4. Державно-правова лумка часів занепаду козацько-гетьманської держави (кінець XVII-XVIII ст.)

У ХУШ ст. спостерігається високий рівень розвитку української державно-правової думки, що пояснюється від­родженням української державності під час Визвольної війни українського народу 1648-1657 pp. на чолі з Богда­ном Хмельницьким, а також поширенням ідей гуманізму і реформації в Україні. Найвидатнішими мислителями цієї доби визначаються С. Яворський і Феофан Прокопович, М. Козачинський, Г. Сковорода, Я. Козельський. Не менш вагомими були погляди на майбутній устрій держави геть­мана Пилипа Орлика.

Останні два десятиріччя ХУШ ст.- це час, коли схвалю­валися конституції: 1787 р. - конституція США, 1791 p. - конституції Франції та Польщі. В Російській імперії спроби створити конституцію мали місце тільки у першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів 1825 p. І тут важливо наголосити, що Україна вела у цьо­му перед," українська Конституція була схвалена 5 квітня 1710 р. і називалась «Пакти і Конституції прав і вольнос­тей Війська Запорозького (Конституція Пилипа Орликадбо інша назва «Бендерська Конституція»). Цей документ скла­вся як договір поміж трьома основними політичними сила­ми козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким. Наведемо повну назву договору, щоб став зрозумілішим характер його змісту і суть втіленої ідеї - «Правовий уклад та Конституції відносно прав і во­льностей Війська Запорозького, укладені між ясновельмож­ним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полков­никами, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на віль­них виборак урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах». / У Конституції Пилип Орлик фактично сформулював / концепцію правової держави на принципі поділу властей 1 на законодавчу, виконавчу і судову. Ст. VI Конституції ви- / значила Державу Війська Запорозького та народу руського \ (малоруського - Авт.) як станову виборну гетьманську мо- I нархію парламентського типу. (Дуже важливо, що репре- I зентанти Лівобережної України, незважаючи на терор ре- { жиму Петра І, взяли участь у впровадженні в українській \ державі парламентської системи).

Конституцією закріплювався принцип територіального представництва. Законодавчі функції покладалися на пар­ламент у складі генеральної старшини, цивільних полков­ників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків і послів від Низового війська Запорозького. Усі пар­ламентарі присягались на вірність державі (держава і су­спільство не протиставлялися). Питання на обговорення в парламенті вносив гетьман.

Найвища виконавча влада згідно із Конституцією нале­жала гетьману з генеральною старшиною. Кандидатури ге­неральних старшин затверджувались парламентом з подан­ня гетьмана. Генеральна старшина була підзвітною гетьма­ну і парламенту.

Місцева адміністрація складалась із полковників і пол­кових старшинських Рад. Судовій владі у Конституції від­водилось мало місця. Єдине, що уповноважувалося Генера­льному Суду - це розглядати справи державної ваги та здійснювати контроль за виконанням законів у державі.

У Конституції викладений дуже важливий правовий принцип - верховенство закону. Виконання приписів за­кону було основним обов'язком гетьмана, інших владних структур і народу.

Найвидатнішими представниками української суспільно- політичної думки першої половини ХУШ ст. були С. Явор- ський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658-1722) - викладач Києво-Моги- лянської академії, претендент на посаду Київського митро­полита. Однак уже в кінці XVIII ст. долею українців розпо­ряджались не в Києві. Петро І, прагнучи створити нову державу - імперію, підбирав не пов'язаних із староруськи­ми церковними традиціями, а тих, по-європейськи освіче­них людей, які б віддано служили йому і допомагали в реа­лізації намічених планів. 42-річного С. Яворського, тоді київського ієромонаха, цар Петро призначив на посаду митрополита Муромського та Рязанського, а згодом місце- блюстителя патріаршого престолу та голови Священного Синоду. Таким чином виходець із Східної Галичини став ідеологом петрівських реформ.

С. Яворський порушив проблему співвідношення світ­ської і духовної влад. Перебуваючи на Україні, він додер­жувався поширеної думки про юрисдикційну рівність церк­ви і держави - інституцій, які мають свої сфери впливу і не втручаються у справи одна до одної. Перебуваючи в Росій­ській державі на службі у Петра І, за якого церква остаточ­но втратила свою незалежність від держави, Яворський у богословському трактаті «Камінь віри» намагався обґрун­тувати питання про невтручання держави у справи церкви, яка повинна вирішувати питання віри і виступати парт­нером держави у справі розбудови і зміцнення останньої. Водночас мислитель захищав ідею сильної централізованої влади монарха. Ця ідея послужила підмурком створеної ним логічної структури мілітаризованої російської держа­ви, де на верхніх щаблях перебувають перші та другі чини (вельможі царські та військовий генералітет і офіцерство); на третьому рівні - духовна знать, яка освячує таку струк­туру і, нарешті, внизу - всі посполиті, у тому числі торго­вий люд, міщани, селяни - землероби і представники віль­них професій. Міщан і селян - Яворський закликав терпля­че зносити своє безправ'я і визиск.

Значний внесок у розвиток української політичної дум­ки здійснив державний і культурний діяч, письменник, пу­бліцист, викладач Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). З 1716 р. за викликом Петра І він приїхав до Петербурга в якості радника Петра І з питань освіти та церкви. З того часу Феофан Прокопович стає тео­ретиком і практичним учасником петрівських реформ. Він автор численних праць, присвячених суспільно-політичній тематиці. Найвідомішими серед них є «Слово про владу і честь царську», «Правди волі монаршої», «Духовний рег­ламент», «Розшук історичний» та ін.

Мислителю належить заслуга створення концепції дер­жави освіченого абсолютизму, що об'єктивно відображала й обґрунтовувала процеси централізації російської імперії, які відбувалися наприкінці XVII - початку ХУШ ст. Підмур­ком концепції стала ідея природного права та суспільного договору, але у просвітницько-абсолютиському варіанті, оскільки ідеалом Прокоповича була монархія, сильна ро­сійська держава на чолі з освіченим монархом-самодерж­цем.

Спираючись на вчення Гоббса про природний стан лю­дини як «війни всіх проти всіх», Прокопович сформулював постулат, що в державному житті людей були і мир, і війна, і любов, і ненависть, і добро, і зло. Однак, на думку Проко­повича, більш природним для людини є творити добро. Природні закони, що є нічим іншим, як вимога здорового глузду, підштовхнули людей укласти договір про створення держави. Ідея договору була реалізована через природну схильність людей до спілкування і спільної праці, але під впливом божественної волі і мудрості.

Отже, згідно із Прокоповичем, вища влада в суспільстві утворилась шляхом договору, уклавши який, народ позба­вив себе суверенітету, вручивши його верховній владі. При цьому народ міг на власний розсуд вибрати будь-яку форму правління: монархію, аристократію, демократію. Здоровий глузд підказав йому, що для Росії найкращою формою пра­вління є абсолютна спадкова монархія, яка здатна забезпе­чити внутрішню благість для імперії і захист від зов­нішнього ворога. Влада монарха є тією силою, яка гарантує виконання законів, а закони необхідні в державі, щоб за­хищати природні права.

Першим в Україні професійним філософом, який сфор­мулював основи громадянського природного права, був Ми­хайло Козачинський (1699-1755), один із засновників Києво- Могилянської академії. В трактаті «Громадська політика» він порушив питання про природне право, розглядаючи його як інтегральну частину людської природи, яку можна пізнати і осягнути лише розумом. Людські закони, з огляду на подвійність влади (світської й духовної"), Козачинський поділяв на цивільні й канонічні. Зокрема, до сфери цивіль­ного законодавства відносив питання власності і спадку.

Найвидатнішим учнем М. Козачинського був Григорій ' Сковорода (1722-1794), який засуджував феодальну систе­му із її правом та судочинством і визнавав волю найбіль­шим надбанням людини. Суспільно-політичним ідеалом Сковороди була республіка (суспільний компроміс), де відсутні майнова нерівність, гноблення людини людиною, закони гарантують рівні права всім громадянам, а респуб­ліканський устрій забезпечує умови для чесної праці усім вільним людям відповідно до їх здібностей і нахилів. Ви­знаючи об'єктивну необхідність в державі, мислитель засу­джував злочинну владу, а закони розглядав як результат людської діяльності, а не як продукт природи. Сковорода накреслив шлях досягнення суспільного ідеалу через освіту молодого покоління та моральне вдосконалення людини, котру він розглядав як мірило правди.

Значний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробив Яків Козельський (1728-1764), який роз­глядав державно-правові проблеми через призму теорії природного права і суспільного договору. Розвиваючи кон­цепцію природного права, вчений послідовно проводив ду­мку, що закладені природою в людині закони її жит­тєдіяльності (природне право) є джерелом законів суспіль­ства. Мислитель наголошував - якщо закони в державі не грунтуються на природному праві, то вони не можуть вва­жатися справедливими. Теорія суспільного договору Я. Ко- зельського містила ідеї рівності всіх громадян перед зако­ном і взаємної відповідальності влади і громадян за ви­конання договору. На думку мислителя, природне право передувало державі і лише в результаті справедливої суспі­льної угоди поступилося місцем державі. Він наголошував, що завдяки суспільному договору людина здобуває волю і власність, а природна рівність поступається рівності по до­говору і праву.

Вінцем національно-політичної думки перехідного пері­оду від Гетьманщини до кріпацтва став політичний трактат невідомого автора кінця ХУШ ст. «Історія Русів». Трактат підготовлений з позицій уже відомих з часів Дж. Локка на заході, тобто інтелектуальної і моральної течії, яка перед­усім визнає політичні й економічні права особистості, її абсолютну цінність, свободу поки що привілейованих верств, рівність серед рівних того ж кола громадян, існу­вання невід'ємних природних прав індивіда, суспільно-до- говірний характер держави, верховенство законів у суспіль­них відносинах.

По-перше, автор проводить думку, що державне життя українського народу бере свій початок за часів створення саме ним, а не російським народом Київської Русі; по- друге, відзначаючи самостійність і відрубність історичного розвитку українського народу від історії московського, ли­товського і польського народів, автор не проводить схожого розмежування з білоруським народом; по-третє, у творі вперше в історичній і публіцистичній літературі чітко сформульовано ідею, що найбільшою цінністю для народу є незалежна національна держава. І саме в її досягненні автор вбачає зміст боротьби народних мас України з кінця XVI аж до початку ХУШ ст.; по-четверте, автор вперше переконливо розкриває антиукраїнський характер москов­ської політики (починаючи з другої половини XVII ст.) і виступає палким захисником збереження державної само­стійності України, демократичності її політичної форми правління, протиставляючи її московському деспотизму; по-п 'яте, виступаючи послідовним поборником соборності козацької України, автор засуджує міжусобну боротьбу еліти за владу, вбачаючи в ній одну з головних причин за­непаду країни.