457 Томас г. Ґрш

які визначають, що саме становить добро для суспільства; ця система тісю або тією мірою охоплює всіх індивідів. Моральний поступ індивіда, народженого й вихова­ного за такої системи традиційної моралі, полягає, по-перше, в пристосуванні його егоїстичного принципу до вимог традиційної моралі, тож способи, якими він шукає задоволення, підпорядковані усвідомленню того, чого навколишні сподіваються від нього. Таке пристосування (спонукати до якого - головне завдання виховної роботи) тією мірою є визначенням волі, якою воля індивіда визначена цілями, що їх породи­ла універсальна або раціональна людська воля, частковим виявом якої є воля індиві­да _ отже, в такому разі цю волю визначив сам індивід. По-друге, полягає в процесі міркувань, завдяки якому усвідомлення з боку індивіда того, чого сподіваються від нього, стає концепцією, хоч якою буде її назва, того, що має бути всюди, того, що є абсолютно бажаним, становлячи єдину мету життя. Зміст цієї концепції може бути не ширшим за те, чого, як усвідомлює індивід, навколишні сподіваються від нього; тобто, так би мовити, якшо індивіда попросять докладно сформулювати, що слід зробити для досягнення абсолютної моральної мети або дотримання закону, який має запанувати всюди, він, напевне, спроможеться тільки схарактеризувати поведін­ку, якої, незалежно від будь-яких експлїцитних концепцій на кшталт означеної вище, навколишні, на його думку, сподіваються від нього. Але, хай там як, є велика різни­ця між усвідомленням, що від мене сподіваються певної поведінки, і розумінням її як універсального обов'язку. Поки люди по-давньому усвідомлюють вимоги устале­ної моралі, ці вимоги постають перед людиною як накинуті зовні. Хоча вони є вия­вом практичного розуму, що був діяльним у попередніх поколіннях людей, але якщо індивід не сприйматиме їх як пов'язані з абсолютною метою, яка для нього спільна з усіма людьми, ці вимоги стають антагоністичні практичному розумові, що діє в ньому та є в ньому джерелом водночас І вимоги задовольнитись, і намагання знайти себе в усіх речах, що репрезентовані йому, внести в них свою внутрішню єдність. Якщо дії, яких вимагає від індивіда «божественний закон, цивільне право і закон громадської думки або репутації» (скориставшись термінологією Локка), не мати­муть тенденції реалізовувати його власну ідею того, що має бути або є добром уза­галі, вони не становлять мети, яку, поміркувавши, він може гармонізувати з іншими цілями, що їх він намагається зрозуміти, і не є тією практичною метою, досягнен­ням якої може задовольнитись індивід. Отже, перед завершенням процесу, завдяки якому індивід починає розуміти виконання дій, яких сподіваються від нього, в за­гальній формі обов'язку, що його в свободі свого розуму він визнає за обов'язковий, цілком може статися бунт проти традиційної моралі. Його результатом може бути або очевидна зупинка морального зростання індивіда, або набагато ясніше розумін­ня духу, що лежить в основі букви обов'язків, накладених на нього суспільством, внаслідок чого індивід, нарешті усвідомивши своїм розумом обов'язок, набагато більшою мірою сприятиме моральному зростанню суспільства.

25. Цей процес (який можна назвати примиренням розуму з собою, бо він є за­своєнням розумом індивіда, як свого особистого, принципу тієї роботи, яку розум, діючи через посередництво інших осіб, уже здійснив, виробивши традиційну мо­раль) є умовою третього етапу, який проходить моральний поступ індивіда, а саме: зростання особистої зацікавленості в реалізації того, що повинно бути, — у вико­нанні дій, які, на його думку, сприяють абсолютно бажаному або ж удосконаленню людини, бо від нього сподіваються, що він саме так і діятиме. Саме тією мірою,

Про різні значення слова «свобода»...

якою ця зацікавленість сформована, реалізується примирення двох способів, якими діє практичний розум в індивіді. Вимога задоволення (практичний розум як воля індивіда) спрямована на реалізацію ідеальної мети, - того продуманого «так має бути», - яку вже як наш розум конституює практичний розум. Таким чином досяга­ють «незалежності волі» в куди вищому розумінні, ніж коли йдеться про згадане вище «припасування», бо цілі, до яких спрямована воля, не просто визначені звичаями та інституціями, сформованими під впливом практичного розуму у попередні істо­ричні періоди, а є втіленням або виявом концепції того, що абсолютно має бути, -концепції, сформованої людиною, яка шукає задоволення в її реалізації. 1 справді, якщо на етапі конформізму, тобто згоди з традиційною мораллю, принцип дотри­мання її не буде певним усвідомленням (хоч і не виразною концепцією) того, що має бути або є бажаним, на відміну від того, чого бажають, - якщо це просто страх перед карою або сподівання насолоди, - то немає жодного шляху до незалежності волі або моральної свободи за умов конформізму. Не слід дозволяти доктрині, що така сво­бода полягає у визначенні волі розумом, та істині, що вимоги традиційної моралі є продуктом роботи розуму, що діяв в Індивідів у минулому, довести нас до хибного припущення, ніби є якась моральна свобода або щось безперечно вартісне в житті за умов традиційної моралі, - житті, яким керують «мотиви інтересів» - бажання пря­мо або опосередковано дістати насолоду. Не може бути справжнього визначення волі розумом, якщо ті розум і воля не діють в одній особі. Воля не є насправді чимсь іншим, крім волі певної особи, і, як ми бачили, волю насправді не визначає щось чуже їй самій. її може визначити тільки мета, яку індивід прагне зробити своєю. Так само й розум не може бути чимсь окремим від суб'єкта, що усвідомлює себе, або чимсь іншим, ніж ідеєю досконалості, яка має бути реалізованою в цьому суб'єкті й через цей суб'єкт. Отже, визначення волі розумом, що становить моральну свободу або незалежність, має означати ЇЇ визначення метою, яку індивід, що її прагне, ста­вить перед собою завдяки своєму розумові, - метою, яка полягає в реалізації ідеї досконалості в індивіді й через індивіда. Кантова думка, мовляв, дія, яка просто pßichtmässig [відповідна обов'язкові], але виконана не aus Pflicht [з обов'язку], сама по собі не має моральної вартості, хоч якою може бути її можлива вартість як засобу формування волі, що діє aus Pflicht, слушна за всіх часів, хоча Кант міг дотримува­тися дуже вузького погляду на умови дій, виконаних aus Pflicht, надто припустивши (як, здається, він припускає), що виконання цих дій має бути пов'язане зі страждан­ням. Визначення волі розумом, - а отже, й моральна свобода, - тільки тоді виявля­ються у відповідності дій правилам, утвердження яких сталося внаслідок діяльності розуму й під впливом ідеї досконалості людини, коли сам принцип такої відповід­ності в індивідів, які дотримуються його, в тій або тій формі є цією ідеєю.

Апологія свободи

459

Леонард т. гобгауз

апологія свободи

Сучасна держава зароджується на основі авторитарного устрою, і протест проти цього устрою - релігійний, політичний, економічний, соціальний та етичний - є історичним початком лібералізму. Таким чином, лібералізм по­стає спершу як критика, інколи навіть деструктивна та революційна критика. Такий негативний аспект лібералізму зберігався протягом сторіч. Лібералізм, здається, пе­реймався не так будівництвом, як руйнуванням, радше усуванням перешкод, які гальмують людський поступ, ніж формулюванням позитивної мети, за яку треба боротись, або пропагандою якогось суспільного устрою. Людина була пригнобле­на, тож лібералізм заходився визволяти її. Він побачив, що народ стогне під свавіль­ним правлінням, нація в ярмі у чужоземців, промисловому розвиткові перешкоджа­ють соціальні привілеї або незмірний податковий тягар, і запропонували вихід. Лібе­ралізм усюди виступав проти гноблення та утисків, розбивав кайдани, усував пере­шкоди. Але чи робив він так само багато й для відбудови, в якій виникне потреба, коли скінчиться руйнування? Лібералізм - це основа й конструктивного чи тільки деструктивного принципу? Чи є непроминальним його значення? Чи виражає лібе­ралізм якусь певну життєво важливу істину соціального життя, а чи є тільки тимча­совим феноменом, покликаним до життя специфічними обставинами Західної Євро­пи, і чи його робота завершена вже такою мірою, що він може задовольнитися пере­дачею естафети боротьби якомусь новому й конструктивнішому принципові, ви­бувши з політичної боротьби або, можливо, шукаючи якихось відсталих країн для місіонерської діяльності? Це лише декілька питань, на які нам треба відповісти. Поки що зазначимо, що обставин зародження лібералізму досить, щоб пояснити перевагу критичної та деструктивної роботи, не висновуючи з цього, проте, браку могутнього конструктивного потенціалу. А фактично, чи то з допомогою лібераліз­му, чи то завдяки консервативним інстинктам раси відбудовча робота йшла пара­лельно з руйнуванням і з кожним новим поколінням набирала дедалі більшої ваги. Сучасна держава, як я доведу згодом, великою мірою інкорпорує елементи лібе­рального принципу, тож, побачивши, які ті елементи і якою мірою вони реалізовані насправді, ми зможемо набагато краще зрозуміти основні риси лібералізму і з'ясу­вати питання про його неминущу вартість.