305 Майкл Сендел

обох аспектах, і то з близьких між собою причин. Але перш ніж безпосередньо підступати до його теорії добра, може бути корисним розглянути конкретну ілюстра­цію, що, власне, загрожує справедливості в теорії спільноти і що негаразд із лібераль­ною позицією, коли вона намагається обійтися без справедливості. Для цього я про­поную розглянути аргументацію Рональда Дворкіна на користь позитивної дискримі­нації, або прихильного ставлення до меншин, при вступі до університетів. Хоча аргументи Дворкіна не тотожні тим, які міг би висунути Роулз, вони мають багато спільного з загальним поглядом Роулза на заслуги й на природу морального суб'єк­та і допоможуть нам висвітлити деонтологічні припущення, які нас цікавлять.

Позитивна дискримінація

Дворкін обстоює політику позитивної дискримінації при допуску до навчання з медичних та правничих спеціальностей, і то на тій підставі, що вона - ефективний або принаймні імовірно ефективний засіб досягнення бажаної соціальної мети, а саме: збільшення кількості негрів та представників решти меншин у цих стратегіч­но важливих професіях, а отже, кінець кінцем, «зменшення міри, якою американ­ське суспільство є абсолютно расово свідомим суспільством»⁶⁴. Його головний ар­гумент - аргумент суспільної корисності. Позитивна дискримінація виправдана не тому, що ті, кому віддано перевагу, мають право на неї чи то як компенсацію за дискримінацію в минулому, чи то з якихось інших причин, а просто тому, що «ниніш­ня допомога їм - ефективний спосіб розв'язання національних проблем»⁶⁵.

Але Дворкін, як і Роулз, вважає, що жодної соціальної політики не можна ви­правдати, хоч як добре вона служить загальному добробутові, якщо вона порушує індивідуальні права. Отже, він розглядає аргумент, що позитивна дискримінація порушує права тих білих, яких ставить у невигідне становище, а в деяких випадках не допускає до навчання. Його висновок негативний: ідея, нібито преференційне ставлення «репрезентує конфлікт між бажаною соціальною метою та важливими індивідуальними правами, - просто інтелектуальна плутанина»⁶⁶.

Один варіант аргументу, який розглядає Дворкін, полягає в твердженні, що зва­жати на расу несправедливо, бо таким чином ми зосереджуємось на якості, що не­підвладна особі. Дворкін відповідає, що така політика не вирізняє расу як критерій, бо расову належність трактують як і низку інших показників (зокрема рівень розу­мового розвитку), на які звичайно зважають, приймаючи студентів до коледжів та університетів. Хоча справді слушно, що люди не вибирають свою расу,

«не менш слушно, що ті, хто одержує низькі бали при перевірці на придатність та на вступних іспитах, не вибирали й рівня свого розумового розвитку. Навіть ті, кому відмовляють у вступі, бо воин надто старі, або не походять із тієї частини країни, що мало репрезентована в даному навчаль­ному закладі, або не вміють добре грати у баскетбол, не вибирають тих якостей, які спонукають по-іншому ставитись до них»"⁷.

Раса може видаватися іншим чинником, бо недопуск до навчання з расових мірку­вань спирався на історично сформоване упередження чи зневагу до відкинутої раси як такої, Але білі, не допущені внаслідок позитивної дискримінації, не допущені не

Моральний суб'єкт

тому, що їх зневажають, а тільки на основі тих самих міркувань доцільності, які виправдовують і набагато знайоміші нам критерії. Якщо слушно, що білого з кількістю балів, близьких до нижньої межі допуску, прийняли б до університету, якби він був негром, «не менш слушно, і точно в тому самому значенні, що його б узяли, якби він мав більше знань або справив краще враження на співбесіді. ... Раса в його випадку не відрізняється від тих інших чинників, що теж непідвладні йому»⁰⁸. Інший варіант аргументу, який розглядає Дворкін, - це твердження, що позитив­на дискримінація, допускаючи негрів із меншою кількістю балів, ніж бали, що їх одержали деякі недопущені білі, порушує права абітурієнтів, якщо судити про них на основі заслуг. Дворкін відповідає: те, що вважають за заслугу, не можна визначи­ти абстрактно, бо заслуга залежить від якостей, що їх визнають слушними для соціальної мети, якій служить дана інституція. У випадку медичних та юридичних вищих навчальних закладів рівень розумового розвитку, визначений стандартизова­ними тестами, цілком може бути серед доречних характеристик, але він, як засвід­чує багаторічна практика приймальних комісій, аж ніяк не може бути єдиним підхо­жим критерієм. Оцінюючи ймовірну здатність абітурієнта виконувати потрібну функ­цію, зважають і на інші атрибути особи, й на його походження, і там, де буття не­гром має значення для соціальної мети, про яку йдеться, буття негром теж слід вва­жати за заслугу.

«Немає жодного поєднання здатностей, умінь та рис, які становлять абстрактну "заслугу"; якщо проворні руки вважають "заслугою" у випадку якогось майбутнього хірурга, цс тому, що проворні руки дадуть йому змогу краще служити людям, а не з якоїсь іншої причини. Якщо, хоч і прикро визнавати цей факт, чорна шкіра дасть змогу іншому лікареві краше виконувати якусь іншу медич­ну роботу, тоді чорна шкіра внаслідок тих самих причин - теж "заслуга"»⁶⁹. Дворкін визнає, що хтось може вважати небезпечним аргумент, де раса стано­вить форму заслуги, але «тільки тому, що тут плутають висновок - чорна шкіра за конкретних обставин може бути суспільно корисною рисою - з зовсім іншою та гідною зневаги ідеєю, що одна раса може мати більшу внутрішню вартість, ніж

інша»⁷⁰.

Більшій частині Дворкінової аргументації імпліцитно властива ідея, що ніхто не може слушно стверджувати, ніби його права порушені програмами позитивної дис­кримінації, бо слід почати з того, що ніхто, білий чи негр, не заслуговує йти до медичного чи юридичного вищого навчального закладу, ніхто не має попереднього права бути допущеним. Звичайно, ті, хто найповнішою мірою задовольняє умови допуску, має право бути зарахованим, і було б хибно відкидати їх. Але не можна сказати, що вони або будь-хто інший заслуговують бути зарахованими, і то при­наймні з двох причин. По-перше, наявність у них потрібних характеристик у більшості випадків аж ніяк не становить результат їхньої праці; властивий їм при­роджений розум, родинне середовище, соціально-культурні можливості й т. ін. - це здебільшого чинники, непідвладні їм; таким людям просто пощастило. І, хай там як, передусім ніхто не має права на те, щоб медичні чи юридичні вищі навчальні заклади брались винагороджувати якусь конкретну рису. Те, що вважають за необхід­ну рису для будь-якого конкретного завдання, залежить від тих якостей, яких вима-

^м DworkinR. Why Bakkc Has No Case //New York Review of Books,- 1977.-№10 (листопад).-C. U.

^hS Там само.-С. 12.

"' Там само.

" Там само. - С. 15.

Там само.

Там само. — С. 13.

Там само. -С. 12.

Моральний суб'єкт

307

306

Майкл Сендел

гає це завдання, а більше ні від чого. Таким чином, вигоди, пов'язані з певними професіями, - це не винагороди за високі досягнення, а стимули, щоб привабити потрібні якості. Отже, немає жодного наперед даного права оцінювати людей згідно з якоюсь конкретною низкою критеріїв.

Звідси видається очевидним, що аргументи Дворкіна в кількох аспектах збіга­ються з теорією Роулза. Уявлення, що традиційні критерії допуску, так само як і раса, - це не результат зусиль абітурієнта, нагадує аргумент Роулза, що переваги щасливчиків з погляду моралі є довільними. Аргумент Дворкіна, що немає такої речі, як абстрактна «заслуга» без посилання на цілі, що їх можуть визначати та утвер­джувати інституції, має паралель із Роулзовим аргументом, спрямованим проти мери-тократії, мовляв, концепти заслуги, чесноти та моральної вартості не мають попе­реднього або доінституційного морального статусу, а отже, не можуть забезпечити незалежної позиції, з якої можна було б критикувати справедливі в інших аспектах інституції. Загальний висновок аргументації Дворкіна, який полягає s тому, що ніхто, негр чи білий, не заслуговує йти вивчати медицину чи юриспруденцію, ідо ніхто не має наперед даного права бути зарахованим, відповідає визначеній у теорії Роулза різниці між моральною заслугою й законними сподіваннями.

Позиції Роулза та Дворкіна близькі одна до одної і в набагато загальнішому зна­ченні. Теорія кожного з них спирається на права і сформульована у виразній опо­зиції до утилітаристських концепцій, намагається захистити певні індивідуальні вимоги всупереч обрахункам соціальних інтересів. Але, незважаючи на властиві їм індивідуалістські прагнення, обидва теоретики покладаються на теорію суб'єкта, що має парадоксальний наслідок - підтвердження остаточної слабкості, можливо, навіть непослідовності індивіда, чиї права вони намагаються передусім захистити. Ми вже бачили, як у концепції Роулза в різних точках його аргументації Я перебуває під загрозою або розчинитися, ставши радикально безтілесним суб'єктом, або зазнати краху, обернувшись у радикально ситуативного суб'єкта. Як має бути ясно тепер, ДворкІнів аргумент на користь позитивної дискримінації Ілюструє, як ці труднощі, спершу виявлені абстрактно, породжують потім практичні наслідки.

Головним у будь-якому захисті позитивної дискримінації є спроможність відрізня­ти дискримінацію негрів та інших меншин як історичні «кольорові бар'єри» та анти-єврейські квоти від дискримінації на користь негрів та інших меншин, запровадже­ної програмами позитивної дискримінації. Дворкін доводить, що виправдання пер­шого типу дискримінації здебільшого спирається на «жалюгідну ідею, що одна раса може мати більшу внутрішню вартість, ніж інша», натомість виправдання другої спирається на утилітаристське уявлення, що суспільство загалом виграє, коли в медичних та юридичних професіях будуть набагато ширше репрезентовані пред­ставники меншин.

Коли йдеться про перше виправдання, Роулз, як і Дворкін, вочевидь відкине ідею, що одна раса може бути вищою від іншої раси. Ми здивовані, тільки пригадавши, чому, принаймні в Роулзовій теорії суб'єкта, ця жалюгідна ідея має бути хибного. На думку Роулза, хибність твердження, що білі мають більшу внутрішню вартість, ніж негри, полягає не в тому, що воно заперечує внутрішню вартість негрів, а в тому, що хибно приписує якусь внутрішню вартість білим, а отже, приписує їм не­обгрунтовану претензію на заслугу. І причина тут та, що, як вважає Роулз, концепт моральної вартості, як і концепт добра, «вторинний щодо [концептів] права і спра-

ведливості й не відіграє жодної ролі в реальному визначенні часток при розподілі» (312-313). Особи можуть мати внутрішню вартість не більшою мірою, ніж внутрі­шню доброчесність чи заслугу, тобто вони не можуть мати вартість, доброчесність чи заслугу, які будуть їхніми ще до того, що могли б приписати їм справедливі інсти­туції (або незалежно від цих інституцій). І, як ми бачили, ні про кого, власне, не можна сказати, що він заслуговує чогось, бо ні про кого не можна сказати, що він має що-небудь, принаймні в недистанційованому, конститутивному значенні воло­діння, необхідного, щоб правити за основу заслуг. За Роулзовою теорією суб'єкта, жодна особа чи раса не може мати більшу внутрішню вартість або заслугу, ніж інша людина, і то не тому, що всі вони мають внутрішню вартість та заслугу, причому рівною мірою, а тому, що ніхто не має вартості й заслуги, і через те всі претензії повинні однаковою мірою чекати утвердження справедливих інституцій.

Дехто може заперечити Роулзову аргументацію на користь позитивної дискримі­нації, - а також Роулзову теорію справедливості тією мірою, якою вона підтримує її, - на стандартних меритократичних підставах, мовляв, індивід володіє своїми атри­бутами в певному непроблематичному сенсі, а отже, заслуговує вигід, які виплива­ють із них, і що одним з елементів справедливості якоїсь інституції чи схеми розпо­ділу є те, що вона винагороджує індивідів, що вже Й так варті винагороди. Проте і Роулз, і Дворкін висувають могутні аргументи проти цих припущень, і спростувати їх оборонцям меритократії досить важко. Труднощі, пов'язані з аргументацією Дворкіна, на мою думку, трохи інші: тут ідеться про можливі альтернативні бачен­ня суб'єкта, які лишаються, коли відкинути меритократичну концепцію індивіда, і це знову-таки повертає нас до проблеми меж Я.

Ми вже розглядали труднощі, пов'язані з поняттям особи, що, по суті, нічим не володіє, позбавлена конститутивних рис, не має ніякої внутрішньої вартості чи за­слуги і цілком залежна у своїх життєвих перспективах від прав та можливостей, які їй можуть дати інституції справедливості. Ми вже звертали увагу й на іронію, що особа, отак позбавлена сили в моральному аспекті, має бути продуктом ліберальної етики, призначеним утвердити права індивіда як непорушні. Але, якщо заперечен­ня індивідуальної заслуги й наполягання на межах між Я та його атрибутами веде нас до радикально безтілесного суб'єкта, уявлення про спільні здібності становить іншу загрозу цілості Я - своїм висновком, що межі між Я та іншим певним чином мають бути розмиті. Бо якщо не можна знайти якогось іншого принципу індивідуа­лізації, крім просто емпіричного, виникає небезпека дрейфу до радикально ситуа­тивного суб'єкта.

Коли дотримуватися Дворкінового аргументу на користь позитивної дискримі­нації, ці труднощі набувають наступної форми. Оскільки не можна вірогідно доба­чити, що допуск або відкидання абітурієнтів залежить від абстрактного поняття «заслуги» або від попередньої індивідуальної претензії, альтернатива полягає в при­пущенні, що колективні цілі суспільства загалом повинні автоматично переважати. Проте межі цього суспільства ніколи не були визначені, його статус як підхожого суб'єкта володіння ніколи не був утверджений. Тільки-но Я qua індивідуальне Я позбавлене володінь, претензії індивіда слабнуть і проступає утилітаристське підґрунтя, яке ніколи не можна виправдати. 1, як досить рано зазначає Роулз, утилі­таризм у певному розумінні - це етика безмежного суб'єкта, етика, що не спрома­гається серйозно трактувати різницю між особами.

308