Питання для самоконтролю

1. Дайте характеристику витоків фемінізму, основних етапів та напрямків його розвитку.

2. Які особливості становлення та розвитку жіночого руху в Україні?

3. Визначте основні фактори відродження жіночого руху у незалежній Україні?

4. Які ви знаєте сучасні жіночі організації?

5. Розкрийте вплив жіночого руху на формування ґендерної політики в сучасних умовах.

Тема 5. Рівноправність жінок і чоловіків у міжнародному та національному праві україни

5.1. Ґендерна рівність у міжнародних документах.

5.2. Конституційне забезпечення ґендерної рівності в Україні.

Основні поняття: ґендерна рівність, юридичне забезпечення рівності можливостей, ґендерна юриспруденція, право на відмінності, ґендерна експертиза, дискримінація за ознакою статі, ґендерне законотворення, рівний статус чоловіків і жінок.

5.1. Ґендерна рівність у міжнародних документах

Загальні принципи і норми прав людини почали формуватися під впливом революцій у Старому та Новому світі наприкінці XVІІІ ст. Саме тоді з’явилися перші офіційні юридичні документи з прав людини. До них належать насамперед Конституція США (1787 р.) і Декларація прав людини та громадянина (Франція, 1789 р.). Остання, зокрема, викликала незадоволення серед прогресивних жінок, оскільки в ній принижувалися їхні права. У 1791 р. Олімпія де Гуж оприлюднила свою «Декларацію прав жінки й громадянки», за що й була страчена. У документі вказувалось: «Із спільноти чоловіків і жінок складається нація, на якій ґрунтується держава: законодавство повинне бути вираженням волі цієї спільноти… Усі громадянки і всі громадяни повинні відповідно до своїх здібностей мати однаковий доступ до всіх суспільних осад… тільки одна відмінність – їхні доброчесності та талант можуть слугувати мірилом для їх вибору… Конституція недійсна, якщо над її створенням не працювала більшість індивідуумів, з яких складається нація…» (Олімпія де Гуж. «Декларація прав громадянки», Франція, 1792 р.)

За декларативним визначенням людські права мають універсальний характер: усі люди визнаються рівними, мають цінність як людська особистість та невід’ємні права. Але ця концепція універсальності прав людини не завжди визнається державами, особливо коли йдеться про права жінок, а точніше, про їх порушення.

Ситуація залишалася незмінною тривалий час. У Франції жінки отримали право голосу тільки через 150 років після Великої французької революції. Навіть у прогресивних скандинавських країнах термін «годувальник» ототожнювався в законах з чоловіком до 70-х років ХХ ст. У Швейцарії лише 1968 р. чоловіки-парламентарії після багатьох невдалих спроб проголосували за надання жінкам виборчих прав, тим самим визнали їх особистостями та повноправними громадянами.

Міжнародне співтовариство постійно шукає шляхи розбудови сталого розвитку людства. Визначаючи рівні права чоловіків та жінок одним з основних факторів стабільності в світі, 1948 р. ООН прийнято основний документ – Загальну декларацію прав людини, яка наголошує: «Усі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах». У преамбулі Декларації підкреслювалось, що вона повинна стати стандартом, прагнути якого повинні всі народи та держави. У конституціях близько 100 країн, у тому числі й України, закладені фундаментальні положення Декларації з прав людини.

Загальна декларація ООН прав людини (10.12.1948 р) – міжнародний документ, який затвердив принцип загального поважання прав і основних свобод людини без жодних винятків та дискримінацій.

• Принциповим положенням цього документа є рівність правового статусу людей.

• Усі положення тридцяти статей Загальної декларації прав людини ґрунтуються на розумінні того, що визнання належних усім членам людської спільноти гідності та невід’ємності їх прав є засадою свободи, справедливості, стабільності та миру.

• Загальна декларація містить перелік усіх тих прав і свобод, які, на думку світового співтовариства, становлять ідеал вільної людини, мають отримати загальне визнання, повагу і дотримуватися в усіх країнах.

• У документі вказано, що усі люди народжуються вільними та рівними у своїй| гідності та правах (ст. 1); це те завдання, до розв'язання якого повинні і прагнути всі народи й усі держави.

У структурах ООН створені спеціальні інститути, що займаються питаннями ґендерної рівності й підвищення ролі жінок:

Комісія зі становища жінок, що діє в рамках Економічної й соціальної ради ООН, і її адміністративний орган — Відділ по просуванню жінок.

У завдання Комісії входить розробка положень про права жінок і виявлення факторів, що перешкоджають реалізації рівності. Крім Комісії зі становища жінок, створений також Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок, що здійснює моніторинг проведення в життя документів ООН про ґендерну рівність.

Фонд ООН для розвитку інтересів жінок (ЮНІСЕМ) є добровільним фондом, що сприяє дотриманню політичних і економічних прав жінок у країнах, що розвиваються.

Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут по поліпшенню становища жінок заснований в 1976 р. для проведення ґендерних досліджень і розробки навчальних програм. Інститут є автономною установою в рамках ООН.

Питання захисту прав жінок і ґендерної рівності включені також у діяльність таких організацій ООН, як ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ (дитячий Фонд ООН), Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці (МОП)

У другій половині XX ст. Організація Об'єднаних Націй прийняла більше ста документів, спрямованих на забезпечення ґендерної рівності. У їхньому числі:

• Конвенція про політичні права жінок (1952),

• Конвенція про громадянство заміжніх жінок (1957),

• Конвенція про боротьбу з дискримінацією у галузі освіти (1960),

• Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних ситуациях і в період збройних конфліктів (1974),

• Декларація про участь жінок у сприянні международному миру й співробітництву (1982),

• Декларація про викорінювання насильства відносно жінок (1993).

До числа найважливіших міжнародних документів відносяться:

Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок (13.11.1967 р.) – міжнародний документ, спрямований проти будь-яких форм дискримінації людини за ознакою статі, ухвалений 22-ю сесією ГА ООН, що складається з преамбули та 11 статей.

У Декларації дискримінація за ознакою статі кваліфікується як «злочин проти людської гідності».

У ній розглядаються:

1) політичні права жінок (ст. 4): права жінок щодо громадянства (ст. 5);

2) цивільні права (ст. 6);

3) положення кримінального законодавства, які мають дискримінаційне спрямування щодо жінок (ст. 7);

4) торгівля жінками (ст. 8);

5) права у галузі освіти (ст. 9);

6) економічні права (ст. 10) тощо.

Підкреслюється необхідність забезпечення жінкам на рівних із чоловіками умовах і без будь-якої дискримінації: права голосу на всіх виборах і права займати державні посади та виконувати всі громадянські функції, права участі у всіх референдумах.

Проголошується принцип згідно з яким жінки повинні мати рівні з чоловіками права щодо набуття, зміни та збереження свого громадянства.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок, прийнята ООН у 1979 р. (Додаток А). Радянський Союз був однією з перших держав, що ратифікували Конвенцію (1980).

Конвенція ставить за обов'язок всім державам, які в ній беруть участь:

• включити принцип рівноправності чоловіків і жінок у Конституції й в інші законодавчі акти;

• якщо буде потреба використовувати тимчасові спеціальні заходи, спрямовані на прискорення встановлення фактичної рівності між чоловіками й жінками («позитивну дискримінацію»);

• змінити чинні закони й практику, які являются дискримінаційними відносно жінок;

• забезпечити рівну для чоловіків і жінок можливість користуватися всіма економічними, соціальними, культурними, цивільними й політичними правами;

• забезпечити рівну винагороду й рівні умови відносно праці рівної цінності, право на охорону здоров'я, включаючи функції продовження роду;

• забезпечити додаткові соціальні послуги, для того, щоб дозволити батькам сполучати виконання сімейних обов'язків із трудовою діяльністю;

• ліквідувати дискримінацію жінок у всіх питаннях, що стосуються шлюбу й сімейних відносин.

У Конвенції дається повне визначення поняття «дискримінація» відносно жінок (ч. 1., ст. 1):

«Дискримінація відносно жінок означає будь-яке розходження, виключення або обмеження за ознакою статі, що спрямовано на ослаблення або зводить нанівець визнання прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній або будь-який іншій області».

Цей документ одержав назву «жіночої конвенції». До кінця XX ст. її ратифікували більше ста країн світу.

У наступне десятиліття було прийнято низку найважливіших документів, що обґрунтовують принципи ґендерної рівноправності стосовно до окремих областей. Велике значення мало прийняття в 1981 р. Конвенції № 156 МОП «Про рівне відношення і рівні можливості для працюючих жінок і чоловіків із сімейними обов'язками». Її метою є вживання заходів, що повинні забезпечити, щоб сімейні обов'язки чоловіків і жінок не були перешкодою для вільного вибору ними професії й повноправної участі у найманій праці.

Конвенція № 156 МОП ратифікована в Україні 22 жовтня 1999 р. Національні законодавчі акти, у тому числі Трудовий кодекс, приведені у відповідність із її положеннями. Однак деякі принципово важливі документи МОП залишаються не визнаними. Серед них Конвенція МОП № 175 щодо неповної зайнятості – неповного робочого часу. Багато українок, як і наймані трудівниці на Заході, зайняті неповний робочий день, але проблеми, пов'язані з пенсійним забезпеченням, оплатою відпустки по догляду за дітьми й т.д., залишаються законодавчо не врегульованими.

У середині 1970-х років ООН активізувала свою діяльність щодо захисту прав жінок. 1975 рік був оголошений ООН «Роком жінки», а десятиліття 1976-1985 рр. – «Десятиліттям жінок».

На трьох міжнародних конференціях зі становища жінок (Мехіко, 1975; Копенгаген, 1980; Найробі, 1985), проведених під егідою ООН, прийняті важливі документи, спрямовані на захист прав жінок.

Саме конференція у Мехіко підтримала рішення про необхідність розробки й прийняття Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок. Підсумки «Десятиліття жінок» ООН підвела Конференція в Найробі. Центральна тема прийнятого нею документа «Перспективні Найробійскі стратегії» — рівність чоловіків і жінок. У ньому уточнюється саме поняття рівності, зокрема, сказано: «Для жінок рівність означає здійснення прав, яких вони позбавлені внаслідок дискримінації в області культури, в організаційній структурі, у нормах поведінки, а також у відносинах чоловіків і жінок». У п. 2 Найробійських стратегій підкреслено, що «рівність є й метою, й засобом, за допомогою якого окремим особам забезпечується рівний правовий режим і рівні можливості».

Декларація про рівноправність жінок і чоловіків (1988 р.) прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи, яка визначає:

рівноправність жінок і чоловіків належить до основних прав людини, а

необхідність врахування прагнень, інтересів й талантів представників кожної статі;

принцип рівноправності жінок і чоловіків як основну умову демократії та соціальної справедливості;

необхідність надання чоловікам і жінкам рівної правоздатності та однакових можливостей її реалізації, розвитку індивідуальних здібностей і таланту.

У Декларації визначено основні напрямки діяльності для утвердження рівного статусу чоловіків і жінок:

захист особистих прав;

участь у політичному, економічному, соціальному та культурному житті;

доступ до державних посад усіх рівнів;

доступ до освіти і свобода у виборі початкової та подальшої загальноосвітньої й професійної підготовки;

права у подружньому житті;

викорінення насильства у сім'ї та суспільстві;

права та обов’язки дітей; доступ до всіх професій, зайнятість роботою та заробітна плата;

сприяння економічній незалежності;

доступ до інформації.

У Віденській Декларації й Програмі дій, прийнятих 1993 р. на Всесвітній конференції з прав людини, затверджується, що «права жінок є невід'ємною складовою частиною прав людини» і особливо підкреслюється важливість проведення діючих заходів з припинення насильства відносно жінок у суспільному й приватному житті.

Декларація про заборону насильства над жінками (1993 р.) прийнята Генеральною Асамблею ООН для захисту прав жінок від насильства та зобов'язання урядів здійснювати заходи задля заборони насильства над жінками.

Декларація ООН про соціальний прогрес (1995 р.)

Зобов’язала уряди активізувати соціальний розвиток у всьому світі для того, щоб «чоловіки й жінки могли здійснювати свої права, використовуючи ресурси й брати участь у виконанні зобов'язань, які дали б їм змогу жити повноцінним життям» (п. 9);

акцентувала увагу на сприянні повному розвиткові людських ресурсів і соціальної сфери, на загальному й справедливому доступі до якісної освіти, на досягненні найвищого рівня фізичного й психологічного здоров'я та доступі усіх людей до первинних медико-санітарних послуг без розрізнення за статтю та іншими ознаками.

У 1995 р. на хвилі активізації міжнародного жіночого руху у Пекіні відбулася Четверта Всесвітня конференція зі становища жінок. У ній взяли участь 600 членів офіційних делегацій і 31000 активісток неурядових організацій. Були присутні п'ять глав держав і урядів — жінок, дві королеви й принцеси й 130 міністрів-жінок. Усього було представлено 197 країн. Прийняті Пекінською конференцією документи — Пекінська декларація й Платформа дій — ознаменували новий етап в осмисленні проблеми рівноправності статей (Додаток Б). Відбувається поступовий перехід від акцентування необхідності поліпшувати становище жінок і боротьби з дискримінацію до ідеї ґендерної рівності.

Проголосивши, що «права жінок є правами людини» (ст. 14), і запропонувавши забезпечувати жінкам можливість повністю користуватися всіма правами людини й вживати діючих заходів проти їхнього порушення (ст. 23), Декларація знову підтвердила орієнтацію світового співтовариства на досягнення ґендерної рівноправності. У ній затверджується, що «рівні права й можливості та доступ до ресурсів, рівний розподіл сімейних обов'язків між чоловіками й жінками й гармонічне партнерство між ними мають ключове значення для їхнього добробуту й добробуту їхніх родин» (ст. 15). У ст. 26, особливо в ст. 35, підкреслюється необхідність забезпечувати жінкам рівний доступ до економічних ресурсів, включаючи землю, кредити, науку й техніку, професійну підготовку, інформацію, кошти комунікації й ринки.

Четверта всесвітня конференція ООН зі становища жінок

(вересень, 1995 р., Пекін).

На конференції були прийняті фундаментальні історичні документи – Декларація і Платформа дій, в яких чітко викладена стратегічна програма утвердження ґендерної рівності.

Пекінська Платформа дій

1) концептуально розглянула розширення прав і можливостей жінок у контексті забезпечення рівноправності між жінками і чоловіками;

2) конкретизувала дії урядів і громадських структур щодо рівноправності;

3) ввела поняття ґендерної рівності.

У Платформі Дій визначено 12 стратегічних напрямків, а саме: жінки і злиденність; освіта і професійна підготовка жінок; жінки та охорона здоров'я; насильство щодо жінок; жінки і збройні конфлікти; жінки й економіка; участь жінок у роботі директивних органів і в процесі прийняття рішень; інституційні механізми поліпшення становища жінок; права жінок; жінки і засоби масової інформації; жінки і навколишнє середовище; дівчата – діти.

Четверта Всесвітня конференція 1995 р. підкреслила, що з метою забезпечення ефективного здійснення Платформи дій і розширення діяльності, спрямованої на забезпечення рівності між жінками і чоловіками на регіональному, національному та міжнародному ріннях уряди, система ООН та інші відповідні організації повинні сприяти активній і реальній політиці включення ґендерного питання до основної діяльності.

Пекінська Платформа дій відкрила нові перспективи – переключення інституційних механізмів з боротьби за поліпшення становища жінок на забезпечення ґендерної рівності, тобто на діяльність в інтересах як жінок, так і чоловіків.

Подальшим етапом у розробці програми конкретних дій в області ґендерної рівноправності стала 23-я спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН «Жінки в 2000 році, рівність між чоловіками й жінками, розвиток і мир в XXI столітті» (Нью-Йорк, 2000). Уряди, що брали участь у цій сесії, підтвердили свою прихильність цілям і завданням, викладеним у Пекінській Декларації. Серед подальших заходів у напрямку ґендерної рівності особливе значення має рекомендація переглянути законодавство на національному рівні з метою заборони й ліквідації всіх форм, дискримінації відносно жінок і дівчаток. Підкреслено необхідність проведення ефективної політики у напрямку вирівнювання ґендерних ролей у вихованні дітей і домашній роботі. Були зазначені три перших кроки в процесі вироблення ґендерно-чутливої соціально-економічної політики: діалог, інформація й ґендерні бюджети. Діалог і партнерство між урядами, громадськими організаціями й експертами – умова, що лежить в основі всього цього процесу. Як конкретні заходи запропоновано розробити механізми обліку неоплачуваної роботи й індикатори спостереження за наслідками здійснення ґендерної політики (доходи й зарплата, використання часу, офіційний і неофіційний ринок), моніторинг ґендерних бюджетів.

В урочисто прийнятій у вересні 2000 р. Генеральною Асамблеєю ООН Декларації Тисячоріччя ґендерна рівність поставлена на третє місце серед восьми найважливіших цілей світового співтовариства. У Декларації зазначено, що досягнення ґендерної рівності, включаючи розширення прав і можливостей жінок, має важливе значення для викорінювання вбогості, голоду й хвороб і досягнення справді стійкого розвитку.

Декларація тисячоліття ГА ООН (08.09.2000 р.) прийнята на Самміті Тисячоліття. У ній визначено ключові цілі та завдання розвитку до 2015 р., які стали відомими як Цілі Розвитку Тисячоліття:

Цілі Розвитку Тисячоліття ООН: викоренити крайню бідність та голод; досягти загального рівня початкової освіти; сприяти ґендерній рівності та надати більше повноважень жінкам; зменшити дитячу смертність; покращити стан здоров'я матерів; побороти ВІЛ/СНІД, малярію та інші небезпечні інфекційні хвороби; забезпечити сталий розвиток довкілля; розвивати глобальне партнерство заради гармонійного людського розвитку.

Декларація Тисячоліття визначила рівність чоловіків і жінок як фундаментальні цінності для міжнародних відносин у XXI ст.

На 49-й сесії Комісії зі становища жінок ООН, що відбулася 28 лютого - 11 березня 2005 р., у рік тридцятиріччя Першої Всесвітньої конференції зі становища жінок у Мехіко й десятиліття Пекінської конференції, була дана оцінка прогресу, досягнутого окремими країнами по реалізації цілей, сформульованих у Платформі дій і в рішеннях 23-ї спеціальної сесії ООН. У представленій на 49-ю сесію підсумковій доповіді не тільки відзначалися успіхи окремих країн на шляху до ґендерної рівності, але й аналізувалися прояви, дискримінації, що зберігаються, й пропонуються подальші заходи для їхньої ліквідації.

Серед досягнень, відзначених у доповіді, – зміни на рівні законодавства, політичні й інституціональні реформи, поліпшення розуміння питань ґендерної рівності з боку урядів і громадськості. Міжнародні документи й узяті відповідно до них окремими країнами зобов'язання по досягненню ґендерної рівності сприяли формуванню національних планів і стратегій, а також національних механізмів, що впроваджують ґендерний підхід і контролюють його реалізацію.

При розгляді впливу процесів глобалізації на становище й права жінок була підкреслена їхня двояка роль.

Позитивний вплив веде до більш широкої участі жінок у суспільному житті, включаючи економіку, законодавчу й виконавчу владу, судовий апарат; забезпечує більші можливості одержання освіти жінками в різних регіонах світу; зростаюче партнерство жінок і чоловіків у рішенні проблем жінок і дітей; поширення ґендерної освіти через нові комунікаційні технології; ріст числа жіночих організацій на національному й міжнародному рівнях.

До негативних наслідків відносяться: ріст зубожіння жінок, особливо в сільських районах; ослаблення їхньої соціальної захищеності й обмеження можливостей користуватися послугами; ріст насильства відносно жінок і дівчаток, особливо під час військових конфліктів; ростуть міжнародні масштаби торгівлі жінками.

Поряд з ООН велика увага проблемам ґендерної рівності приділяє в останні десятиліття Європейський Союз.

Починаючи з 1957 р. (ст. 119 Римського договору), ЄС виступає за рівні права й можливості для жінок, вважаючи їхню повноправну участь в економічному, соціальному й політичному житті наріжним каменем демократичного розвитку Європи. Регулярно прийняті ЄС Директиви із проблем ґендерної рівності дуже впливають на становище жінок у країнах-членах, формулюючи програму доступних для них прав і стандартів у різних областях життя. Іноді Директиви й інші документи ЄС не визнаються відразу всіма його членами. Так було, наприклад, з Європейською Соціальною Хартією (1961 р.) й частково переглянутою у 1996 р., що з запізненням прийняла Великобританія лише після приходу до влади лейбористів у 1997 р., оскільки консервативні уряди завзято відмовлялися її підписувати.

Європейська Соціальна Хартія 1961 р. проголосила здійснення соціальних прав без будь-якої дискримінації, зокрема за ознакою статі (преамбула). Перераховані в ній права відносяться, за винятком певних обставин, і до чоловіків і до жінок, зокрема право заробляти собі на життя вільно обраною працею, що має на увазі заборону всіх форм дискримінації в праці; право на рівну оплату за рівну працю.

Спеціально до жінок, що беруть участь у найманій праці, відносяться: заборона звільнення жінки у період її відсутності на роботі у зв'язку з відпусткою у зв'язку з вагітністю та пологами (п. 2, ст. 8);

право матерів, що годують своїх грудних дітей, мати достатні для цього перерви в роботі (п. 3, ст. 8); право матерів і дітей на соціальний, правовий та економічний захист (ст. 16).

Переглянута Соціальна Хартія 1996 р. гарантує ті ж права, що документ 1961 р., лише доповнюючи їх і вносячи деякі зміни. Зокрема, у ній проголошене право працівника на захист своєї гідності під час роботи (ст. 26), а також право працівників із сімейними обов'язками на рівні можливості й на рівне відношення (ст. 27).

З 1986 р. регулярно організуються європейські конференції міністрів з питань рівноправності між жінками й чоловіками (Страсбург, 1986; Відень, 1989; Рим, 1993; Стамбул, 1997). На Стамбульській зустрічі міністрів була прийнята «Декларація про рівність між жінками й чоловіками як головного критерію демократії». Досягнення ґендерної рівності оцінюється в документі як «невід'ємна частина процесу, що веде до справжньої демократії». Із цією метою міністри розробили пропозиції для різних структур Європейського Союзу й спеціальні стратегії дій для національних урядів. Були підготовлені рекомендації також для різних суспільно-політичних організацій – політичних партій, профспілок, організацій підприємців, ЗМІ, жіночих об'єднань.

В основі сучасної політики Європейського Союзу по ліквідації дискримінації жінок у всіх областях суспільно-політичного життя лежить комплексний ґендерний підхід (КГП), – стратегія, що почала поширюватися у світі відразу після Міжнародної жіночої конференції в Найробі (1985) і була чітко сформульована у Пекіні в 1995 р.

Мета комплексного ґендерного підходу (КГП): інтегрувати ґендерний вимір в усі політичні рішення й програми ще до їхнього прийняття для того, щоб воно обов'язково було прийнято до уваги.

Амстердамський договір 1997 р. поставив за обов'язок всім державам – членам ЄС використовувати комплексний ґендерний підхід. Документ проголошує, що «просування рівності між чоловіками й жінками – завдання Європейського Співтовариства» (Ст. 2). «У всій своїй діяльності Співтовариство буде мати на меті ліквідувати всі форми нерівності між жінками й чоловіками» (Ст. 3).

Подальшим кроком у розробці комплексного ґендерного підходу з'явилося прийняття Радою Європи у грудні 2000 р. 5-ї програми дій по поширенню ґендерної рівності у Співтоваристві, розрахованої на 2001-2005 рр. У ній деталізується комплексний ґендерний підхід і створюються механізми для його реалізації. Щорічні доповіді про рівні можливості для жінок і чоловіків у ЄС публікує Європейська комісія.

В унісон з іншими керівними органами ЄС будує свою ґендерну політику Європейський парламент, розглядаючи її як один із пріоритетних напрямків своєї діяльності. Методологічний підхід Європарламенту заснований на мобілізації всіх зацікавлених діючих осіб на більш широкому консенсусі й строгому контролі із застосуванням комплексного ґендерного підходу. У документах Європарламенту підкреслюється роль держави і його структур, у тому числі законодавчих органів, у реалізації програм, виданні законів, виділенні фінансових коштів і адміністративних ресурсів для рішення проблеми ґендерної рівності у країнах – членах ЄС. Важливе значення надається збору статистичних даних, моніторингу проведеної ґендерної політики, для чого розробляється система індикаторів ґендерної рівності.

У світлі розширення повноважень Європарламенту протягом останніх років, додання йому законодавчих функцій, здійснюваних поряд з Комісією й Радою міністрів ЄС, зростають і його можливості поширення політики ґендерної рівності, у тому числі й нещодавно приєднаних до ЄС країнах. Жінки-депутати грають більш ініціативну роль у Європарламенті у виробленні критеріїв реальної оцінки становища жінок і створенні законодавчих і організаційних механізмів для ліквідації ґендерної нерівності.