2. Наукове осмислення проблеми постмодернізму (статті і. Гавана, і. Гава, ж.-ф. Ліотара, ж. Бодріяра, українських учених).

 Вперше проблему постмодернізму у філософії піднімає французький філософ Ж.-Ф. Ліотар у книзі "Постсучасний стан" (1979р.). Основною рисою постсучасності Ж.-Ф. Ліотар називає втрату мета- чи макронаративами "сучасності" легітимуючої сили: втрату віри у діалектику Духу, герменевтику змісту, звільнення людства, християнський метанаратив (натомість П. Козловські вважає християнське віровчення цілком сумісним з сучасною некласичною філософією) та ін. Усі ці наративи ("оповіді") мали на меті забезпечення вкоріненою у майбутнє легітимацією певних норм моралі, суспільних інститутів, соціально-політичних практик, способів мислення. Таким чином, сучасність розглядається як проект, спрямований у майбутнє до певної мети. Одну з його цілей Ж.-Ф. Ліотар визначає у статті "Відповідь на питання: що таке постмодерн?" (1982): це створення переходів між гетерогенними "мовними іграми": пізнанням, етикою, політикою, тощо. Проте цей проект, як вважає філософ, був знищений ("Освенцим"). Після Освенцима неможлива жодна віра у метанаративи, але продовжують існувати безліч різноманітних мікронаративів. Останні уникають "кризи делегітимації", оскільки не мають легітимуючої сили [1:304]. У праці "Розлад" (1983), яку Ж.-Ф. Ліотар називає своїм основним філософським доробком, автор повертається від наративів до власне мовної практики, виробляє нову термінологію. У ході дослідження встановлює, що між різними жанрами дискурсу немає і не може бути ніякого єдиного метаправила. Сьогодні, на думку філософа, абсолютним гегемоном виступає економічний жанр дискурсу, якому протистоїть не свідома людська воля, а гетерогенність режиму речень і жанрів дискурсу. Звідси випливає завдання філософа: допомогти знайти свою ідіому тому, кого пануючий жанр дискурсу прирік на мовчання [1:306]. 

3. Принципи поетики постмодернізму.

Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністським є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав «Гамлета» й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів. З постмодерністський цитатним мисленням пов'язане й таке поняття, як інтертекстуальність. Французька дослідниця Юлія Крістєва, що вводить цей термін у літературознавчий обіг, зазначала: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту». Французький семіотик Ролан Варт писав: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш в пізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат». Інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат з інших текстів. Важливим для постмодернізму с принцип гри. Класичні морально-етичні цінності переводяться в ігрову площину, як зауважує М. Ігнатенко, «учорашня класична культура й духовні цінності живуть у постмодерні мертвими — його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає, вона їх знедійснює».