Критерії, структура і суб’єкти регіональної підсистеми

Враховуючи вкрай невизначений зміст терміну Азійсько-Тихоокеанський регіон, доцільно зупинитися на самому понятті регіон. При цьому слід зазначити, що спеціалісти в галузі соціально-економічної географії трактують дане поняття залежно від проблеми, що вирішується.

Більшість дослідників згодні з тим, що універсального визначення регіону не існує, що регіон – одне з важковловимих понять в суспільних і прикладних наукових дисциплінах. Деякі з них вважають, що поняття регіон залишається виключно гнучким і багатозначним, аж до невизначеності.

По перше, існує так звана філософська інтерпретація (Ф.Бродель, А.Тойнбі), згідно з якою регіон є аналогом “особливого світу” з властивими тільки йому менталітетом, способом мислення, традиціями, світоглядом і світовідчуттям. Друга точка зору має формально- юридичний характер і полягае в тому, що регіон – це суб’єкт федерації чи іншої субнаціональної одиниці. Третя належить до зовнішньполітичної інтерпретації регіону (К.Дейч, Н.Палмер), згідно якої “регіон – це група країн, які за багатьма очевидними параметрами більш взаємозв”язані між собою, ніж з іншими країнами”.⁴

Нарешті, можна зустріти і спроби синтетичних тлумачень цього поняття. Так, на думку Е.Маркузен, “регіон – це компактна територіальна спільнота, яка історично еволюціонує і містить у собі фізичне оточення, соціально-економічне, політичне і культурне середовище, а також просторову структуру, що відрізняєтся від інших регіонів і територіальних одиниць, таких, як місто чи нація”.⁵

Аналіз різних точок зору щодо поняття регіон показує, що, по-перше, вони суттєво відрізняються одна від одної і, по-друге, кожна з них концентрується лише на якомусь одному, часто-густо вузькому аспекті, ігноруючи решту важливих характеристик. Як слушно зазначив у цьому зв’зку американський політолог А.Айсман, “ієрархію регіонів визначає лише наукова проблема… Регіон детермінований тим питанням, вивченням якого ми займаємося”.⁶

На нашу думку, серед різних інтерпретацій регіону для структурно-функціональної характеристики АТР в методологічному відношенні більш доцільним е використання поняття міжнародно-політичний регіон. Взагалі АТР підпадає під категорію підсистеми міжнародних відносин, де інтегруючим фактором разом з географічним є міжнародно-політичний чинник.

Щодо критеріїв регіональної спільності, то більшість дослідників сходяться на тому, що визначальними тут є якісний рівень інтеграції та наявність спільних явищ міжнародно-політичного життя, які відбуваються в визначених територіальних і часових координатах і поєднані загальною логікою історичного розвитку. Таке тлумачення АТР як відносно цілісного міжнародно-політичного та міжнародно-економічного регіону, в якому взаємодіють різні за своїми соціокультурними та цивілізаційними властивостями суб’єкти, мабуть, є найбільш продуктивним.

Поширеною серед фахівців, зокрема російських, є думка, що АТР – це геополітичний, геоекономічний, геостратегічний і геокультурний простір або мегарегіон.⁷ Хоча деякі відомі автори як, наприклад, О.Арін вважають, що поняття АТР має нібито не зовсім науковий характер, оскільки неможливо досить чітко визначити його геополітичні кордони.

Уникаючи дискусії з приводу географічних кордонів АТР, доцільно виділити на теоретичному рівні просторову “серцевину” цього макрорегіону у складі країн і територій Східної Азії: Японії, Китаю (разом з Тайванем), Корейського півосторову (обидві Кореї), Монголії і азійської частини Росії. До неї тяжіє перша азійсько-тихоокеанська дуга – США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, тобто високорозвинені індустріальні та постіндустріальні країни. До другої азійсько-тихоокеанської дуги належать країни Південно-Східної Азії: В’єтнам, Лаос, Камбоджа, М’янма, Малайзія, Індонезія, Бруней, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, а також Мексика, Чилі, Перу та островні держави Тихого океану, тобто в основному країни неоіндустріальної модернізації

Отже, незважаючи на певну географічну розмитість, різнорівневу та поліцентричну структуру АТР, він уособлює сферу міжнародної взаємодії, яка за інтенсивністю та масштабами економічного співробітництва поступово виходить на перше місце серед інших макрорегіонів світу.

Наразі в АТР утворилась оригінальна система внутрішньорегіональних зв’язків, яка об’єднує країни не тільки з різним рівнем господарського розвитку, але й з різними принципами управління економікою. Структуру цієї системи умовно можна назвати “триповерховою”. Зміст її не є сталим і формується відповідно до змін галузевої структури окремих країн чи їх угруповань.

На верхньому поверсі знаходяться США і Японія, на які припадає понад 70% сукупного ВВП країн тихоокеанського басейну. За макроекономічними показниками та якістю інфраструктури до них приєднуються Австралія і Канада, спільний внесок яких у ВВП регіону не перевищує 6%. Другий поверх займають неоіндустріальні економіки Східної і Південно-Східної Азії – Південна Корея, Тайвань, Малайзія, Таїланд, Сінгапур, а також Центральної і Південної Америки – Мексика, Чілі, Перу та інші. Нижчий щабель посідають найменш розвинені країни АСЕАН – М’янма, Лаос, Камбоджа і В’єтнам, з яких останній демонструє здатність перетворитись ближчим часом на ще одну неоіндустріальну країну регіону.

Окреме місце у цій системі посідає Китай, темпи економічного зростання якого, за даними офіційної статистики, коливались в 90-х роках у межах 8-10%. Наприкінці минулого століття ВВП Китаю становив близько 12% світового ВВП, а його валютні резерви перевищили суму в 150 млрд.дол.⁸

Разом з тим існують зовсім інші дані й точки зору стосовно темпів розвитку китайської економіки та перспектив модернізації економічної системи Китаю. Наприклад, професор Піттсбургського університету Т.Равскі вважає, що дані китайської статистики про щорічне зростання ВВП країни на 8-10% не відповідають дійсності і надто перебільшені. За його підрахунками, китайська економіка останніми роками розвивалась на рівні 2%, а загальний національний борг КНР становив на кінець 90-х років 17% ВВП.⁹ Крім того, треба враховувати суттевий розрив у розвитку прибережних, тобто найбільш інтегрованих у світову економіку районів Китаю, і внутрішніх - найменш розвинених територій країни, де рівень прибутків на душу населення майже в десять разів нижче.¹⁰

У широкому контексті посилення впливу Китаю на виробничі й інтеграційні процеси в АТР за останні десять років співпало з піднесенням економіки Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру. Ця обставина у поєднанні з культурно-історичними традиціями конфуціанського регіону дає підставу для висновку про формування “китайського спільного ринку”. На думку професора Гарвардського університету С.Гантінгтона, “економічний розвиток східноазійського субрегіону дедалі більш орієнтується на Китай”.¹¹ Якщо взяти до уваги активну участь Китаю в організації Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС), співробітництво з Асоціацією країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) за формулою АСЕАН + 3 (Китай, Японія, Південна Корея), а також членство в Світовій організації торгівлі (СОТ), то перетворення його на могутній центр економічної сили в регіоні є незаперечним фактом. Очевидною є також поступова трансформація “великого Китаю” у четвертий світовий центр економічного розвитку епохи глобалізації – поряд зі США, Японією та Європейським Союзом.

Серед інших тихоокеанських держав, що беруть активну участь у розвитку економічної інтеграції і розбудові відповідних інституцій в АТР, особливе місце належить Японії, яка продовжує відігравати роль регіонального лідера. Слід зазначити, що на всіх етапах розвитку економічного співробітництва в АТР Японія керувалась принципами, котрі пізніше стали відомі як принципи “відкритого регіоналізму”, а мета стратегії Токіо полягала у створенні так званого “тихоокеанського співтовариства”(ТОС).

Проект створення ТОС був запропонований Японією і схвалений США та Австралією ще в 1968 р. на міжнародній конференції в Токіо з питань тихоокеанської торгівлі. При цьому Японія добровільно взяла на себе обов’язок бути своєрідним мостом між індустріальними країнами регіону і країнами, що розвиваються. Важливим етапом в реалізації ідеї ТОС стала проголошена Токіо в 1977 р. “манільська доктрина”, яка визначила принципи довготривалої стратегії Японії щодо країн Південно-Східної Азії. Наступний крок у напрямку розвитку тихоокеанського регіоналізму був зроблений на початку 80-х років, коли була створена впливова регіональна організація – Конференція тихоокеанського економічного співробітництва (КТЕС), членами якої, крім Японії, стали ще 13 країн АТР. Зусилля Японії та інших впливових країн регіону надати економічному співробітництву в АТР інституційний характер завершились в 1989 р. створенням АТЕС, яка сьогодні об’єднує Японію, Австралію, Нову Зеландію, США, Канаду, Росію, КНР, Гонконг, Тайвань, Південну Корею, Мексику, Перу, Чілі, Бруней, В’єтнам, Індонезію, Малайзію, Папуа –Нову Гвінею, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни - усього 21 тихоокеанську економіку.

Характерно, що, як і раніше, Японія намагається виступати в ролі посередника у налагоджені співробітництва між азійськими та неазійськими країнами. Під час проведення 2-го саміту АТЕС в Богорі в 1994 р. про це знову нагадав тогочасний глава зовнішньополітичного відомства Японії Й.Коно: “Ми добре розуміємо особливості азійського менталітету і можимо сприяти новачкам у налагодженні гарних стосунків з країнами Азії.”¹² Однак в умовах тривалої рецесії і, відповідно, падіння японського експорту Японії, на відміну від США, Китаю та Європейського Союзу, які постійно збільшують свою економічну присутність в регіоні, стає дедалі важкіше зберігати позиції лідера тихоокеанського регіоналізму.

Надмірна орієнтація експорту багатьох країн Східної Азії на ринки США обумовлює їх залежність від стану американської економіки і, таким чином, дає Вашингтону додаткові можливості для впливу на інтеграційні процеси в АТР. Така ситуація непокоїть лідерів країн регіону, які час від часу обговорюють її на своїх форумах. Так, у листопаді 1999 р. на саміті в Манілі у форматі АСЕАН + 3 (КНР, Японія, Південна Корея) тринадцять азійських лідерів висловили свою стурбованість з приводу посилення домінуючого положення США в системі економічних відносин в регіоні і кваліфікували дану обставину як “попереджувальний знак нової тенденції”.¹³

Наслідки валютно-фінансової кризи 1997-1998 рр. остаточно переконали керівництво країн АСЕАН у необхідності створення альтернативних Міжнародному валютному фонду (МВФ) джерел фінансування. Регіональна криза, яка спочатку вибухнула в Таїланді, розхитала економічні підвалини не тільки країн АСЕАН, але й спричинила спад в економіці Південної Кореї, Китаю та Японії, що поставило під сумнів перспективи тихоокеанської інтеграції.

З таблиці 1 видно, що в докризовому 1996 р. сукупний показник зростання ВВП десяти країн регіону становив 6,6%, а в 1998 р. він упав до – 2.9%.

Таблиця 1