1. Витоки державно-правової ідеології українського народу

Історію розвитку державно-правової думки в Україні, ха­рактерні її особливості не можливо уявити без аналізу її пра­давніх витоків. Синтезом правіри наших предків, книгою- міфом, яка відобразила реальність їхнього буття була «Кни­га Белеса». Автор «Велесової книги» передав нащадкам ві­домості про менталітет праукраїнців, які вірили в справедли­вість і добрі першоначала життя та світу^ Для них природа добра, вони й самі носять добро у своєму серці. їхні Боги і вожді очолюють їх у битвах - їх безліч,- але жодної битви наші предки не розпочинали з метою підкорення, панування або зла. Вони захищаються і найвищою їх метою є свобода, бо лише в свободі проявляється глибинна сутність форм їх­нього життя. І сутність ця життєтворна - гуманістична.

Релігійні вірування наших прапращурів засновувалися на поміркованому, не перенасиченому страхом ставленні до богів і попередників. Сили природи обожнювалися, пер­соніфікувалися в конкретних чуттєвих образах, але не були фатально невблаганними, бо їх можна було задобрити жер­твою, ритуальними обрядами, або позбавитись, особливо від злих, численними магічними заклинаннями. Відсутність віри у фатум, напередвизначеність у житті, прямо пов'язані із спокійним природним середовищем, яке не страхало лю­дину землетрусами, потопами та засухами.

Практично-буденна поміркованість язичницьких віру­вань, їх своєрідна раціональність, розсудливість, доціль­ність, поміркованість, урівноваженість думок, почуттів, працьовитість стали засадовими у формуванні національ­ного характеру, світогляду і культури, менталітету українсь­кого народу.

161

У своїй вірі, політиці, взаєминах з іншими народами наші предки ніколи не були сліпими наслідувачами, вони належали до прагматичного типу людей, здатних на зваже­ні компроміси. Ці риси генетично успадкував від своїх пращурів український народ.

Процес формування державності у східних слов'ян відбувався на власній внутрішній основі і беззаперечно втілив у собі основні риси ментальності і світогляду на­роду. Еволюція правової свідомості бере свій початок від синкретичних уявлень наших прапредків про добро і зло, які формувалися в часі практичної взаємодії з приро­дою і супроводжувалися перенесенням суто земних су­спільних відносин на природні сили з їх наслідками для людини.

Надалі поняття про добро і зло стають більш предмет­ними, набуваючи земного значення. Особливо схожа зміна простежується на етапі переходу від міфологічної свідо­мості до епічного відображення дійсності. В епосі народна фантазія створює героя, що уособлює сили добра і кон­кретних ворогів, втілення сили зла. Епічне добро пов'я­зується з масовим усвідомленням загальновизнаних ідеалів, що забезпечують існування етносу - патріотизм, необхід­ність захисту батьківщини від ворогів, ідеалізація розуму, сили.

З розвитком державності ці категорії деталізуються і ви­ступають у формі правди, справедливості, істини, закону. Тут закон наповнений ще моральним змістом, а не право­вим. Йдеться про «закон» у розумінні «традиція», «звичай» предків. З прийняттям християнства поняття «закон» поча­ло ототожнюватися також і з біблійними заповідями. Од­нак, якщо «Велесова книга», як епічно-драматична картина боротьби все ж гуманістична за своєю сутністю, то з пер­ших же сторінок «Старого Заповіту» на читача віє духом безмежної, до того ж часто нічим не спровокованої жорс­токості. Часом, лише на підставі чуток, Бог нещадно карає не лише окремих людей, а й цілі народи. Саме тому хрис-. тиянство і стало аналогом несвободи (як внутрішньої, так і зовнішньої), сліпої покори (рабства), фаталізму. Тільки Христос прийшов з концепцією милосердя, справедливості, і гуманності, адже не випадково, що його скарають ті ж ^: іудеї-християни.

Особливої ваги в цій площині набуває сприйняття українцями у християнстві того, що не суперечило змісту їхньої ментальності, насамперед етиці і вірі. Це, передусім, гуманістичні ідеї, принесені Христом і утверджені в Ново­му Заповіті, відкидали ж вони жорстокість, рабський дух Старого Заповіту. Недаремно правові погляди охрещеної Київської Русі пронизані ідеєю гуманізму.

Наприклад, найпримітнішою рисою кодифікованого збірника звичаєвого права «Руської Правди» є відсутність

смертної кари (вже після запровадження християнства на Русі), тілесних покарань, заподіяння каліщва (хоча останні запроваджувались церковними судами, які в основному ке­рувались у правовій діяльності рецептованими збірниками візантійського права). Особливо багато статей «Руської Правди» захищають честь, гідність людини, що свідчить про визнання автономності індивіда і прав особистості. Ці­каво, що це стосувалося в однаковій мірі представників усіх верств населення, хоч і диференціювали міру покаран­ня. Наприклад, яскраво вираженим гуманізмом з високою патетикою захисту прав людини на життя пронизане «Ска­зання про Бориса і Гліба». Автор «Сказання» засуджує тих, хто «швидкий на пролиття крові без правди», хто творить зло й беззаконня, а отже заслуговує на кару Божу. Такої кари зазнав Святополк Окаянний, який за вбивство своїх братів Бориса і Гліба був покараний Богом безумством та хворобами.

«Руська правда» започаткувала формування інституту права і добу формування правосвідомості русичів. Масова свідомість ще не розмежовувала норм права та моралі, хоча таке розмежування вже намітилося, зокрема із вве­денням у правову практику такого, наприклад, поняття як «покон» у значенні «визначена міра покарання», як правова норма, як закон. У Троїцькому списку «Розширеної Русь­кої Правди» (ст. 9) є посилання на те, що покони вирнії (штрафи, за вбивство - Авт.) були при Ярославі Мудрому, а це вже можна розглядати як юридичний прецедент (по­силання на попередні норми) (власне з таких прецедентів у багатьох країнах формувалися норми права у юридич­ному значенні).

6*

163

Основним джерелом політичної думки Київській Русі за доби християнства були Старий і Новий Заповіти, релігійні вчення Афанасія Александрійського, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та константинополь­ського патріарха Фотія. В цілому на розвиток політико-пра- вової думки Київської держави значний вплив справили ортодоксальна і синтетична течії суспільно-політичної думки Візантії, остання поєднувала здобутки античної культури з християнством. Завдяки священослужителям- літописцям до сучасників дійшли і давньоруська політич­на міфологія, і тексти окремих політико-правових доку­ментів світського характеру, наприклад, договори Русі з Візантією X ст., «Руська Правда», в яких закріплювалися уявлення про божественне чи напівбожественне походжен­ня влади князя.