Тема: відображення полеміки між філософськими

КОНЦЕПЦІЯМИ ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА

У ПОВІСТЯХ ВОЛЬТЕРА «КАНДІД,

АБО ОПТИМІЗМ» ТА «ПРОСТОДУШНИЙ»

Перу Вольтера належить півтора десятка повістей, які назвали «філософськими». Вони вимагають посиленої уваги до філософських поглядів самого автора, які той виражає не абстрактно, а в конкретних персонах і життєвих ситуаціях. На оповідній манері відбилася та обставина, шо Вольтер вголос читав у своєму салоні розділи творів по мірі їх написання.

Автор будує розповідь у вигляді стрімких подій. Його завдання — якнайшвидше привести подію до точки, в якій виявиться і стане наочною «якась безглуздість оточуючого життя». Використовує він і свіфтівську іронію, коли безглуздя демонструється як для всіх прийнятне явище. Проза Вольтера наскрізь іронічна та комічна.

До найкращих «філософських повістей» Вольтера належить повість «Кандід». Тут у комічно-пародійній формі змальовуються мандри головного героя Кандіда в пошуках втраченої коханої— Кунігунди. Доля закидає персонажів у різні куточки світу, зокрема й в Америку. Кандід — втілення наївного здорового глузду і моральної чистоти, якими обдарувала його природа. Він мандрує у супроводі вчителя — філософа Панглоса. Якщо для Кандіда світ сповнений вражаючих несподіванок, загадок і чудес, то для Панглоса вже заздалегідь на все є відповідь: «Все — на краще у цьому найкращому зі світів».

Герої щокроку перевіряють істину Панглоса на собі, точніше— на своєму тілі: їх б'ють, вішають, спалюють на вогнищі, ґвалтують, проколюють шпагами, вони тонуть в океані, страждають від землетрусу тощо. Остаточно заплутавшись, кому слід довіряти — привабливій ідеї вчителя про вічну гармонію чи власним відчуттям, які свідчать зовсім про інше, доля нарешті повертає йому Кунігунду.

Перед читачем твору постають не характери, а своєрідні маски. Герої уособлюють різні філософські системи. Панглос виражає систему німецького філософа Г. Ф. В. Лейбніца, згідно з якою людина з колиски має у свідомості так звані «природжені ідеї» щодо розумності і гармонійності всього навколо сущого. Йому протиставлено філософію англійця Дж. Локка: довіряти треба не наперед даним уявленням про реальність, а самій реальності, яка свідчить про себе через органи чуттів.

Кандід готовий повірити у піднесений ідеалізм Панглоса, але його особистий досвід, досвід його багатостраждального тіла свідчить про зовсім протилежне.

Вольтер відкрито глузує з філософського твердження Лейбніца про те, що у світі панує «наперед усталена гармонія», тобто все, що б не відбувалося — відбувається на благо.

За твердженням Шефтсбері, сама природа ніби допомагає людині приймати морально бездоганні рішення. Вольтер критикує цю думку, і в повісті Кандід страждає саме від своєї моральної незіпсованості і наївності.

Сюжет повісті підкорено єдиній логіці — логіці маятника: від везіння до невезіння і навпаки.

Фінал повісті не ставить крапку у філософській суперечці. Наші герої оселяються десь у Туреччині у невеликому садку. З точки зору ідеалізму, садок— це рай в мініатюрі, чарівний куточок, мрія поета; з очки зору практичної філософії— жалюгідний шматок землі, неспроможний прогодувати юрбу стомлених життям героїв. Відповідний критерій можна застосувати і для коханої жінки Ка-ндіда — Кунігунди. З погляду німецького ідеалізму, Кандід знайшов свій ідеал краси і кохання, його мрія здійснилася; з погляду ж англійського практицизму — Кунігунда постаріла, втратила свою красу, її багато разів ґвалтували, вона стала дратівливою, голос її— хрипким, руки— червоними і жилавими. Що ж має обрати Кандід, яким критерієм послуговуватися? — ідеї, яка далека від реальності, однак прекрасна; чи реальності, яка потворна і сумна, однак справжня? Що важливіше для людини — істина чи щастя? — відповідь на це питання намагається знайти автор, а разом із ним і читач.

Вольтеру загалом не вдалося ані спростувати ідеалізм Лейбніца і Шефтсбері, ані захистити переваги Локкового практицизму. Суперечності між цими двома істинами є вічною рушійною силою самого життя.

Вольтер не прагнув ставити перед собою оригінальних художніх завдань. Він використовував художні здобутки сучасників і попередників. При цьому переслідував цілком конкретну мету— пропагувати свої філософські, соціальні, антиклерикальні ідеї.

Так, в «Кандіді» автор комічно переосмислює сюжетну схему давньогрецького (певною мірою і середньовічного лицарського) роману: доля розлучає юних, палко закоханих героїв, вони поневіряються в чужих краях; дівчину змушують до шлюбу, навіть продають у будинок розпусти, проте вона зберігає цнотливість і вірність коханому. Юнак переживає численні пригоди, які загартовують його дух. Він навіть має стосунки з іншими жінками, однак його серце належить тільки обраниці. Нарешті, розлучені зустрічаються і одружуються — так в античних романах. У Вольтера знаходимо травестійне варіювання цієї традиційної схеми.

У найбільш значній повісті Вольтера виразно виступає філософський злам, що відбувся у свідомості письменника після повернення з Прусії та землетрусу у Лісабоні. Оптимістична ідея Лейбніца щодо «передбаченої виваженої гармонії добра і зла», щодо причинно — наслідкових зв'язків, які панують «в найкращому зі світів», послідовно відкидаегься подіями з життя головного героя— скромного та доброчинного юнака Кандід.

У повісті «Кандід» Вольтер використовує структурні прийоми так званого «плутовського» роману, примушуючи героя мандрувати із країни в країну, знайомитися із представниками різних суспільних верств — від коронованих осіб до дорожніх бандитів і ницих жінок.

Оповідь побудована як пародія на авантюрний роман — герої переживають пезвичайні життєві перевороти, пригоди, які відбуваються у приголомшливому темпі.