Основні економічні показники країн Східної Азії (2001)

Країни і території	Населення, млн.чол.	ВВП, млрд. дол.	ВВП на душу населення, дол.	Зростання ВВП % 2000/2001	Експорт, млрд.дол.	Валютні резерви, млрд.дол.
АСЕАН 10 Бруней В’єтнам Індонезія Камбоджа Лаос Малайзія М’янма Сінгапур Таїланд Філіппіни Китай Гонконг Тайвань Пів.Корея Японія	519 0,3 79 212 11 5,5 23 48 4 63 74 1278 7 22 47 126	810 61 31 149 3 1,5 84 36 98 126 76 1115 164 312 453 4780	5814 20400 390 690 280 260 3530 765 24660 1920 1035 840 24300 14220 9630 37950	3,6/ 3,6 1/ 2,5 4/ 6,8 0,5/ 4 0,4/ 4,5 4/ 5,5 8/ 3,2 5/ 6,2 7/ -0,8 3,5/ 1,8 3/2,5 6,5/ 7,8 4,5/ 2,5 5/ 1,1 12/ 3,7 1/ -0,1	422,4 2,6 14 66 1 0,4 98 1,4 134 68 37 259 202 143 169 440	192,2 20 3,4 22,5 0,5 0,1 26 0,2 74,5 32 13 180 103 111 94 355

Джерела: Asiaweek.- 2000. – January 28. – P. 57; Asiaweek. – 2001. – August 10. – P. 50.

Проблеми асиметричних відносин в атр

На початку ХХI ст. сукупний ВВП країн-членів АТЕС складав приблизно 19 трлн.дол., що становило 57% від світового ВВП. При цьому на Східноазійський економічний центр, який крім країн АСЕАН, Китаю, Японії, Південної Кореї включає у якості окремих економічних суб’єктів Гонконг і Тайвань, припадало близько 8 трлн.дол. сукупного ВВП, тобто 26% від аналогічного світового показника. Водночас на АТЕС припадає 46% обсягу світової торгівлі, а на країни Східноазійського центру відповідно 27%.¹⁵

За даними МВФ, упродовж перших двох десятиріч ХХI ст. сукупний ВВП країн АТР буде обчислюватися десятками триліонів дол., а вартісні показники виробництва провідних країн регіону становитимуть у 2020 р.: Китай – до 20 трлн.дол., США – 13,5, Японія – 5, Індонезія – 4,3, Південна Корея – 3,4, Таїланд – 2,4 трлн.дол.¹⁶ При цьому тенденція тут така: якщо в 1995 р. ВВП США дорівнював сукупному ВВП Японії, Китаю, Індонезії, Південної Кореї і Таїланду, то за 20-25 років американський валовий продукт становитиме близько 40% від загального показника зазначених країн.

Згідно з прогнозами корпорації РЕНД, до 2015 р. частка п’яти наїбільш потужних держав Азії – Китаю, Японії, Кореї, Індонезії, а також Індії, що примикає до АТР, складатиме 45% глобального ВВП, тоді як США – близько 25 і Європейського Союзу – приблизно 15%.¹⁷ Таким чином, якщо прогнози цих авторитетних організацій справдяться, азійсько-тихоокеанський регіоналізм упродовж перших десятиріч нового століття набуде величезного економічного потенціалу і стане фактором глобального значення.

Проте підхід, що грунтується лише на врахуванні темпів економічного зростання східноазійських країн та їх частки у світових макроекономічних показниках у порівнянні з аналогічними даними позарегіональних країн, страждає серйозними недоліками. По-перше, він не враховує якісних аспектів економічної модернізації в азійських країнах і, відповідно, азійського регіоналізму. По-друге, він не бере до уваги суттєві відмінності і навіть розбіжності у підходах окремих країн-членів АТЕС щодо подальшої еволюції цієї організації зокрема і перспектив тихоокеанського регіоналізму в цілому. На думку деяких дослідників, зміцнення економічних зв’язків між країнами АТР ще не свідчить про їх “інтеграційну поведінку”, а основана на ринкових відносинах кооперація якісно не змінила ситуацію, тобто не призвела до створення економічної і політичної інтеграції в регіоні.¹⁸

Дійсно, якщо виходити з концептуальних положень К.Дейча про “безпекову спільноту” та “ліберально-демократичний мир” як необхідних складових будь-якого інтеграційного угруповання, стає очевидним, що АТР далеко не повністю відповідає зазначеним критеріям. Концепція К.Дейча доводить, що успіх інтеграції як провідної тенденції в АТР є малоймовірним, оскільки він переповнений неринковими, антидемократичними та слаборозвиненими державними утвореннями. Значні розбіжності та відмінності в політичних і соціальних системах країн АТР, рівнях їх економічного розвитку серйозно заважають будь-яким зусиллям, спрямованим на посилення інтеграційних процесів. Крім зазначених “антиінтеграційних” чинників в АТР присутні й такі, як надмірні військові зобов’язання, міжконфесійні та міжетнічні суперечності тощо.

Якісні показники інтеграції за останні 10-15 років в контексті внеску кожної окремої країни регіону у цей процес демонструють відносно незначний прогрес у сфері гармонізації транснаціональної політики та відповідних програм. Насамперед про це свідчить відносно незначне зростання питомої ваги внутрішньорегіональної торгівлі країн Східноазійського центру у загальному товарообороті цих країн. Так, у 1980 р. цей показник становив 32%, а в середині 90-х років 44%.¹⁹ При цьому зростання частки внутрішньорегіональної торгівлі було в основному спричинено феноменальним збільшенням торгівлі між Китаєм і Гонконгом.

Приблизно така ж ситуація з іноземними прямими інвестиціями. Наприклад, обсяг інвестицій Японії в країнах Східної Азії в середині 90-х років помітно поступався американським – 75 і 84 млрд.дол. відповідно (16 і 14% від загального обсягу іноземних інвестицій).²⁰ До того ж, постійно зростає питома вага інвестицій Європейського Союзу в економіці азійських країн. Все це свідчить про значне перебільшення реальних масштабів економічної інтеграції в АТР, зокрема у відносинах між середньорозвиненими і слаборозвиненими країнами Азії.

Втім основною проблемою тихоокеанського регіоналізму залишається асиметрія внутрішніх і зовнішніх відносин суб’єктів регіональної інтеграції та параметрів їх економічного розвитку. Асиметричний характер цих відносин став очевидним у другій половині 80-х рр., коли учасники тихоокеанської інтеграції в рамках тогочасних регіональних організацій визначили свої зовнішньоекономічні пріоритети.

Активна торговельно-економічна та інвестиційна діяльність в регіоні набула в той період форму асиметричного “трикутника”. Передусім це стосується Східної Азії, яка цілком забезпечує свій ринок збуту, зокрема величезну суму позитивного торговельного балансу поза межами регіону – в Північній Америці та Європі. Ці торговельні лишки цілком відносяться до макроекономічних факторів таких, як колосальні диспропорції валютних заощаджень і інвестицій у відносинах між США та Японією. Вони також є відображенням структурних та інституційних відмінностей, що існують по обидва боки Тихого океану і які представлені “незримими бар’єрами”, тобто регулятивними механізмами, котрі повністю зачиняють японські ринки для аутсайдеров.

Асиметричний розподіл торговельних потоків в АТР продовжує бути джерелом інтенсивних суперечок між країнами Східної Азії і США. Ринки Східної Азії стають дедалі важливими для США про що свідчать такі дані: в 1993 р. частка американської торгівлі з країнами цього регіону становила 35% загального товарообороту США і за п’ять років зросла до 38%, що вдвічі більш частки торгівлі з країнами Західної Європи.²¹

Іншою є ситуація у торгівлі Східної Азії зі США, частка якої у загальному товарообороті країн регіону, незважаючи на все її значення, поступово зменьшується – з 26% в 1985 р. до 21% в 1995 р. Одночасно зростає питома вага внутрішньорегіональної торгівлі азійських країн – з 38% до 49% за той же самий період. При цьому частка цієї торгівлі у загальному товарообороті країн АТЕС досягла наприкінці 90-х років найвищого показнику – 75%.²²

Слід зазначити, що випереджаюче зростання товарообігу між азійськими країнами відносно збільшення іх експорту до США і ЄС є небезпечним фактором для “єдиної наддержави”, яка намагається контролювати процеси економічного розвитку та політику безпеки в АТР. З метою посилення своєї економічної присутності в регіоні США вживають різних заходів щодо Японії і неоіндустріальних країн АСЕАН, зокрема Тайваню і Південної Кореї, намагаючись добитися більшої відкритості їх ринків передусім пом’якшення митних та інших обмежень стосовно імпорту, іноземних інвестицій і компаній.

Безумовно, зростання торгівлі та економічного добробуту країн Східної Азії значною мірою залежить від позарегіональних ринків, де США і Канада посідають серед них не останне місце. Принаймні наприкінці 90-х років не менш 50% експорту товарів базових галузей промисловості країн регіону припадало на ринки Північної Америки (США, Канада, Мексика).

Схематично і в абсолютних величинах транстихоокеанська торгівля в 1996 р. у порівнянні з внутрішньорегіональною та загальною мала такий вигляд:

П івнічна Америка внутрірегіональна 859 млрд. $ загальна 2022 млрд. $

Експорт 334 млрд.$ Імпорт 200 млрд.$

Східна Азія внутрірегіональна 1312 млрд. $ загальна 2647 млрд. $

У той же час товарооборот ЄС з країнами Північної Америки становив 317 млрд.дол. і з Східною Азією 387 млрд.дол.²³ Таким чином, транстихоокеанська торгівля за своїми масштабами перевищувала як трансатлантичну, так і евразійську. Певна асиметрія простежується і у співвідношенні внутрішньої торгівлі країн Північної Америки і країн Східної Азії і транстихоокеанської. У першому випадку, її розмір лише на третину більш транстихоокеанської, у другому, - майже в два з половиною рази.

У так званій “тріаді”: Північна Америка – Європейський Союз – Східна Азія євразійська “вісь” є не такою сильною як інші – трансатлантична і транстихоокеанська. Це підтверджується тим, що європейські компанії продовжують відставати від своїх американських і японських суперників. Крім того, східноазійські компанії у своїй інвестиційній політиці скоріше віддають перевагу економіці США, ніж Європи.

Проте фінансова криза 1997-1998 рр. завдала серйозної шкоди концепції “тихоокеанського століття” і дещо посилила трансатлантичний вектор політики США. Згодом, у зв’язку з швидким піднесенням економіки найбільш постраждалих від кризи країн Азії аргументи на користь повернення до переважно трансатлантичного напрямку співробітництва втратили своє значення.

На початку ХХI ст. з’явилось чимало причин вважати, що через структурну слабкість євразійський вектор економічного співробітництва на відміну від американоазійського не може бути домінуючим. Серед них відмічають такі:

• збереження США своєї технологічної і підприємницької вищості;

• відновлення величезних комерційних і фінансових можливостей Японії (вихід з тривалої рецесії);

• інтроспективна стурбованість ЄС з приводу європейських інтеграційних проектів;

• недосконалість процесів соціалізації (слабкі соціокультурні зв”язки) між Європою та Східною Азією;

• брак співробітництва в галузі євразійської безпеки.²⁴

Можна припустити, що в прийдешньому світовому порядку, який визначатиметься зміцненням багатостороннього співробітництва та поглибленням глобалізаціїйних процесів, троїста структура міжнародного співтовариства стане геополітичним анахронізмом.

Тенденція до посилення внутрішньорегіональної взаємодії у рамках діючих інтеграційних структур з часом стае провідною. У першу чергу це стосується АСЕАН, головні цілі якої ніколи не зводилась до суто економічних, хоча стереотипною є оцінка її як субрегіональної організації переважно соціально-економічного спрямування. Найбільш поширеною серед фахівців є думка, що АСЕАН в умовах налагодження політичного діалогу та зміцнення мір довіри в регіоні – це передусім регіональна спільнота з високим рівнем колективної ідентичності.²⁵ Принаймні такої інтерпретації АСЕАН дотримуються представники неолібералізму. Натомість неореалісти дуже критично ставляться до ефективності асеанівського регіоналізму. Вони звертають увагу на такі “слабкі місця” АСЕАН, як неузгодженість політичних курсів, високий рівень суперництва та конфліктність інтересів. Про це доводив М.Лейфер, один з найдосвідчених фахівців з питань АСЕАН, який писав, що “країни Асоціації, незважаючи на видатні результати у збереженні миру, у своїй зовнішній політиці керуються реалістичним принципом - опора на власні сили”.²⁶

Концептуальний підхід до АСЕАН, тобто з позицій теорії регіональної інтеграції, дає можливість визначити наскільки її діяльність відповідає наведеним нижче критеріям. По-перше, формуючи регіональну організацію для досягнення спільної мети, країни повинні діяти колективно і на основі узгоджених цінностей. По-друге, регіональні суб’єкти (держави-нації) повинні мати довгострокові зобов’язання стосовно загальноприйнятної і взаємоузгодженої поведінки. Нарешті, як важливі елементи міжнародної системи, вони мають діяти на коопераційних засадах, що уможливлює створення регіонального або глобального співтовариства.

Виходячи з положень цієї теорії, деякі дослідники вважають, що АСЕАН не вдалось стати повноцінною і повністю інтегрованою регіональною системою. На іх думку, АСЕАН спромоглася лише на скромний прогрес в економічному співробітництві та в створенні численних міжурядових інституцій без будь-яких наднаціональних функцій. Висловлюючись з цього приводу, відомий філіппінський спеціаліст з питань АСЕАН Ренато Круз де Кастро називає Асоціацію країн Південно-Східної Азії “сердечним союзом” (entente cordiale).²⁷

Стосовно економічних успіхів АСЕАН також є застереження як системного, так і структурно-функціонального характеру. На перший погляд, з моменту свого заснування в 1967 р. АСЕАН добилася вражаючих результатів у розвитку національних економік, внутрішньорегіональному співробітництві та зовнішньоторговельній діяльності. Сукупний товарооборот двосторонньої торгівлі країн АСЕАН становив у 1997 р. 138 млрд.дол. У 1980-1997 рр. щорічне зростання торгівлі між країнами АСЕАН становило 35%, тоді як загальної торгівлі 25%. Приплив прямих іноземних інвестицій в економіку п’яти найбільш розвинених країн АСЕАН за той ж період збільшився удвічі і тільки в 1997 р. становив 25 млрд.дол.²⁸

Асиметрія у торговельних відносинах АСЕАН виявилась у розриві між швидкими темпами зростання внутрішньої торгівлі в рамках Асоціації і більш скромними показниками за її межами, зокрема в торгівлі з неазійськими країнами. Щодо абсолютних величин торгівлі АСЕАН, то вони в 1997 р. становили: загальна – 710 млрд.дол., з іншими країнами Азії – 137 млрд.дол. і з неазійськими торговельними партнерами АСЕАН – 434 млрд.дол.²⁹

Наведені дані свідчать, що 20 відсотків - частка торгівлі між країнами Асоціації від її загального обсягу є не зовсім переконливим аргументом на користь тверджень про “успішний розвиток регіональної інтеграції” в зоні АСЕАН. Показовими в цьому контексті є дані про торгівлю АСЕАН з п’ятьма країнами Східної Азії, представлені в таблиці 3.

Таблиця 3