хг меч

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Мірошниченко М. І., Мірошниченко В. І.

ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО

Навчальний посібник

\

\

v •„^s

/

Гг,

КИЇВ АТІКА 2001

Рекомендовано до друку Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник

Рецензенти:

С. Д. Гусарєв - кандидат юридичних" наук, доцент, начальник ка­федри теорії держави і права НАВСУ.

В. Ф. Колісник - доктор історичних наук, професор Київського націо­нального університету імені Тараса Шевченка.

Мірошниченко М. І., Мірошниченко В. І.

М64 Історія вчень про державу і право: Навчальний по­сібник.- К.: Атіка, 2001 - 224 с. ISBN 966-7714-42-Х

Історія вчень про державу і право - юридична дисципліна історико- теоретичного циклу, яка викладається у вищих юридичних навчальних закладах. Вона як наука розглядає теорії, концепції, доктрини, в яких порушуються проблеми виникнення, становлення і розвитку держави і права. Її висновки допомагають у з'ясуванні сутності держави і права як соціальних інститутів і вивченні природи та змісту понять «держава», «право», «закон» в їхньому подальшому історичному поступові.

Актуальність посібника зумовлена потребою як теоретичного право­знавства, так і юридичної практики, оскільки є підґрунтям для пізнання закономірностей розвитку державно-правової сфери суспільного життя.

ББК 67.1(4Укр)я73 М64

Рекомендовано як навчальний посібник для студентів вищих юри­дичних навчальних закладів, спеціалістів-правознавців - усіх, хто нама­гається самостійно аналізувати і оцінювати сучасні проблеми держави і права, їх обопільність з громадянським суспільством.

ISBN 966-7714-42-Х

ББК 67.1(4Укр)я73

© «Атіка», 2001 © М. І. Мірошниченко, В. І. Мірошниченко, 2001

ПЕРЕДМОВА

Система юридичної освіти передбачає набуття студентами цілісних знань про державно-правову сферу суспільного жит­тя. Ці знання необхідні для фахової підготовки юристів, оскі­льки без загального уявлення про сутність держави і права як соціальних інституцій стає неможливим і системне усвідом­лення прикладного характеру галузевих юридичних знань, їх застосування в повсякденній практиці.

Історія вчень про державу і право є обов'язковою складо­вою сучасної юридичної освіти. За інформативністю і еврис­тичним потенціалом вона, разом з іншими юридичними дис­циплінами історико-теоретичного циклу, є важливим підмур­ком в оволодінні фаховими знаннями, оскільки сприяє формуванню системного підходу до розуміння природи і зміс­ту понять «держава», «право», «закон», «демократичне суспі­льство», «громадянське суспільство», «державно-правовий режим» тощо; загальних закономірностей виникнення й роз­витку держави і права; з'ясуванню їхньої сутності, визначен­ню можливих перспектив їх подальшої еволюції.

Запропоновашій навчальний посібник з «Історії вчень про державу і право» є результатом багаторічної праці авторів з викладання у вищій школі Історії держави і права, Історії вчень про державу і право, Загальної теорії держави і права. Це конспективне викладення матеріалу лекцій з Історії вчень про державу і право, прочитаних авторами в аудиторіях вищої школи. Лекції за тематикою і змістом відповідають вимогам вузівської програми навчального курсу з Історії вчень про державу і право та враховують результати плідної праці вче­них Б. Чичеріна, В. Нерсесянца, Ф. Шульженка, Б. Кухти, Ю. Павленка, Д. Г. Себайна та Т. Л. Торсона.

Визнаючи ідею об'єктивної історичної закономірності сто­совно становлення державно-правової форми організації су­спільного життя, автори, однак, є прибічниками цивілізовано­го підходу в розумінні та поясненні виникнення держави і права, їх ролі у суспільному житті. Вказаний всебічний підхід до вивчення державно-правових вчень визначив основну мету посібника: допомогти у формуванні творчо-конструктивного стилю мислення студентів; навичок уважного їх ставлення до змісту понять і категорій, якими їм доведеться оперувати в повсякденній навчальній і фаховій діяльності; успішно орієн­туватися в двох основних підходах до вирішення проблеми взаємозв'язку держави і права, держави і громадянського су­спільства. Йдеться про природно-правову традицію державно- правового мислення, в лоні котрого сформувалась концепція правової держави, яку взято на озброєння конституційною теорією та державно-правовою практикою майже всіх сучас­них держав Європи та традицію юридичного позитивізму, в площині якої сформувалась концепція етатизму - патерналіст- ської природи держави, яка по суті, є теоретичним підґрунтям, що на ньому тримались і намагаються триматися всі тоталітарні режими з їх синдромом непохибності держави та її моно­полією на всі сфери суспільного життя, залучаючи і права лю­дини.

Відтак, автори поставили перед собою завдання: не запе­речуючи твердження, що держава є політичним явищем, зорі­єнтувати майбутніх фахівців-юристів на сприйняття цієї інс­титуції як явища правового. Орієнтація на розуміння держави виключно як феномену політичного, на думку авторів, є за­порукою формування карально-репресивної правосвідомості, розгляду права як інституту насилля, який використовується державою у власних інтересах, які часто не збігаються з інте­ресами суспільства, призводить до ототожнення принципу верховенства права з принципом верховенства закону. Зміс­том держави як правового явища є визнання духовної, вільної, правоздатної людської особистості як самодостатньої автоном­ної величини. Тут право розглядається як гарант індивідуаль­ної свободи, як інститут компромісу.

Основний текст навчального посібника складається із роз­ділів і параграфів, послідовність викладу матеріалу в яких аналогічна навчальній програмі вузівського курсу «Історія вчень про державу і право».

У кінці кожного розділу вміщено список найновіших ви­дань підручників і наукової літератури, які допоможуть отри­мати необхідну інформацію і забезпечити ефективність само­стійної роботи над засвоєнням курсу.

Для зручності засвоєння матеріалу курсу у кожному розділі розкривається зміст понять і термінів, які необхідні для гли­бокого вивчення окремої проблеми.

Запропоновані в навчальному посібнику завдання для ін­дивідуальної роботи сформульовані так, щоб зорієнтувати студентів на системне вивчення юридичних дисциплін істори- ко-теоретичного циклу: «Історії держави і права», «Історії вчень про державу і право», «Теорії держави і права».

Навчальний посібник спонукає до активної творчої роботи й рекомендований тим, хто прагне самостійно навчитися ана­лізувати, оцінювати й розв'язувати сучасні проблеми держав­но-правового життя суспільства.

Розділ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОПЧНІ ЗАСАДИ

«ІСТОРІЇ ВЧЕНЬ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО» ЯК НАУКИ

1. ПРЕАМЕТ«ІСТОРІЇВЧЕНЬ ПРО АЕРЖАВУІ ПРАВО»

«Історія вчень про державу і право» в системі право­знавства (юридичної науки) відноситься до історико-теоре- тичного циклу наук. Юридична наука — система знань про об'єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті. Головне її призначення - бути науковим орієнтиром для практики державно-право­вого будівництва на основі пізнання і усвідомлення відпо­відних суспільних процесів і явищ.

Юридична наука досліджує різні сторони й аспекти ви­никнення, функціонування і розвитку держави і права та є комплексом взаємопов'язаних між собою юридичних наук історико-теоретичного (теорія держави і права, історія держави і права, історія вчень про державу і право), галузе­вого (трудове право, цивільне право, сімейне право тощо), міжгалузевого (кримінологія, організація правосуддя, пра­воохоронні органи тощо), спеціально-прикладного (судова медицина, криміналістика тощо) напрямків.

Об'єктом наукового пізнання «Історії вчень про держа­ву і право» власне є не держава і право як соціальні інсти­туції, а форми їх теоретичного пізнання й осмислення: ідеї концепції, теорії, доктрини.

Предметом «Історії вчень про державу і право» є тео­ретично обґрунтовані і концептуально виважені знання людства про державу і право в їх історичному розвитку.

Об'єкт пізнання - це фрагмент об'єктивної реальності, що увійшла в коло практичної пізнавальної діяльності суб'єкта пізнання (людини). Об'єкт наукового пізнання ці­леспрямовано вивчається правовою наукою із застосуван­ням наукових методів процесу пізнання. Історично пізнан­ня розпочиналося саме з практики. З розвитком суспільства його об'єктом стає власне пізнання, тобто мислення люди­ни. Тому процес наукового пізнання може розпочинатися йз теорії. Різниця між об'єктом і предметом наукового пізнання дещо відносна. Основна структурна відмінність об'єкта від предмета полягає в тому, що предмет вбирає в себе лише головні, найбільш суттєві для даної науки (з погляду певного дослідження) властивості й ознаки.

В «Історії вчень про державу і право» предметом науко­вого вивчення є знання, які за пізнавальною глибиною і цінністю перевершують форми буденного (дотеоретично- го) рівня пізнання: почуття, уяву, вірування, думки.

Отже, в «Історії вчень про державу і право» терміном «вчення» позначаються концепції, ідеї, теорії, доктрини, які в логічно-понятійній формі відображають історичний про­цес поглибленого пізнання державно-правових явищ.

Кожне окреме вчення про державу і право має відносно сталу структуру, а саме: програмні й оціночні засади, ме­тодологічну основу, теоретичний зміст.

Програмні и оціночні засади - це політична оцінка існую­чої держави та права, визначення їх мети та завдання. У цій частині вчення, як правило, відображаються інтереси та іде­али окремих соціальних груп, їх ставлення до держави і пра­ва. Так, наприклад, ідея «договірної держави» переважної більшості теорій ХУП-ХУШ ст. була органічно поєднана із світоглядом нового соціального стану - буржуазії. Вона спря­мовувалась проти теологічних догматів про «боговстановле- ність» влади феодальних монархів, набуваючи водночас різ­них тлумачень, що зумовлювалися світоглядом мислителів та історичними умовами, в яких відбувалась їхня практична та теоретична діяльність. Будь-яка спроба раціоналістично, за допомогою логічних умопобудов, з'ясувати сутність держави і права, відштовхувалась від основоположних понять «приват­ного права» і «громадянського суспільства».

Змістом державно-правових вчень є намагання з допомо­гою впровадження нового понятійно-категоріального апара­ту з'ясувати питання походження держави і права, осмисли­ти правові форми, основні принципи побудови державного устрою та права, визначити соціальне призначення держави і права, встановити співвідношення права й держави, права й закону, держави й індивіда. Наприклад, римський філософ і політичний діяч Цицерон, намагаючись показати, що держа­ва є корпоративною організацією, членство в якій належить усім громадянам, ввів поняття «respublika» (або res populi).

Методологічною основою вчення — є логіко-теоретичні (наукові), філософські або релігійні засади. Наприклад, уявлення про державу і право ранньокласових суспільств спиралися на міфологічно-релігійні (Стародавній Схід) та раціоналістичні історико-філософські засади (Стародавні Греція і Рим); у середні віки - на теологію (догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти набули сили закону); в новітній час теологію замінила ра­ціоналістична юридична думка.

Історичний розвиток державно-правової думки підпо­рядкований певним закономірностям. Історія вчень про державу і право, вивчаючи ці закономірності, дає підстави для узагальнення знань про природу і зміст понять «право», «держава», «закон»; про роль держави і права в регулюван­ні суспільних відносин; з'ясуванні напрямку еволюції дер­жавно-правової думки людства з урахуванням історичних тенденцій його розвитку.

Важливою закономірністю є те, що будь-яке вчення фор­мується із урахуванням політико-правової дійсності певної історичної доби, яка відображається в абстрактно-уза­гальнених теоретичних побудовах.

Наприклад, в країнах Стародавнього Сходу людина не­змінно перебувала у підпорядкуванні держави, яка висту­пала відносно індивіда як відчужена самодостатня сила. На Заході, вже з часів античної Греції, з'являється феномен вільного громадянина, який є (хоча ще й не у новоєвропей­ському розумінні) економічно самостійним приватним влас­ником, котрий спільно з іншими, такими ж як він власни­ками, створює громадянське суспільство - у межах поліса чи середньовічної міської комуни, чи новоєвропейської лі­берально-демократичної держави. Такому громадянинові суспільства (за умов ідеальної реалізації демократичної форми правління) підпорядковані державні інститути. Інак­ше кажучи, на відміну від тотального на Сході панування держави і її первісної ролі в суспільстві, держава на Заході є феноменом похідним, вторинним відносно громадянсько­го суспільства приватних власників.

Відповідно, східнодеспотична модель суспільного уст­рою передбачає нероздільну єдність влади і держави та її фактичну верховну власність на землю, природні й людські ресурси, а також соціально-політичне й соціально-еконо- мічне панування державного апарату над індивідом, який позбавлений (гарантованих якоюсь третьою, незалежною силою) громадянських прав. Характерно, що і влада земна і влада небесна усвідомлюються як тотальні, цілісні і орга­нічно єдині у своїй основі начала, а визнання божественно­сті земної влади санкціонує (виправдовує, більше того освячує) служіння цареві. Західна ж модель суспільного устрою передбачає оптимальне вписування людини у напе­ред визначені її походженням чи іншими обставинами су­спільні рамки наявних ранньодержавних структур, освяче­них авторитетом богів і предків. Тут людина відчуває за собою свободу і моральне право, санкціоноване вищими силами буття на незгоду з суспільною владою, на мораль­ний осуд персоніфікаторів цієї влади і навіть на відкриту їй непокору. Відповідно основна увага в раціоналістичних побудовах зосереджується на теоретичному визначенні і класифікації форм правління, пошуку причин переходу од­нієї форми правління в іншу, прагненні визначити найкра­щу з них:

• у середні віки з об'єктивних причин суспільство поді­лялося на два табори - церкву і мирян (громадянське су­спільство). Зрозуміло, що в основі тогочасної політичної думки лежала суперечка між світською і церковною влада­ми за домінуючий вплив на суспільство;

• у ХУП-ХУШ ст. за доби Відродження та Просвітницт­ва центральним змістом державно-правових вчень поста­ють проблеми гарантій рівності всіх перед законом, свобо­ди і прав особистості;

• у XIX ст. вже на порядок денний постало питання про соціальні гарантії прав і свобод людини;

• у XX ст. проблеми форм правління і політичного ре­жиму суттєво поповнилися дослідженнями обопільного зв'язку держави з політичними партіями та іншими полі­тичними і громадськими течіями й організаціями, зв'язку держави й особи, держави і громадянського суспільства.

Не менш важливою закономірністю щодо розвитку дер­жавно-правових вчень є їхній взаємозв 'язок на альтернатив­них засадах, що сприяє прогресивному поступу державно- правової думки.

Якщо існують структурно-функціональний і конфлікт­ний підходи до аналізу публічної влади, як ознаки державної форми організації суспільства, то прибічники структур­но-функціонального підходу, зокрема американський соці- олог-теоретик Т. Парсонс, розглядають її як знаряддя узго­дження інтересів різних соціальних груп (знаряддя для інтеграції суспільства). Представники конфліктного підходу, в основному марксисти, пов'язують виникнення публічної влади з протистоянням антагоністичних інтересів у суспіль­стві, з утвердженням теорії панування й підлеглості. Відпо­відно така влада виражає волю уже не всіх членів суспіль­ства, а лише окремих панівних соціальних груп. Ця влада, під впливом соціальної диференціації суспільства інститу- ціоналізується в систему політичного гегемонізму, провід­ною силою якого є сама держава. Ретельне вивчення вказа­них вище підходів до аналізу публічної влади дає підстави стверджувати, що кожний із них не позбавлений сенсу і має раціональне зерно, сутність якого в тому, що державна влада завжди пов'язана з примусом. Питання полягає в ін­шому - якими методами цей примус здійснюється? Мето­дом переконання чи залякування.

Закономірним є й те, що формування вчень про державу і право відбувається в розгалуженій системі ідеологічних впливів, а спосіб обґрунтування політико-правових докт­рин пов 'язаний з домінуючим історичним типом світогля­ду та світоглядом самого мислителя.

Так, наприклад, в країнах Стародавнього Сходу і в період античності владарював міфологічний світогляд з централь­ною ідеєю космоцентризму, згідно з якою світопорядок мис- лився як родова цілісна єдність людини з природою і космо­сом, в якому жодна із частин не вирізняється як щось особ­ливе. Характерними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і анімізм, що виявляються в одухотворенні явищ природи, перенесенні на них душевних і навіть тілес­них властивостей людини Метою держави, на думку древніх, було втілення космічної справедливості у людському житті. В середні віки панував релігійний світогляд з центральною ідеєю креаціонізму - створення Богом світу з нічого. Релігій­ним сенсом життя вважалося спасіння безсмертної душі, яке можливе внаслідок праведного життя, що полягає у вірі в Бога та дотриманні релігійних норм у духовному та буден­ному житті. Фундаментом світосприйняття були засади те­ології - сукупності релігійних доктрин про сутність і проми­сел божий. У зв'язку з цим будь-яка державно-правова теорія чи доктрина набували теологічного забарвлення.

Закономірним є й те, що в історії державно-правових вчень існує спадкоємність та зв'язок між вченнями по­передніх та наступних історичних епох. Кожне наступне вчення, як правило, враховує уявлення про державу і право тих мислителів, теорії і концепції яких були першими іс­торично і логічно.

Так, наприклад, теолог середньовіччя Тома Аквінський, успішно витлумачив авторитетне вчення Арістотеля про поліс як необхідну умову і єдиний засіб якнайвищого роз­витку людських здібностей в католицько-теологічному ду­сі, перетворивши його на потужну філософсько-світогляд­ну опору католицької церкви. Звертаючись, зокрема, до вчення Арістотеля Тома визнавав його думку про те, що право поділяється на зрівняльне й розподільне, але кожний з них пояснював такий поділ, керуючись різними методо­логічними підходами (Арістотель пояснював світ на заса­дах емпіризму, а Тома - на засадах теології).

2. Метол «історіївчень про державу і право»

Збереження у пам'яті усталених ознак окремих явищ та спільних ознак багатьох явищ, а також зв'язків між явища­ми, називається знанням. Знань людина набуває, взаємоді­ючи з навколишнім середовищем у процесі практичної та теоретичної діяльності. Найпершим джерелом її знань є повсякденне життя чи, інакше, повсякденний досвід. Ви­щою формою пізнання та духовного освоєння дійсності є наука. Наука - це сфера людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єк­тивних знань про дійсність. Результатом наукового пі­знання є наукові знання. Особливість їх полягає в тому, що вони здобуваються із застосуванням методів науково­го пізнання. Метод наукового пізнання - це усвідомлений і свідомо здійснюваний спосіб пізнання, адекватний при­роді об'єкта. Інакше кажучи, метод пізнання - це сукуп­ність процедур, за допомогою яких людина отримує іс­тинне знання про світ, сукупність прийомів та операцій теоретичного і емпіричного пізнання, а також практично­го освоєння дійсності.

Метод «Історії вчень про державу і право» - сукупність логічних засобів і конкретних способів пізнання загальних закономірностей виникнення і розвитку вчень про державу і право, їх тлумачення й оцінки, спосіб і форма вираження співвідношення конкретної державно-правової теорії (кон­цепції, доктрини) з реальною дійсністю.

Методи наукового пізнання класифікуються методоло­гією (методологічною наукою) за ознаками спільності, мас­штабами об'єктів їх застосування. За такої класифікації методи поділяються на: всезагальні (філософські) - це гно­сеологічні й методологічні настанови, на які зорієнтовані більшість наук; загальнонаукові - застосовуються багатьма науками; окремонаукові - у використанні окремих наук.

Всезагальними методами історії вчень про державу і право є філософські методи діалектики та герменевтики.

Метод діалектики орієнтує на розгляд усього існуючого як такого, що виникає, проходить у своєму розвиткові певні стадії і зникає, перетворюючись на щось нове, а також на пізнання всіх явищ як єдності та боротьби протилежностей. В історії вчень про державу та право метод діалектики ске­ровує на розгляд державно-правових концепцій у розвитку і взаємозв'язку як між собою, так і з явищами суспільного буття. Його застосування дає змогу розкрити предметний зміст теорії, інакше кажучи, з'ясувати, у якому аспекті ми­слитель розглядає взаємозв'язок держави і права, права і позитивного закону, держави і суспільства.

Герменевтика - це теорія і мистецтво тлумачення істо­ричних текстів. За ствердженням італійського історика пра­ва Е. Бетгі, герменевтика через тлумачення історичних текс­тів «переміщується в чужу суб'єктивність».¹ Йдеться про те, що методом герменевтики осягається увесь драматизм виникнення нових знань, наукових пошуків, вплив соціаль­ного статусу, світоглядної орієнтації автора на характер і зміст його наукової праці. Дослідникові необхідно після ретельного аналізу доробку мислителя відокремити раціо­нальне зерно (зміст) від ідеологічних і світоглядних наша­рувань. Адже кожний мислитель, створюючи теорію, ста­вав виразником інтересів певних соціальних груп, або при­бічником певних політичних режимів, і, насамкінець, у свою працю вкладав власне розуміння сенсу людського життя, а отже і власну інтерпретацію доцільності та перс­пектив розвитку різноманітних форм людського буття; це в однаковій мірі стосується держави і права.

Загальнонауковими методами пізнання є загсиїьнологічні (методи теоретичного пізнання): абстрагування, аналогія, аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделювання, формалі­зації тощо та методи емпіричного пізнання: описання, по­рівняння, спостереження, експеримент тощо. Загальнонау­ковими методами пізнання Історії вчень про державу і пра­во є методи порівняння, логічно-історичний, структурно- функціональний.

Метод порівняння дає змогу встановити тотожність, по­дібність об'єктів пізнання. Застосування цього методу в дослідженні державно-правових вчень спроможне з'ясува­ти, в якій мірі вони успадкували політико-правову думку минулих поколінь і що виникло нового в тлумаченні при­чин виникнення, розвитку та сутності держави і права.

Логічно-історичний метод орієнтує на розгляд історії як специфічної форми руху від минулого до сучасного і май­бутнього. Застосування цього методу історією вчень про державу і право сприяє об'єктивному аналізу окремих дер­жавно-правових вчень, з'ясуванню їх місця і ролі, соціаль­ної цінності у системі державно-правових знань на конкрет­ному етапі історичного розвитку, практичного значення для сьогодення, дає змогу виявити ступінь спадкоємності і взаємозв'язку державно-правових концепцій.

Структурно-функціональний метод - спрямовує на до­слідження соціальних явищ і процесів як системи, в якій кожний окремий елемент структури виконує певну функ­цію. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні державно-правових вчень дає змогу виявити співвідношення між державою і правом на кожному окре­мому етапі історичного розвитку, з'ясувати їх функціона­льну роль у суспільстві, виявити характерні особливості взаємозв'язку між етичними, юридичними і релігійними нормами суспільного життя.

Найбільш поширеними конкретно-науковими методами «Історії вчень про державу і право» є соціально-юридичний та порівняльно-правовий.

Застосування соціально-юридичного методу пізнання в процесі вивчення державно-правових вчень дає можливість виявити зовнішні ознаки державно-правових явищ суспіль­ного життя, з'ясувати характер відношення держави і су­спільства. Особливої ваги тут набуває питання про суб'єк­тивне і об'єктивне у розвитку держави і права, їх обопільні ролі в суспільному житті. Хто відповідальний за все, що відбувається в суспільстві і в державно-правовій сфері його життя зокрема. Бог? Безликий об'єктивний закон? Чи самі люди, але тоді, хто саме: народні маси чи лідери, які праг­нуть змінити світ. На ці запитання немає вичерпної відпо­віді, як немає однозначної відповіді на причини виникнен­ня держави і права, а отже і їх сутність. Є окремі версії цих відповідей. У подальшій розмові ми звернемося до цих питань.

Порівняльно-правовий метод застосовується для спів- ставлення юридичних понять, явищ і процесів державно- правового життя суспільства та виявлення серед них спіль­них і відмітних рис. Це дозволяє класифікувати державно- правові явища, виявляти їхню історичну послідовність, генетичний зв'язок, вивчати природу і зміст фундаменталь­них категорій юридичної науки: «держава», «право», «по­зитивний закон», «державна влада», «державний суверені­тет», «правова держава» тошо.