння та “зміст” національної ідеї безпосередньо залежить від рівня розвитку суспільства, а також від його політичних, економічних, духовних та інших потенціалів. Йдеться, зокрема, про адаптацію того механізму засвоєння національної ідеї, який формують “транслятори” (суб’єкти суспільно–політичної діяльності, науковці, аналітики, які безпосередньо впливають на громадську думку та здатні актуалізувати національну ідею) і “реципієнти” (ті, хто національну ідею втілює у розробці концепції функціонування та розвитку держави). З цього приводу дослідник В. Лісовий цілком слушно зазначає, що “способи мовлення пов’язані зі способом мислення: наївно припускати, що ті мовні засоби, з допомогою яких ми формулюємо свої ідеї, ніяк не впливають на зміст цих ідей чи на їхню “працездатність” [10]. Іншими словами, наповнення поняття “національна ідея” безпосередньо залежить від мислення промовця, а також від того, про що він думає, але не здатний передати словами чи на письмі, тим самим, спотворюючи первинний закладений “зміст”.

За умов української дійсності, враховуючи постійні історичні зміни, на які звертають увагу дослідники, необхідно виробити такий підхід до проблеми, який національну ідею розглядав би як явище, що має трансформаційний характер.

Це безпосередньо пов'язано з адаптацією широких верств населення, а в першу чергу інтелектуалів країни, представників політичної, наукової, інформаційної та інших сфер діяльності, до нового образу національної ідеї, до її оновленого, або, точніше, доповненого ціннісно–смислового горизонту, в якому віднайдуть своє відображення не тільки історичні, етнокультурні чинники, а й техногенно–цивілізаційні, екологічні тощо. Сучасний дослідник досить лаконічно й точно говорить про дві складові: “Основою консолідації української нації повинна стати українська національна ідея, яка може бути визначена як поняття, в якому осмислюються матеріальні та духовні реалії (курсив наш) способу буття нашого етносу” [11].

Такий синтез “уявних” (мова, культура, історична пам’ять, вірування, релігія) та “предметних” (держава, економіка, цивілізація) цінностей в національній ідеї жодним чином не встановлює “бар’єр” між двома задекларованими векторами: збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього. Саме уявне є тим безперервним шлейфом, який через покоління зберігає етнонаціональні атрибути, і саме предметне є тією необхідною “амфорою”, “оболонкою”, “формою”, що зберігає національні феномени, які самоідентифікують суспільство, насамперед через національний світогляд, а вже згодом політично.

Закономірно, що довготривала відсутність державної незалежності України — на рівні осмислення та подальшого формування національної ідеї — призвела до певного зміщення та дисбалансу самого поняття “національна ідея”. Адже в багатьох сучасних роботах, присвячених українській національній ідеї, образ “держави” й надалі постає ілюзорним, таким, що плекається надією на реалізацією, а не реальним, конкретним, складним, функціональним механізмом, яким є будь–яка держава.

У цьому сенсі необхідно зауважити, що загальнопоширене поняття “національної ідеї”, яке нині ажіотажно використовується в науковій сфері та пресі, є певною мірою несучасним і непродуктивним. Воно тотально не враховує “предметні” реалії суспільства й політичної нації, ті цивілізаційні, геополітичні, екологічні виклики, з якими зіткнулася Україна після розвалу СРСР і на початку ХХІ ст. Як не парадоксально, але від цього безпосередньо залежить і прочитання історії, минулого, тієї дійсності, яка постає “уявною” цінністю, що несла відбиток державопрагнення. “Реорганізація” національної ідеї на даному етапі є першою передумовою не лише нового прочитання української історії (скажімо, виробничої, цивілізаційної), а й суспільної консолідації.