3. Європейський суд

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Судді обираються на дев'ятирічний термін Парламентською Асамблеєю зі списків, що нараховують по три кандидата, що представляються державами. Протягом терміну своїх повноважень вони не повинні займати посад, не сумісних з незалежністю, неупередженістю і вимогами цієї посади.

Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги відповідно до Протоколу 9, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів. Заявник і його адвокат можуть брати участь у розгляді, проведеному Судом, і представляти пам'ятні записки й усні аргументи в ході слухань. Усі витрати Європейського суду, згідно ст. 58, несе Рада Європи.

Після слухань судді за закритими дверима вирішують більшістю голосів чи мало місце порушення Конвенції. Якщо порушення виявлене, то Суд може також надати справедливе відшкодування потерпілій стороні, включаючи компенсацію за моральний і матеріальний збиток і відшкодування витрат.

Відповідальність за виконання рішень Європейського Суду несе Комітет міністрів Ради Європи. Упевнившись у тім, що зацікавлена держава вжила заходів до задоволення позову, що можуть містити в собі виплату компенсації чи зміну внутрішньодержавного права, Комітет міністрів приймає резолюцію про припинення справи.

Права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. Сьогодні як ніколи гостро поставлено питання про міжнародно-правові гарантії дотримання прав людини. Та й навряд чи взагалі можна всерйоз сподіватися на дотримання відповідних стандартів у майбутньому без ефективного контролю за виконанням державами своїх зобов’язань у галузі прав людини.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід хоча б побіжно звернутись до вітчизняного минулого, з глибин якого постає наша держава та її могутній волелюбний народ. Такий історично-правовий екскурс свідчить, що український народ зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників.

Із здобуттям незалежності Україна пропагує демократизацію всіх сфер життя та проголосила курс на розбудову правової держави. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтепер громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. до того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом.

Література

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

2. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

3. Конвенція про права дитини. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

4. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права. // Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

5. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права// Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

6. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. – К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

7. Броунлі Я. “ Міжнародне право”. - М., 1977.

8. Дженіс М., Кей Р., Бредлі А. “Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування”.Пер. з анг. – К.: Артек, 1997.

9. Ентін М. Л. Міжнародні гарантії прав людини. Практика Ради Європи. М., Прогрес.,1992 р.

10. Энтін М.Л. “Міжнародні судові установи”. – М.,: Міжнародні відносини, 1984.

11. Карташкін В. А. Міжнародний захист прав людини (Основні проблеми співробітництва держав).- М., 1976.

12. Кожевников Ф.І. “Курс Міжнародного права в 6-ти томах”. - М.: Наука, 1967р. (АН СССР Інститут держави і права), Том 3-5-й;

13. Колосов Ю.М., Кузнєцов В.І. “Міжнародне право”. - М., 1995.

14. Мазов В.А. „Принципи Гельсінкі та міжнародне право”. - М.: Наука, 1967.

15. Маклаков В.В. Європейські співтовариства і права людини. М.: Наука., 1993.

16. Манов Б. Г. ООН і сприяння здійсненню угод про права людини.- М.,1986.

17. Мюллерсон Р.А. “Права людини: ідеї, норми, реальність”. – М.: Юридична література, 1991.

18. Неліп М.І, Мережко О.О. “Силовий захист прав людини: питання легітимності в сучасному міжнародному праві”. – К.: Наук думка, 1999.

19. Плюшка А.Д. „Міжнародна Хартія прав людини”// Збірник документів. - К.: Наук. думка, 1991.

20. Права людини в документах ООН // Амстердам. – К.: Укр. – Америк. бюро захисту прав людини, 1997.

21. Права людини в документах Ради Європи (упорядн. та всуп Яблонська Т.)// Амстердам. - К.: Укр. – Америк. бюро захисту прав людини, 1996.