3.3. Основні поняття системного підходу і будова систем

Системний підхід до дослідження різних явищ та об’єктів методологічно найбільш загальний у сучасній науці. Він не пов’язаний із конкретними властивостями досліджуваного об’єкта й дозволяє застосовувати єдині принципи аналізу для об’єктів, явищ різної природи. Застосування системного підходу передбачає оперування певними термінами й поняттями, до основних серед яких належать:

- стан системи – упорядкована множина суттєвих властивостей, які має система в кожний момент часу;

- властивості системи – сукупність параметрів, що визначають поведінку системи;

- поведінка системи – сукупність зовнішніх і внутрішній дій системи, що зумовлюють форму її існування в зовнішньому середовищі та орієнтовані на реалізацію цілей системи;

- дія – подія, що відбувається із системою, спричинена іншою подією;

- подія – зміна хоча б однієї властивості системи.

Стан системи – це її опис у конкретний момент часу, коли, як на фотографії, вхідні й вихідні параметри елементів є статичні. Стан системи може відзначатися рівновагою, стійкістю або розвитком як пошуком рівноваги. Рівновага системи – це стан системи, на яку не діють зовнішні чинники. Під стійким станом системи розуміють таку її поведінку, яка забезпечує повернення системи до стану рівноваги після впливу зовнішніх факторів. Стан стійкості досягається за рахунок поєднання властивостей елементів системи. Розвиток системи – це такий її стан, що забезпечує розвиток властивостей зв’язків чи відношень у межах організаційної структури протягом тривалого періоду часу з урахуванням дії факторів зовнішнього середовища.

Дослідження властивостей системи передбачає перш за все вивчення взаємовідношень частин і цілого, побудованих на таких принципах: ціле первинне, а частини – вторинне; системоутворювальні фактори являють собою умови взаємозв’язку частин усередині однієї системи; частини системи утворюють нерозривне ціле, тому дія на будь-яку з них чинить вплив на систему в цілому; кожна частина системи має власне призначення з погляду мети, на досягнення якої спрямована діяльність цілого; природа частин та їх функції зумовлені розташуванням частин у цілому, а їх поведінку регулюють взаємовідношення цілого та його частин; ціле поводить себе як дещо єдине, неподільне незалежно від ступеня складності його структури.

Для системи характерна множинність властивостей, але для дослідження організаційних процесів найбільш важливі:

- емерджентність, яка означає, що властивості системи не дорівнюють сумі властивостей її окремих елементів. При цьому об’єднання елементів у систему може призвести до втрати ними певних властивостей, характерних для цих елементів поза системою, або спричинити набуття елементами нових властивостей. Властивість емерджентності означає, що система – це не просто об’єднання елементів, а виникнення додаткових, інколи принципово нових, властивостей у результаті об’єднання. Таким чином, потенціал системи може бути більший, менший або дорівнювати сумі потенціалів її складових елементів;

- еквіфінальність – властивість системи досягати стану, незалежного від часу та вихідних умов і зумовленого виключно параметрами системи. Це внутрішня здатність системи досягати певного граничного стану, незалежного від зовнішніх умов. Еквіфінальність передбачає вивчення параметрів, що визначають граничний рівень організації;

- гомеостазис – властивість самозбереження. За наявності подразнювальних дій система прагне зберегти власну структуру незмінною, використовуючи для цього всі свої можливості. Організація як цілісне утворення завжди намагається відтворити себе, відновити втрачену рівновагу, подолати протидію зовнішнього середовища тощо;

- організаційна цілісність – властивість, яка означає, що система є структурована одиниця, де кожний структурний елемент займає чітко закріплене місце. Між структурними елементами системи виникає сукупність взаємовідношень, характер яких обумовлює здатність системи до поділу – розчленування на складові компоненти. Із цього випливає потреба системи в організації та управлінні.

Більшість систем великі й складні, тому з метою ефективного управління їх доцільно ділити на більш дрібні структурні частини. Цей процес поділу з урахуванням властивостей компонентів і характеру зв’язків між ними безпосередньо пов’язаний із будовою системи.

Елемент системи – це найпростіша її частина, яку не можна поділити. Граничну здатність системи до поділу визначає характер конкретного завдання, на виконання якого спрямована система. Елементом системи можна вважати об’єкт, відносно самостійний і неподільний на конкретному рівні розгляду, що виконує певні функції й знаходиться у взаємодії з іншими об’єктами, які складають систему.

Кожну систему можна подати як сукупність підсистем. Підсистема – це набір елементів, що являє собою автономне об’єднання всередині системи й відзначається структурною цілісністю, наявністю підцілей функціонування й комунікативним зв’язком з іншими підсистемами чи окремими елементами системи. Можливість поділу системи на підсистеми пов’язана з виокремленням елементів, здатних виконувати відносно незалежні функції й спрямованих на досягнення загальної мети системи.

Як було зазначено вище, будову системи треба досліджувати не тільки шляхом виокремлення її більш дрібних частин. Необхідне також визначення характеру поєднання складових частин, що робить актуальним питання вивчення структури, зв’язків і відношень елементів у будові системи.

Структура – це певна схема розміщення та взаємодії, чи взаємозалежності, компонентів системи. З огляду на це поняття «структура» зазвичай пов’язують із графічним зображенням. Структура не залежить від властивостей і природи елементів. Лише структура може забезпечити надійне, стійке та ефективне функціонування системи як певної цілісності, створити основу для її прогресивного розвитку. Система має об’єктивну потребу в структурі. Основна функція структури – забезпечити внутрішню міцність, стійкість, високий ступінь сполученості всіх компонентів системи (підсистем, елементів, відношень, зв’язків та їх атрибутів). Структура відображає взаємозв’язок і взаємовідношення між елементами системи, установлюючи порядок її побудови. Саме тому структуру системи прийнято описувати видами зв’язків і відношень між її елементами.

Відношення – це співвідношення, підпорядкованість однієї властивості елемента іншій, що відзначається статикою будови самого елемента, тобто його структури. Поняття «відношення» можна розглядати як «зв’язки будови» елемента системи. Складність структури зумовлена кількістю й різноманіттям зв’язків між елементами системи. Зв’язок – це функціональна характеристика елемента системи, що визначає перенесення матеріальних, енергетичних або інформаційних компонентів від одного об’єкта до іншого. Це прояв властивостей комунікації елемента з його оточенням. Поняття «зв’язок» часто ототожнюють із динамічним станом елементів (рис. 3.1).

У кожній системі може існувати безліч зв’язків, визначити характер яких досить складно. Тому доцільно вивчити класифікацію зв’язків.

Кожний зв’язок має певні атрибути, тобто необхідні, постійні ознаки, властиві кожному окремому елементу системи. Розглядаючи зв’язки як характеристику сукупності елементів системи, можна виділити інші важливі групи.

У процесі взаємодії елементів у системі встановлюються певні алгоритми їх спільного функціонування. Так, рекурсивний зв’язок установлює причинно-наслідковий зв’язок між різними параметрами в економічній системі. Синергічний зв’язок визначає результат спільної дії взаємопов’язаних елементів як загальний ефект. Циклічний зв’язок – це складний зворотний зв’язок між елементами в системі, що визначає її повний життєвий цикл. Зворотний зв’язок становить основу саморегуляції, розвитку системи, пристосування системи до мінливих умов існування. У соціально-економічних системах на принципі зворотного зв’язку ґрунтується функція коригування.

Зв’язки між елементами системи певним чином впливають на структуру. Під позитивним зв’язком розуміють результат взаємодії елементів, у процесі якого не відбувається руйнування внутрішньої структури самих елементів, а виникає імпульс для подальшого розвитку елементів усієї системи. Унаслідок негативного зв’язку відбувається руйнування як самого елемента, так і всієї системи. Гармонізованим зв’язком вважають стійкий динамічний стан розвитку елементів системи в результаті їх взаємодії.

За походженням виділяють зв’язки, які утворюються внаслідок:

- генетичного породження, коли один об’єкт служить основою для появи іншого;

- перетворення, коли елементи однієї системи в процесі взаємодії з елементами іншої набувають нових властивостей або в одній, або в обох системах;

- взаємодії декількох елементів системи;

- функціонування як результат нормальної життєдіяльності системи;

- розвитку як результат процесу переходу системи з одного якісного стану в інший;

- управління як окремий різновид функціональних зв’язків або зв’язків розвитку.