1. Загальна характеристика державно-правових вчень доби від родження та реформації

Доба Відродження у європейському контексті охоплює період від останньої третини ХШ ст. до кінця XVI ст., а в Англії вона тривала ще й на початку XVII ст. За досить ко­роткий час, порівняно із середньовіччям, суспільною сві­домістю опанували ідеї свободи і гідності людської особис­тості, яка прагнула щастя на землі, а не у потойбічному світі. Поряд із традиційною категорією фатуму (долі), що виражає сувору залежність людини від зовнішніх невбла­ганних сил, наразі з'явилась категорія фортуни, яка визна­вала за індивідом, як розумною від природи кмітливою іс­тотою, поліваріантну можливість власного вибору. Особис­те ставлення людини до Бога визнавалося важливішим, ніж до церкви як інституції. Розпочався процес перекладу Біб­лії національними мовами (в середні віки тільки священики та ченці могли чигати Святе Письмо, написане латиною). Тепер же з'явилася така можливість у кожного і кожний міг бути сам собі священиком. Відтак створювався ґрунт для Ре­формації - широкого суспільного руху, спрямованого проти тоталітаризму католицької церкви, яка багато в чому пере­брала на себе поліційні функції по відношенню до пастви.

У XV ст. в Західній Європі спостерігається посилення самодержавства. Політична влада, що донедавна була роз­порошена між васалами і корпораціями, опинилася в руках короля, головного феодала, від якого залежало зміцнення національної єдності і злагоди, яка була вкрай необхідною в умовах поширення буржуазних відносин та формування національних ринків. Ідея суверена як джерела політичної влади в державі стала осередком державно-правових тео­рій XVI ст. Держава у творчості мислителів цієї доби роз­глядалась єдиним гарантом мирного співжиття, засобом подолання середньовічної анархії. Проблема сильної світ­ської влади, здатної оберігати власника і забезпечувати на­лежний правовий порядок у суспільстві, і яка б не втруча- лася у приватне життя особистості, стала центральною проблемою державно-правової думки цієї доби. Водночас формувались ідеї громадянського суспільства, як суспіль­ства приватних власників; національної держави чи нації- держави, яка поволі ставала суб'єктом політичного життя, та становила собою політичне утворення з єдиною тери­торією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним, а почасти з етнічно різнорідним населенням; природного права, яке все більше органічно співвідносилося з держа­вою. До того ж формувалися принципи міжнародного пра­ва, розв'язувались проблеми співвідношення свободи і пра­ва, права і закону, індивіда і держави.

В цілому аналіз історії розвитку державно-правової дум­ки XV-XVI ст. дає підстави стверджувати, що на цей час держава і право стають об'єктами пізнання, тобто вирі­шуються питання виникнення держави і права, їхньої су­спільної ролі та мети.

2. Вчення про державу та право періоду кризи феод алізму (XV-xvIст.)

Вказаний період позначений творчістю видатних мисли­телів і політичних діячів, які справили неабиякий вплив на розвиток вчень про державу і право новітнього часу. Таки­ми мислителями є Н. Макіавеллі та Ж. Боден. їхня твор­чість відноситься до складного періоду корінних змін у світо­гляді, коли середньовічна схоластика вже пережила себе, а новоєвропейський раціоналізм лише утверджувався.

Н. Макіавеллі (1469-1527) — видатний італійський мис­литель, дипломат і політичний діяч, один із «першовідкри­вачів» основ політології. Найвизначнішими його працями є «Монарх» («Князь») та твір з десяти книг «Міркування на першу декаду Тіта Лівія».

Провідне місце у творчості Макіавеллі посідає проблема свободи волі індивіда. Однак, щоб глибше проникнути у зміст його державно-правових поглядів, необхідно передусім зупи­нитися на його вченні про політику, як експериментальну нау­ку, яке він виклав у невеликій за обсягом книжці «Монарх», але яка принесла йому найбільшу славу і водночас забуття.

В основу політики Макіавеллі покладено вигоду і силу. Мету політики вбачає в утриманні і зміцненні політичної влади як такої. Політичну владу розглядає, не як божест­венний недоторканний інститут, а як боротьбу соціальних сил. Отже, на думку мислителя, політичний вибір не зав­жди поєднується з мораллю. Він може бути жорстоким, зрадливим, незаконним чи навпаки. Тому, розмежовуючи політичну доцільність і мораль, Макіавеллі часто розмірко­вував над перевагами аморальності, яка, при вмілому вико­ристанні, допомагає правителеві досягнути мети. Він під­креслював, що «для досягнення мети придатні будь-які за­соби». Ця теза і досі піддається гострим нападкам. До цьо­го висловлювання можна ставитися по-різному, але найпер­ше необхідно оцінювати подібні твердження під кутом зору історичних фактів і політичної доцільності, не вири­ваючи його з контексту. Розглянемо вказану ситуацію.

Зазначена праця писалася в XV ст., коли Італія, яка, на відміну від Франції та Іспанії, не маючи урівноважуючого впливу монархічного управління, потерпала від внутрішніх чвар, всевладдя дрібних тиранів, тотального втручання церкви у світське життя та від вторгнення іноземних держав.

Трагічне становище Італії Макіавеллі добре розумів «немає в ній (Італії), - писав він, - ні голови, ні порядку; вона розгромлена, зруйнована, пошматована, розтоптана, перетворена в прах». Але вважаючи себе громадянином не тільки Флоренції (своєї батьківщини), а й всієї Італії, він мріяв і вірив у її визволення й об'єднання, шукав методів і засобів, розробляв, пропонував і втілював у життя конкрет­ні рекомендації досягнення цієї мети. В своїх пошуках він звертався до мислителів Стародавньої Греції і Риму та до історичного досвіду цих держав періоду найвищого підне­сення. Особливо зупинявся він на досвіді стародавніх рим­лян, вбачаючи у суперництві патриціїв і плебеїв секрет ста­більності влади, що стало запорукою величі Римської імпе­рії впродовж тривалого часу.

У деморалізованому суспільстві, переконував мислитель і дипломат, жодна влада не буде ефективною, окрім абсолют­ної монархії. Правитель, як творець держави, може перебу­вати поза законом і поза мораллю. Взірця, за яким можна було б оцінити його вчинки, не існує. Єдиним критерієм ви­знається успіх політичних заходів, які він уживає для наро­щення і підтримки могутності своєї держави. Наприклад, у своїх «Міркуваннях» Макіавеллі підкреслював: «Слід знати, що, коли на терези покладено спасіння батьківщини, його не переважають жодні міркування справедливості чи несправед­ливості, милосердя чи жорстокості, похвального чи ганебно­го, навпаки перевагу у всьому слід віддати тому способові дій, який врятує її життя і збереже свободу».

Які ж методи, шляхи і засоби пропонував Макіавеллі для визволення і об'єднання Італії в єдину національну дер­жаву республіканського типу?

І Іерш за все, підкреслював він, Італії необхідний новий «мудрий і доблесний монарх», який Добре знав би потреби народу, його минуле і сучасне, вболівав би за майбутнє, і якому притаманні «вірність слову» і «чесноти». Важливою рисою монарха має бути вміння вибирати вірних та розум­них дорадників, а також знання військової науки, готов­те п, і здатність вести визвольну війну.

По-друге, боротьба за незалежність і єдність держави погребує сильного війська, причому не найманців, які мо­жуть зрадити і перекинутись на бік того, хто більше запла- і иіь, а власного народного війська.

По грек , поіріоен «спільний прапор», під яким він ро- іумп» ідею, здатну об'єднувати народ і надихати його на вишольну боротьбу. Вживаючи сучасну термінологію, Ма­кіавеллі фактично ставить питання про національну ідею.

І Іо-чстверіс, необхідна готовність народу весга боротьбу за свободу, незалежність і об'єднання. Водночас, на думку Ма­кіавеллі. монарх має бути готовим до того, щоб у разі «коли пі|мі н народі вичерпапься, примусити його повірити силою».

По н м ге, при визволенні чи завоюванні держав (йдеться про невеликі і роздрібнені держави на території Італії) мож­на й необхідно застосовувати будь-які засоби. Зокрема, дія і и або «ласкою», або «ще краще», за словами Макіавел­лі, « «нищити рід колишніх князів».

По-шосте, після визволення чи завоювання всіх земель нрнниги в державі слід, виходячи з того, що «основою вла­ди ... служать добрі закони і добре військо».

Макіавеллі наголошував, що закон - є джерелом усіх і ромадннських чеснот, і тому утвердження держави (на підміну від її заснування) залежить від досконалих законів.

І) історії вчень про державу і право найбільшою заслу­гою Макіавеллі є наповнення поняття «держава» тим зміс- юм, який воно мас в сучасній юридичній науці. Він засто­сував новий термін «stato» абстрагуючись від конкретних ісюричних форм держави (полісу, монархії, республіки, олігархії тощо), фактично запровадивши категорію «дер­жава». Згідно із вченням Макіавеллі stato (держава) - це по етичний стан суспільства (стан володарювання і підлег­лі н ті), політичних відносин (відносин панування і підкорення) і органами влади, юстицією, правом, відповідними закона­ми. Важливим атрибутом держави є політична влада, як повноваження, сила, що виявляється в здатності правлячих примушувати підлеглих до покори. Джерелом розвитку держави та зміни її форм є взаємна боротьба народу та ари- (ток/штії.

Треба підкреслити, що держава в теорії Макіавеллі не мислиться як інституція. Це узагальнене поняття «полі­тичного стану суспільства» його політична форма органі­зації. Інакше кажучи, згідно із поглядами Макіавеллі дер­жава - це не образ правління чи апарат, а спільність людей, пов 'язаних політичними відносинами.

Жан Боден (1530-1596) - відомий французький юрист і політичний діяч. З багатої теоретичної спадщини Бодена привертають увагу передусім його ідеї про походження держави та державний суверенітет, які втілились у праці «Шість книг про республіку».

Державу, незалежно від її конкретних історичних форм Боден позначає терміном respublique (республіка), що означає «спільна справа». В теорії Бодена республіка - це така політична спільність, яка має свою незалежну владу і не підлягає іншій політичній владі: церкві, імперії, великим сеньйорам. Боден підкреслював, що держава, як і будь-яка із форм суспільного співжиття, формується із родини. Об'єднання родин виникає з необхідністю захисту і для взаємної вигоди. Коли всі родини об'єднуються верховною владою, тоді й виникає держава, як форма управління ро­динами, а батько стає громадянином, коли разом з іншими такими ж як і він батьками сімейств, вирішує громадські справи. Верховна влада є ознакою, яка відрізняє державу від усіх інших утворень, які виникають внаслідок об'єднан­ня родин.

Боден чітко розмежував поняття «республіка» (держава) і «управління». Суть держави полягає у володінні верхов­ною владою; суть управління полягає у функціонуванні апарату, за допомогою якого ця влада здійснюється.

У цій же праці Боден одним з перших висунув, чітко сформулював і всебічно обґрунтував поняття «суверені­тет», як одну з найсуттєвіших ознак держави. Під суверені­тетом він мав на увазі абсолютну, ніким і нічим не обме­жену верховну владу над своїми громадянами. На міжна­родній арені суверенітет для Бодена означав перш за все незалежність держави від церкви, папи Римського, інших держав тощо. Він сформулював ознаки суверенітету: це постійна необмежена законом влада суверена, оскільки він є сам джерелом закону; право суверена видавати і ска­совувати закони, оголошувати війну і вкладати мир, при­значати мирових суддів, бути судом вищої інстанції, кар­бувати гроші і обкладати митом.

Згідно із Боденом єдиним сувереном, носієм влади може бути лише монарх, який має уповноваження на правління від Бога, і є його намісником на землі. Розмежувавши по­няття держава і управління, мислитель підкреслював, що монарх може надавати широкі повноваження на місцях, і, таким чином здійснювати народне правління (в інтересах народу), тоді як демократія може правити деспотично.

Боден підкреслював, що запорукою хорошого життя у державі є дотримання підданими приписів закону. Закон - це воля суверена і зразок справедливості. Справедливість - це закон природи (природне право), вимогами якого є до­тримання виконання угод і шанобливого ставлення до приватної власності. До того ж Боден підкреслював, що приватна власність є священною і недоторканною. Навіть суверен не вправі її порушити без згоди на те власника.

Боден, визнаючи два абсолюти в суспільстві,- це не­від'ємні права родини на приватну власність і необмежена законодавча влада суверена, вибудовує цікаву логічну конст­рукцію, якою доводить доцільність їх існування у суспіль­стві. Він виходив з того, що право приватної власності є невід'ємним атрибутом сім'ї, а сім'ю розглядав як автоном­ну величину, з якої вибудовується держава. Добре облаш- тована держава потребує суверена, законна влада якого ні­чим не обмежується. Слово «законне» у Бодена означає «справедливе» у відповідності із законом природи управ­ління, що й відрізняє державу від незаконного об'єднання на кшталт банди розбійників.'