2.3. Теорія організаційної поведінки
Лауреат Нобелівської премії Г. Саймон вивчав процеси впливу встановлених цілей на раціональну поведінку в організаціях. Він запропонував концепцію адміністративного або організованого працівника, який дбає про власні інтереси, але не завжди знає, які вони. Організований працівник приймає рішення організовано (рис. 2.1).
З погляду Г. Саймона, організації можуть спростити процес прийняття рішень шляхом обмеження цілей, на які спрямована їх діяльність. Цілі впливають на поведінку лише тоді, коли вони становлять частину рішення стосовно обрання моделі поведінки. В основі цілей лежать ціннісні передумови рішень. Ціннісні передумови – це припущення про те, які цілі є домінуючі й найбільш бажані. Чітко встановлені цілі дозволяють однозначно розрізняти прийнятні та неприйнятні варіанти рішень.
Кінцеві цілі організації формують шляхом такого комплексу дій:
- вибір загальної мети, якої слід досягти;
- пошук набору способів серед їх широкого спектра для досягнення вибраної мети;
- прийняття способів досягнення мети як сукупності нових підрядних цілей і пошук детальних засобів для їх досягнення.
У такий спосіб установлюють ієрархію цілей, де кожний рівень можна вважати кінцевою метою стосовно нижчого рівня й засобом досягнення мети стосовно вищого рівня. Поділ загальних цілей на специфічні підрядні завдання і наступний їх розподіл за організаційними підрозділами посилює можливість раціональної поведінки шляхом точного визначення ціннісних передумов.
Організації підтримують раціональне (тобто організаційне) прийняття рішень не лише шляхом розподілу обов’язків між учасниками, але й шляхом надання їм необхідних засобів для їх виконання – ресурсів, інформації, обладнання. Інструкції та правила, інформаційні канали, програми навчання, стандартні робочі процедури – усе це можна розглядати як механізми і для обмеження спектра рішень кожного учасника, і для надання допомоги учаснику в процесі прийняття рішень. Модель організаційної поведінки Г. Саймона підкреслює важливість ненав’язливого контролю учасників: навчання й розподіл інформації відіграють більш значну роль у розробці раціональної поведінки, ніж накази чи санкції.
2.4. Теорія інститутів та інституціональних змін
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. американський учений Д. Норт опублікував серію праць, що безпосередньо стосувалися обґрунтування ролі й принципів функціонування організацій. Згідно з підходом Д. Норта ринок – це складне і неоднозначне явище. Ринок являє собою структуру, що охоплює різні інститути: закони; «правила гри» й певні кодекси поведінки; типи відносин і зв’язків. Інститути – це набір правил, процедура відповідностей, моральна та етична поведінка індивідуумів в інтересах максимізації доходу. Інститути – це розроблені людьми формальні (закони, конституції) і неформальні (договори й добровільно прийняті кодекси поведінки) обмеження, а також фактори примусу, що структурують їх взаємодію.
Усі разом зазначені інститути утворюють спонукальну структуру суспільства та економіки. Інституціональний розвиток економіки відбувається під впливом взаємодії між інститутами та організаціями, коли перші визначають «правила гри», а інші являють собою «гравців». Нові інститути, за Д. Нортом, з’являються, коли суспільство бачить можливість отримання доходу, який не може бути отриманий в умовах існуючої інституціональної системи. Тобто якщо виробничі фактори створюють можливість збільшення доходу, а інституціональні – перешкоджають цьому, то ймовірність виникнення нових інститутів зростає.
Д. Норт показав, що організаційні фактори відіграють більш важливу роль, ніж технічні, оскільки приводять до зміни інститутів, які істотно впливають на стан економіки. Технічні зміни та інші фактори економічного розвитку, які можна вважати важливими, він розглядав як недостатні. Такі зміни й факти самі по собі нічого не можуть пояснити, хоч і становлять складові частини процесу зростання. Ключем до економічного зростання є ефективна організація економіки.
На думку Д. Норта, інститути створюють базові структури, за допомогою яких люди протягом усієї історії досягають порядку і в такий спосіб знижують ступінь своєї невпевненості в зовнішньому середовищі. Використовуючи техніку, вони визначають вартість операцій і перетворень, рентабельність та обґрунтованість економічної активності. Саме в цьому Д. Норт вбачав причину багатства одних країн і бідність інших.
Значні інституціональні зміни відбуваються повільно, оскільки інститути – це результат історичних змін, що формують індивідуальну поведінку. Чим більша інституціональна невпевненість, тим вищі стають витрати за операціями. Відсутність можливості укладати контракти і вступати в інші інституціональні відносини зобов’язань становить причину економічної стагнації. Саме тому в працях Д. Норта головні є питання про зв’язок економічних змін, технічного розвитку та інституціональних умов.
Принципове значення та актуальність зберігають висновки з теорії нової інституціональної економіки, що були сформульовані Д. Нортом. Основна серед них теза про те, що надто важко й недоцільно аналізувати перехід від планової економіки до ринкової без інституціонального підходу до проблем і подій. Сутність висновків можна звести до такого:
- якщо закони можуть бути змінені протягом короткого часу, то неформальні норми змінюються поступово. Саме такі норми створюють легітимну основу дії законів. Країни, що приймають закони, придатні для інших економічних умов, для інших неформальних норм і спонукальних мотивів, набувають зовсім іншого напряму розвитку, ніж держави, звідки ці закони були запозичені;
- функціонування економіки значною мірою зумовлене державним устроєм, який формує економічні закони, створює й забезпечує ефективні права власності та впливає на політику розвитку. При цьому існує об’єктивна необхідність дотримання певних умов: політичні інститути зберігають стабільність, якщо мають підтримку з боку організацій, зацікавлених у їх незмінності; для вдалого здійснення реформ необхідна зміна інституціональної системи; модифікація норм поведінки, що підтримують і роблять легітимними нові закони, являє собою тривалий процес, і за відсутності такого спонукального механізму державний устрій не може бути стабільний; у довгостроковій перспективі економічне зростання потребує розробки законів і правил; неформальні обмеження іноді в короткострокові періоди можуть забезпечити економічне зростання навіть за несприятливих і нестабільних законів;
- ефективні політико-економічні системи формують гнучкі інституціональні структури, які здатні переживати шоки й зміни й служать фактором успішного розвитку. Однак формування цих систем є результат тривалого процесу. Створення ж ефективних систем, розрахованих на короткострокову перспективу, потребує в кожному випадку спеціальних досліджень і розробок.