- •Постмодернізм як універсальна духовно-культурна тенденція другої половини хх – початку ххі ст., його філософсько-естетична база.
- •Наукове осмислення проблеми постмодернізму (статті і. Гавана, і. Гава, ж.-ф. Ліотара, ж. Бодріяра, українських учених).
- •Принципи поетики постмодернізму.
- •Ідейно-тематична і жанрова система літератури постмодернізму.
- •Новації та експерименти в постмодерному письменстві. Феномен гри.
- •Генезис українського постмодерного художнього мислення.
- •Асоціація українських письменників (ауп) як постмодерне мистецьке утворення.
- •Періодика і видавництва України – пропагандисти постмодерної естетики («Сучасність», «Кур’єр Кривбасу», «Четвер», «Критика», «Кальварія», «Фоліо», «Основи» та ін.).
- •Історія
- •Творчість
- •Літгурт «Бу-Ба-Бу»: мистецьке самоусвідомлення і творче самовираження поетів. Роль у літературному процесі України.
- •Бурлеск як виклик інертності у творчості групи «Пропала грамота». Проблема естетичної цінності віршів.
- •Творчість групи «Нова дегенерація»: перехід від іронізму до філології.
- •Новітня українська драматургія: твори в. Шевчука, о. Ірванця, л. Подерев’янського, в. Діброви, Неди Нежданої та ін.
- •Є. Пашковський – письменник, критик, лауреат Шевченківської премії. Екзистенціальний зміст і лабіринтна поетика романів «Свято», «Вовча зоря», «Безодня», «Щоденний жезл».
- •В. Медвідь – прозаїк, есеїст, перекладач, лауреат Шевченківської премії. Філософія людського буття в романістиці («Таємне сватання», «Збирачі каміння», «Льох», «Кров по соломі»).
- •Творчість Марії Матіос: інтроспекція української історії і душі як шукання дороги в майбутнє («Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», ін.).
- •Проза в. Яворівського останнього десятиліття: новелістика, повісті, романи. Еволюція стилю письменника.
- •Феміністична тема в постмодерній прозі в. Шевчука («Місяцева зозулька з Ластів’ячого гнізда», «Горбунка Зоя», «Жінка-змія», «Декоративна жінка», ін.). Особливості потрактування образу жінки.
- •Образ, цінності та проблеми молоді в сучасній українській літературі: м. Бриних, «Реальна ніжність вирваного серця»; а. Дністровий, «Пацики», ін.
- •Гра, іронія, інтертекст у романі «Очамимря» о. Ірванця.
- •Біографія
- •Літературна діяльність
- •Інтелектуально-експериментальна творчість Емми Андієвської. Прочитайте вірш напам’ять.
- •Любовно-еротична лірика Марії Ревакович. Прочитайте вірш напам’ять.
- •І. Малкович – поет і видавець. Висока художня якість і громадянське звучання книги віршів «Із янголом на плечі».
- •І. Римарук – літератор, критик, видавець. Поетичні збірки, мотиви лірики.
- •Життєпис
- •Особливості поезії
- •Творчість
Постмодернізм як універсальна духовно-культурна тенденція другої половини хх – початку ххі ст., його філософсько-естетична база.
Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Термін «постмодернізм»
Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца[1] (Rudolf Pannwitz) "Криза європейської культури"[2] (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі, живописі тамузиці[3].
В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосімодернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах[4]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).
Розвиток постмодернізму
Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)[5].
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Риси постмодернізму у мистецтві
Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:
культ незалежної особистості;
потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;
іронічність та пародійність.[6]
Американський літературознавець Ігаб Хассан (Ihab Hassan) відзначає такі риси:
«невизначеність»,
«фрагментарність»,
«деканонізація»,
«втрата Я»,
«іронія»,
«гібридизація»,
«карнавальність»,
«сконструйованість».[7]
Постмодернізм у літературі
Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).
Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара,М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
культ незалежної особистості;
потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса»] (1985),Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка, В. Медведя, О. Забужко та інших.
Герой літератури постмодернізму - людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко), є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого. Які досягнення в розвитку новітніх засобів масових комунікацій сприяли виникненню постмодернізму? Постмодернізм багато чим зобов’язаний своїм виникненням розвитку невітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатші комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постме дернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, і на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпами, комп’ютерними іграми, диснеївськими атракціонами.
Філософсько-естетичною основою постмодернізму є ідеї деконструкції
французьких постструктуралістів та постфрейдистів (Дерріда), мови
безсвідомого (Лакан), шизоаналізу (Дельоз, Ф. Гаттарі), а також
концепція іронізму італійського семіотика У. Еко.