581 Джерллд к. Маккелем

чогось (чого завгодно), робити щось інше (що завгодно). Лише тоді ми будемо спро­можні раціонально оцінити відносні переваги різних суспільств в аспекті свободи.

V

Подані вище зауваги можна знову пов'язати з дискусією про негативну й пози­тивну свободу, розглянувши наступний аргумент прихильників «негативної» сво­боди. Свобода завжди й неминуче с свободою від обмежень; отже, коли прихильни­ки позитивної свободи говорять про осіб, які здобулися бути вільними за допомо­гою обмежень, вони не можуть говорити про свободу.

Питання, що їх порушує цей аргумент (що рідко був сформульований у повнішій формі, ніж тут), можна з'ясувати, дослідивши, що можна було б зробити, аби нада­ти сенсу твердженню, мовляв, Сміт є (або може бути) вільним завдяки тому, що його обмежують (змушують, силують)¹⁷. Використання схеми специфікацій, реко­мендованої вище, відкриває дві головні можливості:

1. Обмеження Сміта за допомогою а, що не дає йому робити Ь, приводить до ситуації, за якої він тепер має змогу робити с, бо обмеження d скасоване. Таким чином, з допомогою обмеження а він стає вільним від d робити с, хоча вже не може робити Ь. Наприклад, припустімо, ніби Сміт, що завжди ходить пішки куди йому треба, живе в містечку, де не було вуличних переходів для пішоходів і де автомобілі мали право їхати, не зважаючи на пішоходів. Далі припустімо, що згодом була виз­ начена низка пішохідних переходів, а також було запроваджене правило, що пішо­ ходи, перетинаючи вулицю, можуть використовувати лише ці переходи, і саме на цих переходах вони мають право йти, не зважаючи на автомобілі. Це правило обме­ жує Сміта (він уже не може законно перетинати вулиці де йому заманеться), але водночас дає йому свободу (бо на пішохідних переходах він уже не має обов'язку зважати на автомобільний рух). Коли скористатися поданою вище схемою, правило (а) обмежує Сміта, не даючи йому переходити вулиці, де йому заманеться (Ь), але водночас (практично) дає йому обмежене право переваги (с) над автомобільним рухом. Таким чином, правило (а) дає йому обмежене право проходу (є), бо скасовує правило (t/), що давало автомобілям перевагу над пішоходами.

Така інтерпретація твердження, що Сміта можна зробити вільним, обмеживши його, надто безпосередня. Вона порушує проблеми лише у тому разі, коли припус­кати, що особи можуть бути або не бути вільними simpliciter і що твердження, яке ми обговорюємо, таке: Сміта зроблено вільним simpliciter. Проте очевидного об­ґрунтування жодного з цих припущень немає.

Але якщо ці припущення вже зроблено, тоді цілком слушною може бути така інтерпретація:

2. Сміта «обмежено» лише у звичайному розумінні цього слова, насправді його зовсім не обмежено. Йому просто допомогли зробити те, що він, власне, завжди хотів робити, або те, що він хотів би зробити, бувши розважливим (моральним, мудрим і т. ін.); порівняйте Локкові слова: «[Ц]е зло заслуговує назви огорожі, що вберігає нас лише від трясовини і проваль»¹⁸. Завдяки накладеному на нього «обме-

Цс твердження припускає, що перспектива визволення Сміта внаслідок обмеження когось іншого була б нспроблематичною навіть для прихильників негативної свободи.

«Другий трактат про врядування» (Кн. II. - Ч. 57). Але, як зазначено нижче, ще не зовсім зрозуміло, як слід інтерпретувати цей уступ.

Негативна і позитивна свобода

женню» справжнє обмеження, що сковувало його (наприклад, невігластво, при­страсть, втручання інших людей) усунено, і він вільний робити те, що він справді

хоче (або те, що хотів би...).

Така інтерпретація навряд чи проста, але твердження, яке вона репрезентує, од­наково можна довести; Платон доводить його в своїй «Державі» і має на увазі таке твердження в діалозі «Горгій». Крім того, наполягання на схемі специфікацій, реко­мендованій вище, може сприяти з'ясуванню, які аргументи необхідні для підтрим­ки цього твердження. Наприклад, якщо певну особу мають зробити вільною, - чи то за допомогою обмежень, чи то якось інакше, - має бути щось, від чого ЇЇ звільнять. Це щось треба визначити. Його характер не завжди може бути ясним; скажімо, коли Локк обговорює ув'язнення, від якого людину визволено законом, це ув'язнення, напевне, може бути обмеженням, спричиненим свавільними неконтрольованими діями ближнього цієї людини, або «обмеженням», породженим ЇЇ власним невігла­ством або пристрастю, а то й обома цими чинниками водночас. Якщо Йдеться про перше обмеження, тоді специфікація досить бездоганна; такий тип обмежень цілком перебуває в межах того, що звичайно вважають за обмеження. Та, якщо Йдеться про друге обмеження, потрібен якийсь дальший аргумент; принаймні невігластво та пристрасть людини аж ніяк не належать безперечно до того, що може обмежувати цю людину та зменшувати її свободу. Цей необхідний аргумент може бути спробою довести, що невігластво і пристрасть не дають особам робити те, що вони хочуть робити, або те, що вони «справді» хочуть робити, або те, що хотіли б робити, якби... Така ідея сприяла б інтерпретації усування невігластва та пристрасті або принаймні запровадження контролю над їхніми виявами, як усування того (чи запровадження контролю над тим), що не дає особі робити те, що вона хоче, справді хоче або хотіла б і т. д., отже, напевне, - як збільшення свободи цієї особи.

Аргументи, пов'язані зі «справжньою» ідентичністю особи, про яку йдеться, і тим, що може обмежити свободу такої особи, тут, безперечно, важливі, і їх слід розвинути далі, ніж припускає наведене вище обговорення. Але поки що слід лише зауважити, що ми знову зіткнемося з ними, наголосивши на специфікації всього діапазону того, що Сміт, згідно з інтерпретацією (2), тепер є вільним робити. Його начебто визволено, щоб він робив так, як хоче, справді хоче або хотів би, якби... Але, і то цілком очевидно, тут є те, що ът prima facie не вільний робити, бо інакше не було б сенсу заявляти, що він зроблений вільним за допомогою обмеження. Можна з'ясувати, як подолано ці труднощі, знову придивившись до аргументів, якими на­магаються довести, ніби те, що спершу видавалось обмеженням, насправді взагалі не є обмеженням. Тут можна виявити два головні міркування: а) діяльність, яка була «обмежена», така незначна або другорядна (напевне, стосовно здобутого), що ЇЇ не варто брати до уваги; б) та діяльність така, що ніхто ніколи не хотів (або справді хотів і т. ін.) братися до неї. Якщо розглядувана діяльність така неважлива й незначна, що обмеження, які не дають братися до неї, можливо, теж «не варто розглядати», і якщо, з другого боку, ця діяльність така, що ніхто, як можна уявити, не візьметься до неї на основі свого вільного вибору, тоді й справді можна вважати за «дурницю» намагання трактувати неспроможність здійснювати її як обмеження нашої свободи. Можна припустити, що особи, які справді висловлюють те принципове твер­дження, яке ми розглядаємо, можливо, були спантеличені, можливо, не бачили всіх альтернативних варіантів інтерпретації і т. ін. Намір полягає тут не в тому, аби сказа-

582

Джералд К. Маккелем

ти, що мали на увазі такі особи, висловлюючи ці твердження, а в тому, щоб більш-менш вірогідно визначити, що вони могли мати на увазі. Ці інтерпретації увиразню­ють контури саме цього останнього варіанта. Крім того, вони подають ясну картину того, що слід зробити, аби оцінити вартість тверджень у кожному окремому випад­ку: адже тут, звичайно, ми не висуваємо жодної претензії на те, що такі аргументи завжди або навіть дуже часто остаточно переконливі.

Інтерпретація (2) вочевидь становить найважчі й найцікавіші проблеми. Ці про­блеми можна проаналізувати та обговорити, вважаючи, що вони виникли внаслідок спроб відповісти на наступні чотири запитання:

A. Що слід вважати зазіханням на свободу осіб?

Б. Що слід вважати за дію, про яку можна розважливо сказати, що особи вільні або не вільні виконувати її?

B. Що слід вважати законним зазіханням на свободу осіб? Г. Свободу виконувати які саме дії слід лишити особам?

Як згадано вище, існує тенденція зводити В до А і зводити Г до Б. Крім того, зауважено, що В і Г - це не різні питання: вони логічно споріднені тією мірою, якою пов'язані як критерії легітимності з поглядами на те, що найкраще або найбажані­ше. А і Б теж тісно пов'язані між собою, бо відповідь на одне запитання впливатиме на те, що розважливо можна вважати відповіддю на друге запитання. Отже, не слід сподіватися, ніби використання цих запитань як провідних ліній при аналізі та ро­зумінні міркувань про свободу завжди сприятиме виразному упорядкуванню цих міркувань, проте воно безперечно сприятиме делімітації альтернативних варіантів розважливої інтерпретації.

VI

Отже, зрештою, міркування про свободу діячів можуть стати цілком зрозуміли­ми й розумно оціненими лише після того, як буде визначений (або принаймні стане зрозумілим) кожен елемент цих тріадних відносин. Головне твердження, обстоюва­не тут, таке: наполягання на єдиному «концепті» свободи дає змогу бачити цікаві й важливі межі питань, які поділяють філософів, що так по-різному пишуть про сво­боду, та ідеології, що так по-різному трактують свободу. Ці питання затемнюються, якщо не зникають, коли припустити, нібито найбільше значення має те, що, скажі­мо, з одного боку, фашисти, комуністи та соціалісти, а з другого - «лібертаристи» спираються у своїх міркуваннях на різні концепти свободи. Звичайно, ці питання зникають і тоді, коли вдатись до неглибокого припущення, мовляв, прихильники того чи того погляду ніколи не бувають щирими.

ДЖОН ҐРЕЙ

ПРО НЕГАТИВНУ І ПОЗИТИВНУ СВОБОДУ

Одна впливова школа філософів, що працюють у межах традиції мислення, яка перебуває під сильним впливом логічного позитивізму та лінгвістич­ного аналізу, стверджує, що суперечки про природу свободи можна розв'я­зати остаточно, задовольнивши всіх розважливих дослідників цієї теми. Серед пред­ставників того, що я називатиму відтеперрестриктивістським (restrictivist)¹ підхо­дом до предмету свободи, існують широкі розбіжності в поглядах на природу свободи і про засоби, за допомогою яких можна раціонально передбачити кінець дискусій про її природу. Деякі автори ладні трактувати як вирішальний крок формулювання конвенційне (stipulative) визначення свободи, зіперте на вагомі аргументи про її опе-раціональну корисність. Інші кінець кінцем звертаються до інтуїтивного відчуття свободи, що начебто має бути властивим звичайному мисленню та практиці, або до нібито нормативного викорисгання цього концепту в класичних працях суспільно-політичної думки. Всі рестриктивісти, хоч якою може бути їхня незгода в цих питан­нях, вважають, що в принципі має бути можливим сформулювати оптимальний по­гляд на свободу на тлі авторитетного з'ясування концепту свободи так, що теорію свободи, яка буде результатом цього процесу, сприйме кожна розважлива людина. Іншими словами, спільним для всіх рестриктивістів є те, що вони відкидають претен­зію, мовляв, свобода є тим, що дістало назву суперечливого в своїй основі концепту

(essentially contestable concept)².

Здебільшого, хоча, можливо, не завжди рестриктивісти поділяють ще три друго­рядні точки зору на предмет свободи. По-перше, вони схильні вважати свободу пе­редусім за дескриптивний концепт, до якого в повсякденному вжитку можна додати оцінювальні конотації, і відкидають твердження, що оцінювальні судження, моральні й політичні прив'язаності (commitments) неминуче мають формувати будь-яке з на­ших суджень про свободу. По-друге, вважаючи, що обговорення свободи є, або в певних контекстах колись може стати, оцінково нейтральним, рестриктивісти ствер­джують, що раціонального консенсусу про належне використання концепту свобо-

Терміном «рестриктивний» та його використанням у цьому

нові, шо вжив його в »опублікованій доповід. про «Bap.arHBH.cn,_

на конференції з питань політичної думки в Оксфорд, в сМ 1975 року Я

скористався цією важливою доповіддю Вейнштейна, примфник яко. ви, »»⁶

Але я не претендую, однак, на тс, що моє використання терм.иа ^^^"Z^l

не до намірів людини, яка створила його. Різ* варанти рестриктив, тсько, тези можна

Ф. Оппснгсйма, Дж. П. Дея та В. А. Парснта (див. нижче прим 14, 15).

Уявлення про суперечливий в основі своїй концепт пустила в Ыж доповщ. С«И« W.B

contested concepts // Proceedings of the Anstotehan Soccty. - 1956. -T. 56. - С 167-198.

584

Джон Ґрей

Про негативну і позитивну свободу

585

ди можна досягти, коли ' ає будь-якої попередньої домовленості про широкі пи­тання соціально-політичної теорії; вони заперечують можливість довести, що різні використання концепту свободи залежать від різних припущень про [природу] лю­дини і суспільства, і то так, шо ці використання с завжди теоретично навантажені (theory-loaded). По-третє, рестриктивісти схильні відкидати твердження, що мета­фізичні погляди на «Я» та його спроможності споріднені з дискусіями про природу суспільної свободи: як і теоретичні прив'язаності соціальних наук, такі метафізичні прив'язаності бралося за неістотні при проведенні дискусій про свободу.

Рестрактивістські тези про свободу цілком очевидно утверджують наївні та за­старілі погляди у філософії свідомості та дії і в теорії нашого пізнання соціального світу. Водночас потік аргументації на користь суперечливого в своїй основі харак­теру моральних та політичних концептів, здається, майже вщух, принаймні тією мірою, якою він уперся в головний парадокс. Цей парадокс можна виразити питан­ням: чи уявлення про суперечливий в своїй основі концепт саме по собі може бути суперечливим? Бо ж як аргументи та міркування можуть спиратись на основу, з приводу якої можна сперечатися про правильне використання якогось концепту, якщо водночас припускається, що жодне з цих міркувань не здатне залагодити супереч­ки? Я вже доводив, що деякі уявлення про суперечливі в своїй основі концепти мають бути вільними від такої незрозумілості³. Байдуже, успішна чи ні моя спроба реабілітації тези про сутнісну суперечливість; видається важливим зазначити, що труднощі, від яких мав позбавити мій внесок, не є вирішальними при оцінці Берлі-нових міркувань про свободу. Адже якщо в його «Двох концептах свободи» імпліцит-но визнано, що суперечки з приводу концепту свободи годі розв'язати методами концептуального аналізу або конвенційного перевизначення (stipulative redefinition), які будуть нейтральними щодо конкурентних моральних і політичних прив'язанос­тей, то тут Берлін наполягає, що є аргументи на користь тільки одного погляду на свободу супроти решти, які він розглядає. Основна думка «Двох концептів свобо­ди» полягає в тому, що це саме ті аргументи, які покликаються на важливі моральні та політичні цінності, спираються на суперечливі позиції у соціальній теорії й по­в'язані з метафізичними вимогами.

У цій лекції Берлін розвиває неперевершений за своєю проникливістю аргумент, мовляв, судження про свободу не можна по-рестриктивістському відокремити від оцінювальних питань, від дискусій у соціальній теорії та від метафізичних прив'я­заностей. У цьому розділі я хочу визначити головні тези Берлінових міркувань про свободу і з'ясувати, якою мірою можна погодитись із його тлумаченням. Мій висно­вок ось який: Берлінові аргументи не уразливі щодо більшості закидів, які висували проти них критики, але логіка самої аргументації спонукає Берліна визнати пов'я­заність із питаннями слціальної свободи роздумів про умови раціонального вибору та реальну волю, - саме тих міркувань, пов'язаних із позитивними концепціями свободи, роль яких у політичному мисленні Берлін вважав за незначущу. Крім того, я розгляну Берлінове припущення, що негативні концепції свободи надто тісно узго-

Див.: GrayJ. On Liberty, Liberalism and Essential Contestability// British Journal of Political Scicncc-ІУ78. - №8. - C. 385-402. Аргументи проти корисності будь-якого уявлення про сутнісну супереч­ливість див.: GrayJ. Political Power, Social Theory and Essential Contestability. - У кн.: The Nature of Political Theory/Eds. D. Miller, L. Sicdcntop. - Oxford: Oxford University Press, 1983.-C. 75-101.

джуються з головним напрямом ліберальної традиції. При цьому я назву причини, які дають підстави вважати, що тільки погляд на свободу як необмеженість виборів (non-restriction of options) найбільше відповідає провідним турботам лібералізму. Саме така концепція свободи, а не якийсь вузько негативний погляд найадекватні-ше передає дух Берлінових міркувань. А завершу я твердженням: попри те, що цей погляд начебто містить один з важливих елементів позитивної концепції, бо пов'я­заний як із внутрішніми, так і з зовнішніми умовами вільного вибору (free choise) та дії, він однаково лишається одним з добре впізнаваних варіантів негативного погля­ду. Крім того, він становить найкращий вихідний пункт для подальшої роботи в царині теорії соціальної свободи.

Моє дослідження Берлінових міркувань поділене на шість частин. По-перше, я розгляну Берлінів концептуальний аналіз свободи, зосередившись на відносинах між з'ясуванням концепту свободи і аргументами на користь того, якій концепції свободи треба віддати перевагу. По-друге, я зупинюся на міркуваннях Берліна про відносини між свободою і цінностями, яким може служити свобода, а коли взяти ширше - між судженнями про свободу та оцінювальними судженнями взагалі. По-третє, я досліджуватиму різницю, яку робить Берлін між, з одного боку, питаннями свободи і, з другого, - питаннями влади (power) та спроможності (ability), пильно придивляючись до зв'язків, якщо такі існують, між судженнями про соціальну свобо­ду і судженнями про умови раціонального вибору, а також судженнями про реальну волю. По-четверте, я звернуся до Берлінових поглядів на роль соціальної теорії у формуванні суджень про свободу, а надто - його тверджень про місце припущень про каузальність та інтенційність у таких судженнях. По-п'яте, я розгляну Берлі­нові міркування про місце негативних і позитивних поглядів на свободу в мисленні головних речників ліберальної інтелектуальної традиції, доводячи, що суворо нега­тивні концепції свободи, як-от у Бентама, мають тенденцію підтримувати радше авторитарні, ніж ліберальні політичні теорії. По-шосте, наприкінці я коротко розгля­ну залежність Берлінових міркувань про свободу від вимоги, яку він постійно по­вторює у своїх творах і яка, на мою думку, становить найважливіший внесок до соціально-політичної теорії, що певні моральні та політичні цінності, фундамен­тальні в нашому мисленні про людську поведінку, є взаємонесумісними. Я висуну припущення, що саме цей розрив із моністичною традицією в етиці та філософії (традицією, яку ми успадкували з класичної доби Платанового і, фактично, Сокра-тового раціоналізму) спонукав Берліна приписувати свободі привілейоване місце серед політичних цінностей, які, на його думку, слід утверджувати. Бо, як вважає Берлін, неминучим результатом істини є те, що деякі засадничі (basic) моральні та політичні блага (goods) взаємонесумісні, і основні переваги людського життя скла­даються з конкурентних, а то й взагалі непоєднуваних елементів, що моральні та політичні дилеми не піддаються остаточному раціональному розв'язанню. Отже, концепт досконалої людини, як і концепт досконалого суспільства, не має виразно­го застосування, і його слід вважати за внутрішньо суперечливий. Привілейований статус свободи серед цілей політичного життя породжений, на думку Берліна, кон­ститутивною роллю моральних конфліктів у політичному житті, а також тим, що джерелом цих конфліктів є незнищенне розмаїття людських цілей. Тобто позиція Берліна, що обстоює пріоритет свободи, спирається на доктрину плюралізму цінно­стей, якої він завжди дотримувався.

586